Франко Іван Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.


Франко Іван Якович

Дата народження: 27 серпня 1856
Місце народження: Нагуєвичі
Дата смерті: 28 травня 1916
Місце смерті: Львів
Громадянство: Австро-Угорщина
Рід діяльності: літератор, філософ


Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту - 28 травня 1916, Львів) — відомий український письменник, поет, вчений, публіцист, громадський діяч.

Дата народження: 27 серпня 1856 р.
Місце народження: с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту
Дата смерті: 28 травня 1916 р.
Місце смерті: м. Львів

Зміст

[ред.] Енциклопедія українознавства

Франко (псевдоніми Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон та ін.) Іван (27 серпня 1856 р.—28 травня 1916 р.), письменник, поруч Шевченка один з найвизначніших духовних провідників України, вчений, громадсько-політичний діяч, публіцист.

Іван Франко народився в селищі Нагуєвичі (тепер селище Івана Франка) Дрогобицького повіту, в родині селянина-коваля. У 1875 році закінчив у Дрогобичі гімназію і розпочав студії (класична філологія й українська мова та література) у Львівському університеті.

Перші літературні твори Франка — вірші (1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, і 1877 р. Франко, разом з Михайлом Павликом, О. Терлецьким й іншими, був заарештований за соціалістичну пропаганду. Після восьмимісячного ув'язнення Франко ще активніше включається в громадсько-політичну роботу, допомагає в організації гуртків у Львові, дописує до польської газети „Praca", знайомиться з працями Карла Маркса й Ф. Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.

Могила Івана Франка у Львові.
Могила Івана Франка у Львові.

Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора...» (1880 р.) та інші, а також повісті „Boa constrictor" (1881 р.), «Борислав сміється» (1881 р.), «Захар Беркут» (1882 р.) та низка літературознавчих і публіцистичних статей.

У 1881 р. році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 р. одружився з О. Хоружинською. Після невдачі з українським часописом Франко став співредактором польської газети „Kurier Lwowski". Період десятилітньої (1887—1897 рр.) праці в польській (також „Przyjaciel Ludu") і німецькій („Die Zeit") пресі Франко назвав «в наймах у сусідів».

1888 р. Франко деякий час співробітничав у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франко на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійности, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.). Поряд активної громадської і літературною діяльности, Франко продовжував свої студії, спочатку в Чернівецькому університеті (1891 р.), готуючи дисертацію про І. Вишенського, згодом у Віденському; там 1 липня 1893 захистив докторську дисертацію у відомого [[[славіст]]а В. Яґіча про духовний роман «Варлаам і Йоасаф».

1894 р. Франко реабілітувався у Львівському університеті з історії української літератури, але професури не здобув через опір намісника Бадені і галицьких реакційних кіл. У 1894—1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видавав часопис «Житє і Слово», в якому серед інших з'явилась його стаття «Соціялізм і соціял-демократизм» (1897 р.) з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енґельса. Критику марксизму, як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби», Франко продовжив у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897 р.).

З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював з НТШ (1899  р. став його дійсним членом, 1904 р. — почесним), публікуючи у «ЗНТШ» більшість своїх наукових праць, історико-літературних нотаток, рецензій; Франко працював також в Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ (1898—1908 рр.). Саме завдяки Франку і Грушевському НТШ стало фактичною академією наук напередодні війни 1914 р. 1898 р. українська громада урочисто відзначила 25-літній ювілей літературної діяльности Франка. Покинувши в 1897 р. журналістику, до чого призвела його стаття у віденській газеті „Die Zeit", в якій він назвав Міцкєвіча поетом зради (Der Dichter des Verrates), Франко повністю віддається спільно з Грушевським і В. Гнатюком редаґуванню «Літературно-Наукового Вісника»; фактично вся редакція була в руках Франка.

З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Помер Іван Франко у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Всебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він — найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896 р.). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900 р.). Програмова збірка „Semper tiro" (1906 р.) є містичним кредо поета-борця. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887 р.), «Сурка» (1890 р.), «Смерть Каїна» (1889 р.), «Іван Вишенський» (1900 р.) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905 р.), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новель та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 р.), в якому Франко подає жахливий образ і глибоку аналізу соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірки «В поті чола» (1890 р.) і «Галицькі образки» (1897 р.), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben» та інші Вершиною прози Франка є повість „Boa constrictor" (1878 р.) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882 р.). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомости. На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882 р.), в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р. До історичних творів ще належить «Герой поневолі» (1904 р.) про революцію 1848 р. у Львові та «Великий шум» (1907 р.) про скасування панщини. Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892 р.), «Основи суспільности» (1895 р.) і «Перехресні стежки» (1899—1900 рр.). Повість «Лель і Полель» (1887 р.) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873 р.), «Три князі на один престол» (1874 р.) та інші. Найбільше п'єс Франко написав у дев'яностих роках. Визначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893 р.) й віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895 р.). З більших п'єс відомі ще комедії «Рябина» (1886 р.) й «Учитель» (1896 р.), з одноактівок «Останній крейцар» (1879 р.), «Будка ч. 27» (1893 р.), «Кам'яна душа» (1895 р.), «Майстер Черняк» (1896 р.) і «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920 р.). У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899 р.), «Лис Микита» (1890 р.), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891 р.), «Коваль Бассім», «Абу-Каземові капці» (1895 р.) тощо. Особливо треба відзначити перекладницьку діяльність Франка, яку він не припиняв усе своє життя. Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. З слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лєрмонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкєвіча, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Праці Франка з теорії й історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф ...» (1895 р.) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895 р.), є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських. рукописів» (1896—1910 рр.) — монументальна збірка текстів рукописного матеріялу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904 рр.), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900 р.), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906 р.). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І.Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янській літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904 р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 р.» (1910 р.). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко зформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898 р.) ,і «Теорія і розвій історії літератури» (1899 р.), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльною й історико-культурною методами.

На відтинку мовознавства Франко присвятив увагу питанню літературної мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907 р.), «Причинки до української ономастики» (1906 р.) й ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 р. нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох словянських наукових товариств. Пропозиція О. Шахматова і Ф. Корша про обрання Франка членом Російської АН, не була здійснена через заборону царського уряду.

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Киевская Старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 р. Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 р.) і разом з В. Гнатюком редагував «Етнографічний Збірник». До важливіших студій Франка з ділянки фолкльору належать: «Дещо про Борислав» (1882 р.), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883 р.), „Jak powstają pieśni ludowe?" (1887 р.), «Вояцька пісня» (1888 р.), «Наші коляди» (1889 р.), «Із уст народу» (1894 1895), „Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland" (1905 р.), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фолкльористичною працею є «Студії над українськими народними піснями (3 т. у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 р.), в яких Франко застосував історично-порівняльну методу.

Філософсько-соціологічні й суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях „Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących" (1878 р.), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882 рр.), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895 р.); студію «Соціялізм і соціял-демократизм» (1897 р.) Франко присвятив критиці «науковому соціялізму» і матеріялістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903 р.) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави.

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881 р.), «Про працю» (1881 р.), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887 і 1914 рр.), «Еміґрація гал. селян» (1892 р.), «Селянський рух у Галичині» (1895 р.), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900 р.), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902 р.), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840 рр.» (1907 р.).

[ред.] Історична тема у Франка

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними і економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові і революції 1848 р. в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884 р.), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913 рр.), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895 р.), «Поляки й русини» (1897 р., німецькою і українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільности на Україні в XIX ст.» (1902 р.), «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906 р.). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898 р.), «Тен як історик французьської революції» (1908 р.), «Стара Русь» (1906 р.), «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), статті з старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франко його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості втрачаються грані між наук і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загально-людських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму.

[ред.] Франко як філософ

На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Побачити та доторкнутися до аутентичних речей Івана Франка можливо у домі-музею Франка у селищі Криворівня, Верховинського району. До речі в цьомі домі окрім Франка на довгий час зупинялися Леся Українка і Михайло Грушевський.

Тепер на Україні використовується культ Франка для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно насвітлює його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста. На Україні низка його творів вилучена з ужитку: «Не пора ...», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе...», інші зфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціялізм і соціял-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціаяльна акція, соціяльне питання і соціялізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського „Ukraina irredenta", «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). З другого боку, наголошується вплив російсько революційних демократів на Франка, а одночасно штучно підкреслюється ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

[ред.] Переклади Франка

[ред.] Франкознавство

[ред.] Франкіяна

[ред.] Музеї Франка

[ред.] Література

Енциклопедія українознавства


  • Василь Савчак До 150-річчя з дня народження Івана Франка «По Дунаю льоди пливуть…»
  • Кримський А. Іван Франко. — Л., 1900.
  • Возняк М. Жите і значіне Івана Франка. — Л., 1913.
  • Колесса О. Наукова діяльність Івана Франка. // Літературно-науковий вісник, 1913, кн. 9.
  • Євшан М. Іван Франко. Нарис його літературної діяльности. // Літературно-науковий вісник, кн. 9, 1913.
  • Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. — К., 1913.
  • Смаль-Стоцький С. Характеристика літературної діяльности Івана Франка. — Л., 1913.
  • Лозинський М. Іван Франко. Життя і діяльність. Значіння. — Відень: Вид. СВУ, 1917.
  • Коцюбинський М. Іван Франко. — К., 1917.
  • Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком спогадів про нього і рецензій на його писання. // Матеріяли до укр. бібліографії, т. IV. — Л.: Вид. НТШ, 1918.
  • Грушевський М. Апостолові праці. // Україна, кн. 6. — К., 1926.
  • Багалій Д. Іван Франко як науковий діяч. // Україна, кн. 6. — К., 1926.
  • Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму. // Україна, кн. 6. — К. 1926.
  • Іван Франко. Збірник. За заг. ред. І. Лакизи. П. Филиповича, П. Кияниці. — X.: Книгоспілка, 1926.
  • Возняк М. Матеріяли до життєпису Івана Франка. // За сто літ, кн. І. — К., 1927.
  • Музичка А. Шляхи поетичної творчости Івана Франка. — X., 1927.
  • Свенціцький І. Суспільне тло творчости Івана Франка. // ЗНТШ, т.  ХСІХ. — Л., 1930.
  • Гординський Я. Сучасне франкознавство (1916—1932). // ЗНТШ, т. CLIII. — Л., 1935.
  • Manning C. Ivan Franko. — Нью-Йорк, 1938.
  • Зеров М. Франко — поет. // До джерел. — Кр. —Л., 1943.
  • Іван Франко. Статті і матеріяли. Збірник. І-XII. — Л., 1948-1965.
  • Nevrlý M. Ivan Franko, ukrajinský basnik-revolucionar. — Прага, 1952.
  • Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. — К., 1955.
  • Дей О. Іван Франко і народна творчість. — К., 1955.
  • Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. — К., 1956.
  • Кирилюк Є. Іван Франко. Біографічний нарис. — К., 1956.
  • Шаховський С. Майстерність Івана Франка. — К., 1956.
  • Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. — К., 1956.
  • Слово про Великого Каменяра. І-II. — К., 1956.
  • Іван Франко у спогадах сучасників. — Л., 1956.
  • Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. — К., 1956.
  • Сидоренко Г. Літературно-критична діяльність Івана Франка. — К., 1956.
  • Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. — Л., 1956.
  • Вірник  Д., Голубовська Є. Економічні погляди Івана Франка. — К., 1956.
  • Іван Франко як історик. Збірник статтей. — К., 1956.
  • Дорошенко В. Великий Каменяр. Життя й заслуги Івана Франка. — Вінніпеґ, 1956.
  • Дорошенко В. Страдницький шлях Івана Франка. // ЗНТШ, т. CLXVI. — Нью-Йорк, 1957.
  • Ломова М. Етнографічна діяльність Івана Франка. — К., 1957.
  • Колесник П. Син народу. — К., 1957.
  • Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70 —90-их pp. XIX ст. — К., 1957.
  • Jakobiec M. Iwan Franko. — Варшава, 1958.
  • Возняк М. Велетень думки і праці. — К., 1958.
  • Лисенко О. Соціологічні погляди Івана Франка. — К., 1958.
  • Журавська І. Іван Франко і зарубіжні літератури. — К., 1961.
  • Вілецький О. Художня проза. Поезія. Світове значення Івана Франка. // Зібрання праць у 5 тт., т. 2. — К., 1965.
  • Каспрук А. Філософські поеми Івана Франка. — К., 1965.
  • Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів 1874-1964. — К., 1966.
  • Кирилюк Є. Вічний революціонер. — К., 1966.
  • Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. — Л., 1966.
  • Іван Франко. Документи і матеріяли, 1856 —1965. — К., 1966.
  • Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана франка й радянське франкознавство. // Іван Франко про соціялізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966.
  • Стецюк В. Іван Франко як класичний філолог. // ЗНТШ, т. CLXXXII. — Нью-Йорк, 1967.
  • Сверстюк Є. Іван Франко. // Широке море України. Документи самвидаву з України. — Париж, 1972.
  • Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. — Мюнхен, 1974.
  • Wacyk N. Ivan Franko: His Thoughts and Struggles. — Нью-Йорк, 1975.
  • Actes de la journee Ivan Franko. Sorbonne, le 12 Novembre 1977. — Париж-Мюнхен, 1977.
  • Микитась В. Ідеологічна боротьба навколо спадщини Івана Франка. — К., 1978.
  • Hlynsky В. Ivan Franko et Emile Zola. — Гамбурґ, 1979.
  • Дей О. Іван Франко. — К., 1981.
  • Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. — К., 1981.
  • Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. — К., 1981.
  • Шляхами Івана Франка. — Л., 1982.




[ред.] Твори

  • Збірник творів, т. 1-3. - К.: Вік, 1903-1905
  • Твори. У 30 тт. - X., 1924-1929
  • Твори в 20 тт. - К., 1950-1956
  • Твори в 20 тт. - Нью-Йорк: Книгоспілка, 1956-1962
  • Зібрання творів у 50 тт. - К., 1976-?
  • Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. - К., 1956
  • Про театр і драматургію. - К., 1957
  • Педагогічні статті і висловлювання. - К., 1960
  • Літературна спадщина, т. 1-4. - К., 1956-1967
  • Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. - Берлін, 1963


ВікіЦитати
Дивись у ВікіЦитати висловлювання, автором яких є:
Commons
ВікіСховище має мультимедія-дані до цієї статті. Дивіться



Література Це незавершена стаття з літератури.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.