Ностратичні мови
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це! |
Нострат́ичні мо́ви
Почати історію етногензу цілої групи народів слід би було від самого походження людини, але це питання разом із питанням про її прабатьківщину лишається занадто дискусійним. Тому почнемо з менш дискусійного питання походження ностратичних мов. Як вже було сказано, одностайності щодо реальності існування такої надсім’ї мов серед науковців нема, але визнання її зростає. Щоб не заглиблюватися в наукові суперечки, проаналізуємо графоаналітичним методом вже зібрані, опрацьовані, хоча і не до кінця систематизовані результати досліджень В.М.Ілліча-Світича (Иллич-Свитыч В.М., 1971). Ним були досліджені лексичні, словотворчі і морфологічні подібності шести великих мовних сімей Старого Світу : алтайської, уральської, дравідійської, індоєвропейської, картвельської і семіто-хамітської. Він стверджує, що ці подібності отримують тлумачення лише в рамках теорії, яка постулює генетичну спорідненість згаданих мовних сімей, тобто їх приналежність до одного більш широкого угруповання, котре він називає ностратичним. Частина отриманих в результаті досліджень даних була подана в таблицях (морфологічні ознаки і лексика в кількості 147 позицій), а 286 лексичних паралелей можна було знайти в тексті, до яких при перевірці всього матеріалу з даними Андреева ще було долучено 27 слів з уральських і 8 слів з алтайських мов (Андреев Н.Д., 1986). В результаті виявилося, що з 433 всієї кількості ознак 34 є спільними (до них ми ще вернемося), а решту склали 255 одиниць з уральських мов, також 255 – з алтайських, 253 одиниці з індоєвропейських, 240 – з семіто-хамітських, 189 – з дравідійських і 139 – з картвельських. Після цього була підрахована кількість спільних ознак в парах мов, але при цьому не враховувалася різна вагомість морфологічних ознак та лексичних одиниць, бо це зовсім різні категорії. Однак кількісна оцінка цієї вагомості все одно була б суб’єктивною, тому будемо надіятися, що морфологічні ознаки розпреділилися серед мов більш-менш рівномірно. Підрахунки дали результати, подані в таблиці 1 :
Таблиця 1. Кількість спільних ознак між сім’ями мов
- алтайські – уральські 167
- уральські – картвельські 66
- алтайські – індоєвропейські 153
- індоєвропейські – семіто-хамітсьські 147
- алтайські – семіто-хамітські 149
- індоєвропейські – дравідійські 108
- алтайські – дравідійські 109
- індоєвропейські – картвельські 70
- алтайські – картвельські 84
- семіто-хамітські – дравідійські 110
- уральські – індоєвропейські 151
- семіто-хамітські – картвельські 86
- уральські – семіто-хамітські 136
- дравідійські – картвельські 54
- уральські – дравідійські 134
Проаназувавши отримані дані, неможна одразу сказати про якусь певну їх закономірність, одак можна помітити, що найбільше спільних слів мають між собою алтайські, уральські, семіто-хамітські та індоєвропейські мови. З цих мов і слід починати побудову схеми. Спочатку треба вибрати коефіціент пропроційності, а далі перерахувати кількості спільних ознак у відстрані між ареалами мов. Вибір значення коефіціенту визначається розмірами аркушу, на котрому будується схема. Відповідно до наших даних підходить значення K = 1000. Тоді відстані між ареалами окремих мов будуть мати значення, подані в таблиці 2 : Таблиця 2. Відстані між центрами мовних сімей на схемі, см алтайські – уральські 6.0 уральські – картвельські 15.2 алтайські – індоєвропейські 6.5 індоєвропейські – семіто-хамітсьські 6.8 алтайські – семіто-хамітські 6.7 індоєвропейські – дравідійські 9.3 алтайські – дравідійські 9.2 індоєвропейські – картвельські 14.3 алтайські – картвельські 11.9 семіто-хамітські – дравідійські 9.1 уральські – індоєвропейські 6.6 семіто-хамітські – картвельські 11.6 уральські – семіто-хамітські 7.4 дравідійські – картвельські 18.5 уральські – дравідійські 7.5
Побудова схеми спорідненості іде в кілька ітерацій. Спочатку за двома координатами для кожної мови знаходиться одна точка, котра визначає приблизне положення її ареалу, а в наступних ітераціях іде уточнення розташування всіх ареалів мов. В принципі можна почати з будь-якої мови, але одразу невідомо, в який бік піде побудова, і схема може вийти за межі аркушу. Тому найзручніше почати побудову з пари мов, яка має найбільшу кількість спільних ознак. В нашому випадку це алтайські та уральські мови. Отже спочатку довільно розташуємо десь в центрі аркушу відтинок AB довжиною 6 см, який відповідає кількості спільних ознак у цій парі (див. Малюнок 5). Кінці цього відтинку визначають місце точок для алтайських та уральських мов. Далі на базі цього відтинку будуються точки для індоєвропейських та семіто-хамітських мов. Почнемо з семіто-хамітських, оскільки ці мови мови мають більше спільних ознак з картвельськими і дравідійськими, ніж індоєвропейські. Відповідно до кількості спільних ознак точка семіто-хамітських мов має знаходитися на відстані 6,7 см від точки алтайських мов і на відстані 7,4 см від точки уральських мов. Циркулем з відповідним розчином робимо дві засічки і на їх перетині знаходимо точку семіто-хамітських мов. Таких точок може бути дві – зліва і справа від бази. Вибір однієї з цих двох можливих точок визначає кінцевий вигляд схеми, котра може мати два варіанти, дзеркальні один відносно другого. Виберем точку, котра лежить ближче до центру. Тепер ми маємо три точки – A, B, C і переходимо до побудови точки D (індоєвропейські мови). Її положення визначимо так само на базі відтинку AB . Вона має бути на відстані 6,5 см від точки A і на відстані 6,6 см від точки B. Циркулем робимо дві відповідні засічки в бік, протилежний від точки C і отримуємо точку D. (Розташовувати її поблизу точки C не можна, бо в цьому випадку семіто-хамітські і індоєвропейські мови повинні були би мати значно більше спільних ознак, ніж вони мають насправді). Точку E для дравідійських мов будуємо на базі BC, оскількі саме семіто-хамітські і уральські мови мають найбільше спільних ознак з дравідійською. Отже ця точка розміщується на відстані 7,5 см від точки уральських мов і на відстані 9,1 см від точки семіто-хамітських мов в напрямку від центра схеми, інакше вона ляже поблизу точки алтайських мов, чому суперечить кількість спільних ознак між ними. Аналогічно будується точка F для картвельських мов, тільки в цьому разі на базі AC. Перша ітерація закінчена – отримана скелетна схема спорідненості ностратичних мов. Їх ареали мусять бути десь в районі отриманих точок A, B, C, D, E, F.
Малюнок 5. Перша ітерація побудови схеми спорідненості ностратичних мов
Друга ітерація дає можливість уточнити і перевірити правільність розташування ареалів. При цьому точки окремих мов будують за іншими координатами. Наприклад, точка D будувалася за двома координатами, котрими були відтинки AD і BD. Тепер ми можемо використати в якості кординат, скажімо, ті самі відтинки в інших сполученнях – з відтинками, котрі відповідають відстані ареалу індоєвропейських мов від ареалу дравідійських, семіто-хамітських та картвельських. Потім можна взяти ще і інші сполучення. Разом ми мали би отримати 10 точок, котрі б нам окреслили ареал індоєвропейської мови. При цьому кожен раз при виборі одного з двох можливих варіантів ми мусимо вибирати той, при котрому нова точка лягає ближче до вже побудованих. На жаль, у випадку з ностратичними мовами не кожна пара координат дає нам можливість побудувати відповідну точку. Інколи координати є закороткими і не перетинаються між собою. Це пояснюється, очевидно, тим, що знайти спільні ознаки між мовами, котрі існували тисячі років тому надзвичайно важко, і таблиці Ілліча-Світича є недостатньо повними. Однак другу ітерацію можна провести простіше. З малюнку 5 вже добре видно, що центри ареалів індоєвропейської та семіто-хамітських мов мали би бути ближче один до одного, центр ареалу картвельських мов – ближче до алтайських, а центр ареалу дравідійських – ближче до семіто-хамітських і уральських. Пересунувши відповідно точки C, D, E, F, а потім з’єднавши між собою отримані таким чином нові центри ареалів прямими лініями, ми отримаємо граф, показаний на малюнку 6.
Малюнок 6. Друга ітерація побудови схеми спорідненості ностратичних мов
Після цього на кожну з ліній накладемо відповідні відтинки, розміри яких підраховані на основі кількості спільних слів в парах мов (див. вище), симетрично відносно середини відстані між вершинами графу. Тепер кінці відтинків будуть лежати більш компактно. Можна провести ще і третю ітерацію, якщо видно, що умовні центри ареалів треба пересунуни знову. Остаточно схема родинних взаємин ностратичних мов приймає вигляд, поданий на малюнку 7. Отримана таким чином схема є одним з двох дзеркальних варіантів, з котрих обрано саме цей з тої причини, що саме для нього вдалося знайти місце на географічній карті. Тут слід тільки зауважити, що при пошуках відповідного місця на географічній карті для отримуваних схем спорідненості треба кожен раз підбирати новий коефіцієнт пропорційності відповідно до масштабу карти, тобто будувати геометрично подібну схему іншого розміру відповідно до розмірів ареалів на карті.
Малюнок 7. Схема взаємин ностратичних мов Ще раз зауважимо, що деформації схеми при цьому не робиться. Оскільки хронологічно дослідження велися не в тому порядку, в якому йде виклад, то на момент отримання схеми вже були відомі місця пізніших поселень індоєвропейців, фінно-угорців і тюрків. Маючи ці дані, а також зважаючи на сучасні місця поселень семіто-хамітів (Африка, Передня Азія), дравідійських народів (південь Індостанського субконтитенту) та носіїв картвельських мов (територія Грузії) і на те, що отримана схема є досить щільна, районом пошуків могла бути тільки Передня Азія та Закавказзя, котрі знаходяться в центрі пізніших поселень носіїв ностратичних мов. В таких умовах по-новому зазвучали голоси тих, хто локалізовув прабатьківщину індоєвропейців саме в цих місцях. Гіпотезу про першу прабатьківщину індоєвропейців на території Вірменського нагір’я, за словами В.А.Сафронова, висунув Міллер ще в 1873 р. (Сафронов В.А., 1989, 23). На думку Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванова вона знаходилася "в межах Близького Сходу, найімовірніше в областях північної периферії Передньої Азії, тобто на південь від Закавказзя до верхньої Месопотамії" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 890). Климов вважає картвельсько-індоєвропейські контакти біля IV тис. до н.е. за реальні і припускає наявність якихось груп індоєвропейців в межах Східної Анатолії, Південного Закавказзя, а, можливо, і Північної Месопотамії (Климов Г.А., 1986, 158). Щоправда сам Ілліч-Світич на розселення носіїв ностратичних мов дивився зовсім інакше. На знайденій в його архівах карті терени їх поселень він окреслив так : пракартвели заселяли сучасні місця поселень своїх нащадків, індоєвропейці – Балкани, семіто-хаміти територію сучасного Єгипту, дравіди – західну частину Індостанського субконтиненту, уральці – басейн Волги, а алтайці – Алтай і Саяни (Гиндин Л.А., 1990-1). При детальному аналізі географічної карти Передньої Азії та Закавказзя з увагою на обов’язкову наявність географічних границь нічого підхожого, крім території в районі трьох озер Ван, Севан та Урмія (Резайє) не було знайдено. Про те, що географічні границі тут виражені дуже добре, говорить наявність саме на цій території державних кордонів шести (дуже показово !) сучасних держав. Три озера утворюють правильний трикутник, на котрий дуже добре накладається центральна частина нашої схеми. Але оскільки трикутники рівносторонні, тут і стала проблема вибору. Ясно було, що предки дравідів мали би займати ареал десь на півдні або на сході загальної території. Додатковими підставами для вибору була, по-перше, та обставина, що сучасні картвели очевидно лишилися поблизу своїх старих місць поселень, а по-друге, врахування можливісті руху індоєвропейців, уральців та алтайців на північ без перешкод по черзі одні за одними. Якщо би ми вибрали дзеркальний варіант, то картвели мусили би замешкувати територію півночі сучасного Азербайджану у відлогах Великого Кавказького хребта, що зовсім би унеможливлювало їхні контакти з рештою носіїв ностратичних мов, бо їх би розділяли величезні площі боліт в нижній течії Араксу і Кури, котрі в значному ступеню збереглися й досі. Правда, ці багниська утруднювали перехід індоєвропейців, алтайців та уральців на нові місця поселення, але це була одноразова акція, котру можна було здійснити водним шляхом за течією Араксу, а далі через Дербентський прохід в Європу. Крім того, рухатися вздовж східного берега Чорного моря через багнисту Колхіду вони не могли, бо зручного водного шляху тут нема зовсім. Отже, при прийнятій схемі предки сучасних картвелів замешкували ареал на південь від схилів Малого Кавказу і далі частину Вірменського нагір’я в басейнах ріки Чорох і верхів’їв Кури. Алтайці мали свої місця поселень довкола озера Севан на південних схилах Малого Кавказу і, очевидно на другому березі Кури до хребта Аридаг і до Арарату, на схід від них за Зангезурським хребтом мешкали індоєвропейці, можливо на території сучасного Карабаху і на правому березі Араксу до початку багнистої місцевості на сході і на півночі. Уральці заселяли ареал довкола озера Резайє, а на захід від них за Курдистанським хребтом довкола озера Ван мешкали семіто-хаміти. На південь від тих і других на схилах гір Хакярі та Курдистанського хребта в басейні річок Тигр, Великий і Малий Заб мали сидіти предки дравідів. (Див. карту – Малюнок 8). Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов вважають, що і.-є. *reudh "червоний (метал)" може бути запозиченим з шумерської, в якій є слово urudu "мідь", а шум. guškiu "золото" пов’язують з індоєвропейськими назвами цього металу (найближча форма вірм. oski) і на підставі цих двох фактів вважають можливим говорити про контакти між цима мовами і близкість ареалів їх поширення. В зв’язку з цим можна додати, що шумерське guškiu дуже подбне до фінно-угорських назв різних металів : саам. вешшьк "мідь", ест. vask "мідь", фін. vaski "залізо", морд. уське "залізо" та ін. Приналежність шумерської мови до якоїсь певної сім’ї досі не визначена. Якщо спробувати пошукати шумерсько-уральські паралелі, то одна з них одразу може кинутися в очі москвичам – досить поширений апелятив sumer/somer на колишній і сучасній фінно-угорській мовній території (р.Сумерь в Моск. обл., і далі м.Шумерля в Чувашії, м.Сумеричи на північ від Онезького оз., м.Сомеро на захід від Гельсінки, о.Сомері на сході Балтійського моря), при чому в покажчику геграфічного атласу (Атлас офицера, 1984), котрий містить 90 тис. назв, це єдині назви цього кореня, якщо не рахувати англ. Somerset. Є ще інші шумерсько-уральські паралелі : те саме шум. urudu – ком. görd, удм. gord, хант. w¶rte, угор. vörös (з vöröz ¬ vöröt), всі – "червоний"; шум. gir "піч" – хант. kör, манс. kur, ком. gor, удм. kur, ест. keris "т.с."; шум. kаš "сеча" – сп. ф.-у. *kusi "т.с." (фін., ест. kusi, вепс. kuzi, удм. kyz’); шум. kišib "мурашка" – фін. kusianen, ест. kusikas, удм. kuz'yli "т.с."; шум. kur "гора" – саам. курро "т.с.", мар. курык "т.с.", комі кыр "урвище", мансі карыс "високий"; шум. gal’ "земля, місце", уг. hely – "місце", вепс. kal’l’ "скеля", комі гала "межа, кін"; шум. mщd "кров" – фін. mäta, ест. mаda "гній"; шум. sub "смоктати", "годувати груддю" – угор. szopik, удм. s’ups’kany, мар. šupšalaš "смоктати". Самі по собі ці паралелі нічого не доводять, бо шумерським словам можна знайти подібні відповідники (хоча і в меншій кількості) в індоєвропейських та тюркських мовах, наприклад : шум. igi "дивитися" – і.є. *oku "око", шум. gele "горло" – і.є. *gel "ковтати", шум. geme "жінка" – і.є. guene "т.с."; шум. giš "чоловік" – сп. тюрк. kiši "людина"; шум. tag "торкатися" – тюрк. doќ/toќ "т.с.".
Малюнок 8. Карта ареалів поселень носіїв ностратичних мов Позначення ареалів : Алт -алтайці, Др – дравіди, Інд – індоєвропейці, Карт – картвели, С-Х – семіто-хаміти, Ур – уральці Однак в цьому випадку можна додати ще і паралелі з релігійних мотивів. Наприклад, манс. Корс-Торум, Кворыс-Торум, хант. Нум Курыс – родоначальник богів і творець світу (після потопу роль верховного божества перейшла до його сина Нумі Торуму) нагадують ім’я шумерського бога-воїтеля Нінґірсу (Нін-Ґірсу). Комі бог-деміург Ен при енеж "небо", удм. инмар "бог", ин(м) "небо", марі йымы "бог" точно відповідають шум. Ан – "бог неба" (Мифы народов мира. 1991). Зважаючи на всі ці факти і те, що шумерська мова не семіто-хамітська, можна припускати, що ця мова належить до уральської або до дравідійської сім’ї. Можливість приналежності шумерської (як і еламської) мови до дравідійської сім’ї пояснюється тим, що протодравіди заселяли ареал найближчий до Месопотамії (на жаль, дравідійсько-шумерські зв’язки в даних дослідженнях спеціально не відшукувалися). Передньоазіатські елементи в мові й ономастиці васюганських хантів віднайшов А.М.Малолетко. В одній із своїх робіт він наводить два десятки прикладів хантийських слів, котрим є паралелі в мовах Передньої Азії та Кавказу. Серед гідронімів, поширених в районі Васюгану є неетимологізований на місцевому грунті елемент lat, котрому є відповідники в районі озера Ван та у верхів’ях Тигру (Малолетко А.М., 1990, 81-82). Це додатково підтверджує розташування прабатьківщини уральців в Закавказзі, хоча сам дослідник трактує результати своїх досліджень інакше. Тема потопу, присутня в уральській (зокрема ханти-мансійській), семіто-хамітській і шумерській міфології могла би підтвердити той факт, що цю подію далекі предки уральців і семіто-хамітів пережили десь разом, однак значення ханти-мансійської легенди про потоп дещо знецінюється великим поширеням легенди в різних варіантах серед народів всіх континентів світу (Фрэзер Дж. Дж., 1986, 96-147). В легендах майже завжди праведники рятуються на острові, на дереві або на якомусь плавучому засобі. Передня Азія пережила два оледеніння – рісс і вюрм. Не виключено, що потоп міг спричинитися таянням снігу і льоду на вершинах гір після останнього потепління, і люди, дійсно, рятувалися на горах вулканічного походження, котрі піднімалися островами над морем води. Недаремно назва гори Арарат дещо нагадує тюркське aral "острів". При art/ert – "земля", "місце" в індоєвропейських мовах Арарат могло би означати щось на зразок "острів землі". Всі ці місця для поселень були дуже вигідні, бо мали вельми сприятливі географічні і природні умови для життя первісної людини. Ця територія складається з численних гірськиї пасом, плоскогір’їв, а між ними розташовані високі улоговини. С.А.Сардарян, описуючи географічні умови цієї країни, пише : "В найдавніші часи внаслідок величезних підземних вибухів, потоки лави заповнили безодні та провалля, вирівняли обриси землі і одночасно підняли її. Наносні ж відкладини надали землі надзвичайну плодючість" (Сардарян С.А. 1954, 25). Багато гір тут вулканічного походження, типові з них Арарат, Арагац. Висота Арарату 5156 метрів, а перед ним простилається широка і плодюча Араратська долина висотою 800-1000 м над рівнем моря. Арагац має пологі схили, джерела і річки, що беруть початок біля його снігових вершин або в гірських озерах, живлять рослинність навколишніх полів. Взагалі система Арагаца за багатством своїх обсідіанових покладів і зручністю місцевості для полювання і запасів води була за весь четвертинний період ліпшим середовищем для палеолітичної людини. Всі ці озера не глибокі, наприклад, найбільша глибина озера Резайє всього 15 м, а у найглибшому з них, Севані є глибини лише до 60 метрів (для порівняння – найбільша глибина подібного до цих озер за розмірами і походженням озера Іссик-Куль – 702 м). Отже, вода в озерах прогрівалася добре, що сприяло розмноженню риб і, відповідно, розвитку рибальства серед навколишнього населення. Щоправда, Гамкрелідзе і Іванов про поширення рибальства серед індоєвропейців нічого не пишуть, та й взагалі нема спільноєвропейської навзви риби, бо і.-є. *peisk "риба" зустрічається тільки в германських, італьських, кельтських і, можливо, в слов’янських мовах, і.-є. * ghđu "т.с." – тільки в грецькій, балтійських та вірменській, і.-є. *meni "якийсь вид риби" – в слов’янських, германських, кельтських, балтійських та грецькій мовах, і.-є. *ati "риба" – італьських, грецькій, балтійських, і.-є *(s)kualos "якийсь вид риби"- в германських, італьських, грецькій та балтійських. Більше нічого, що б стосувалося риб та рибальства, в словнику Ю.Покорни знайти не вдалося. Але ж індоєвропейці й не жили біля озера і рибальством могли не займатися, а от давні алтайці та уральці рибу в озерах, біля яких мешкали, очевидно ловили. Спільнотюркська і спільнофінно-угорські назви для риби є – відповідно *balik i *kala. Може бути, що індоєвропейці більше займалися полюванням. Так вважають Гамкрелідзе та Іванов : "Виявлені сліди спеціальної мисливської термінології свідчать про досить розвинену мисливську діяльність" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 697). Тої самої думки про давніх індоєвропейців дотримується Н.Д.Андреєв : "Присутність в ранньоіндоєвропейській мові значної частини лексем, які входять в смислову сферу полювання та збиральництва, показує, що саме ці два роди зайнять (разом із тваринництвом на його початковій стадії) були головними способами життєзабезпечення в епоху формування ранньоіндоєвропейської прамови. Такий стан речей дозволяє датувати названу епоху часом на межі верхнього палеоліту та мезоліту" (Андреев Н.Д., 1986, 39). Своє датування існування праіндоєвропейської спільноти Н.Д.Андреєв обгрунтовує відсутністю в ранньоіндоєвропейській прамові "слів, котрі б вказували на стійлове або хоча б на загонне утримування худоби", але ж часом становлення тваринництва, за його словами, вважається мезоліт (Там же). Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов запевняють навпаки : "у загальноіндоєвропейській мові відтворюється розвинена система тваринництва з наявністю основних домашніх тварин" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 868). Це є приклад того, як трактування окремих фактів може бути зовсім різним. Тому, щоб установити час, в якому довкола трьох озер мешкали носії ностратичних мов, розглянемо ще інші факти. Археологічні факти свідчать, що в VIII – VII тис. до н.е. Передній Схід був заселений людьми досить високого культурного рівня. Вже тоді тут повстали великі поселення з числом жителів до тисячі людей. (Herrmann Joachim, 1982, 41). Оскільки в цьому регіоні в історичні часи не зафіксовано жодних інших мов, крім семіто-хамітських, то можна припускати, що саме носії цих мов побудували Чатал-Гюйюк в Південній Анатолії та Ієріхон. Чатал-Гюйюк коло 6000 року до н.е. налічував 2 – 3 тисячі мешканців. Ієріхон ще старіший. Його мури побудовані з каменів до двох тон ваги, які були виламані з вапнякових скель (Krämer Walter, 1971, 57-58). Тільки це вже говорить про рівень культури та організацію праці будівничих. Відповідно і мова цих людей мала би бути досить розвиненою, принаймні, рахувати вони мусили вміти. Носії спільної ностратичної мови, безперечно, стояли на значно нижчому культурному рівні, бо не тільки не мають жодного спільного числівника, але і взагалі жодного слова, яке би стосувалося хоча би примітивного будівництва. Серед тих 34-х спільних ознак ностратичних мов переважають морфеми, займенники та дієслова із значеннями "бити", "розщеплювати", "різати", "рубати", "свердлити", "гнути", "хапати", "рвати", "в’язати", "кричати". Є також слова із значенням "вухо", "багато", "глибоко", "вночі", "край" та деякі інші. Звертає на себе увагу той факт, що в цій групі переважають слова із технологічною та мисливською семантикою, але є два слова для означення звукової сигналізації, дуже необхідної при полюванні. Отже, існування ностратичної прамови мусимо відносити задовго до VII тис. до н.е. Час початку і місце її формування поки що точно визначити важко. Однак В.П.Алексєєв припускає можливість існування вузлів расоутворювального процесу, в межах яких ставалися основні расогенетичні події. Одним з двох можливих на Землі вузлів він вважає Передню Азію і Східне Середземномор’я (Алексеев В.П., 1991, 49). Якщо нам в цьому регіоні невідомі жодні з мов крім ностратичних, то є всі підстави припускати, що одним з центрів расоутворювального процесу знаходився саме в районі трьох озер. Можливо, саме тут почала формуватися ностратична прамова десь в часи пізнього палеоліту. Звичайно, що в зв’язку з цим зразу ж приходить на думку біблійна легенди про Адама і Ноя. Слово адам в значенню "людина" є майже в усіх тюркських мовах, в іранських, кавказьких. Усіма дослідниками воно вважається персидсько-арабського походження, але в чуваській воно має форму этем, яку не можна пояснити запозиченням. Не можна поянити запозиченням і мар. айдемс "людина", на відміну від удм. адями "т.с." В хантийській мові є слово átamá в значенні "народ"; і за формою і за значенням це слово не виглядає запозиченим з тюркської. В чуваській мові є також слова цього кореня : Атам – назва якогось божества, кілька непояснених географічних назв – села Чаваш-Етем, Тутар-Етем, ріка Етем-шивё; біблійні мотиви, на думку Сергеєва, нагадує чуваський вислів етем юртна шама – "кісточка, якою причаровують", котрий він пояснює як "кісточка, котру покохав Адам" (Сергеев В.И., 1981, 105). В осетинській мові adäm має значення "люди", "народ". За свідченням Абаєва слова цього кореня і подібного значення поширені по всьому Кавказу : груз. adamiani, лак. adamina, авар., балк., дарг., чеч. adam та ін. Можливо, частина з них запозичена з арабської або з тюркських мов, але не всюди. Можливо, до цього кореня можна віднести слова в германських мовах із значенням "зять" : нім. Eidam, д.-анг. аthum, д.-фриз. аthom. Отже, є підстави вважати, що adam є давнє ностратичне слово із значенням "людина". Вважаються, що гебр. adamah має первісне значення "земля", "червоний". Таке прозаїчне пояснення для назви людини виглядає дещо сумнівним. В уяві первісної людини людина могла відрізнятися від тварини тим, що має душу. Розуміння наявності душі навіть первісною людиною може бути пояснене такими неясними для неї внутрішніми відчуттями як докори сумління, розкаяння, сором і под. на відміну від зрозумілих фізичних відчуттів – тепла, холоду, болі, або навіть таких почуттів як тривога, радість. В зв’язку з цим із словом адам у значенню "людина" можна порівняти нім. Atem "подих, дихання" та інші слова германських мов цього кореня і того самого значення. Ф.Клюге (А. Kluge Friedrich, 1989) порівнює германські слова з д.інд. аtmа "подих, душа" („Hauch, Seele“). Ю.Покорни (А. Pokorny J., 1949-1959) нім. Atem відносить до і.є. *иtmen "дихання" і дає йому відповідники в давньоіндійській та кельтських мовах. Г.Фріск (А. Frisk H., 1970) долучає сюди ж грецьке atmos "пар". Очевидно в цей ряд можна поставити поширене в іранських мовах dam "дихання". Отже, визначення людини як істоти, що має душу, більш правдоподібне, ніж те, що пов’язує її походження із землею. Останнє пояснення могло бути припущене пізнішими дослідниками біблії. Однак повернімося до ностратичної прамови. Через деякий час після свого формування, вона розчленувалася на кілька нових мов другого рівня. Очевидно вона розчленувалася не на шість мов. Треба взяти під увагу ще й кавказькі мови, спорідненість котрих з якоюсь певною мовною сім’єю поки що не визначена. Невирішене питання походження кавказьких мов може мати таке розв’язання : предки носіїв сучасних абхазо-адигської і нахсько-дагестанської груп мов були одвічними поселенцями своїх теперішніх місць поселень, а їх спільна колись мова була одним з найдавніших діалектів ностратичної прамови, носії якого найраніше відірвалися від спільного палеолітичного ностратичного племені і заселили південні схили Великого Кавказу, в той час як носії решти шести ностратичних мов лишалися ще в районі трьох озер довший час. Прийнявши це припущення, ми можемо думати, що на час переселення ностратичних груп у Європу і схили Північного Кавказу, і степи Передкавказької рівнини були вже заселені носіями кавказьких мов. Тому індоєвропейці, уральці і алтайці мусіли рухатися далі на північ. Але все це тільки припущення, і не більше. Для вирішення питання походження кавказьких мов треба спеціально дослідити їх на можливість спорідненності з ностратичними мовами. Тим часом спробуємо визначити час, коли носії шести ностратичних мов почали розселюватися із своїх прабатьківських місць поселень. Спочатку згадаємо, що Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов відносять перший діалектний поділ індоєвропейської мови, коли виникають перші діалекти, з котрих пізніше розвинулися анатолійські мови, не пізніше IV тис. до н.е. (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 861). І вже після цього індоєвропейці, на їх думку, рушили до Європи довкола Каспійського моря і десь по дорозі від них відділилася індоіранська група. Однак нема жодних археологічних свідоцтв такого руху через Середню Азію або морським шляхом вздовж східного берега Каспійського моря (Сафронов В.А., 1989, 26). Відділенню індоіранської спільноти від решти індоєвропейців ще в Закавказзі суперечать і пізніші тісні контакти індоіранських мов з фінно-угорськими, носії котрих в IV тис. до н.е. не могли заселяти областей на південь від Каспійського моря. Ця суперечливість гіпотези Т.В.Гамкрелідзе та В.В. Іванова зразу кидається в очі. Як пише Є.Є.Кузьмина : "Т.Барроу, В.І.Абаєв, Й.Гарматта показали давність не тільки іранських, але і індоарійських зв’язків фінно-угорських мов. Спроба Т.В.Гамкрелідзе та Вяч. Вс.Іванова дати іншу інтерпретацію цим фактам не отримала підтримки з боку лінгвістів" (Кузьмина Е.Е., 1990, 33). Ця суперечність не означає, що прабатьківщтна індоєвропейців була десь в зовсім іншому місці, як розуміють це деякі науковці. Мають рацію, хоч і не зовсім, ті, хто говорять про дві індоєвропейські прабатьківщини. Одна визначається в Передній Азії, а друга в Східній Європі. Двозначність не потрібна – індоєвропейці, як і інші етноси, мають одну прабатьківщину – це та територія, де почала формуватися індоєвропейська прамова. Пізніше носії цієї прамови могли переселятися в інші місця, але там вже буде прабатьківщина їхніх нащадків. Найточніше висловився Г.Бірнбаум :
"І, ймовірно, якщо основний ареал поширення ностратичної мови дійсно – як це припускалося – слід ідентифікувати з Закавказзям, східною (і південною Анатолією) і верхньою течією Тигра і Євфрата, зовсім природно було би припустити в якості пізніших ареалів поширення праіндоєвропейської мови території, більш близької до Чорного моря – районі Понтійських степів, в Північній і західній Анатолії..." (Бирнбаум Х., 1993, 16).
[ред.] Висновок
Отже, якщо прабатьківщина індоєвропейців була дійсно була в Передній Азії, то індоіранці мусили мати час примандрувати до Східної Європи, прожити там не малий час, а потім носії принаймні тільки давньоіндійської мови мусили вже в ІІ тис. до н.е. дійстатися до Індостану, що було би неможливо, якби індоєвропейці почали переселюватися в Європу в IV тис. до н.е. Це були б, як на той час, шалені темпи, бо взагалі вважається, що швидкість міграцій тоді дорівнювала одному кілометру на рік (Збенович В.Г., 1989, 183). Таким чином, випливає, що носії ностратичних мов мусили перебувати в Передній Азії найдовше десь до VI – V тис. до н.е. Цьому припущенню ніби суперечить той факт, що "у намічуваному для праіндоєвропейського первісного ареала поширення в VI – V тисячоліттях до н.е. не виявляється така археологічна культура, котра могла б очевидним способом співвідноситися з праіндоєвропейською" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 891).
Є і інша думка, що в районі, котрий нас цікавить, "пізньопалеолітичні знахідки не виходять за рамки невеликих зборів" (Ранов В.А., 1978, 196). Отже, треба звернутися до мовних фактів. Згідно з М.С.Андроновим переселення дравідів у Південну Індію проходило в ІІ – І тис. до н.е., а в ІІІ тис. до н.е. існувала дравідійська спільнота десь на території Пакістану (Андронов М.С., 1982, 178). Крім того, ще слід враховувати те, що "дравідологи відносять розпад протодравідійської спільноти до кінця IV тис. до н.е., коли почався рух дравідомовних племен на південь і південний схід" (Бонград-Левин Г.М., 1981, 301). Таким чином, принаймні якийсь час, але не пізніше ІІІ тис. до н.е. протодравіди заселяли територію Пакістану. Тоді в V тис. до н.е. їх в Передній Азії напевно вже не було. Якщо вважати, що носії ностратичних мов залишилі місця первісних поселень на початку VI тис. до н.е. і частина з них примандрувала до Східної Європи в кінці VI – на початку V тис. до н.е., то тоді можна зрозуміти появу неоліту на цій території. Факти археології доводять, що тут поруч з неолітичними поселеннями ще довгий час існували поселення мезолітичні, тобто примусових природних умов для зміни ведення господарства тут не існувало. Ось що писав К.Ф.Мейнандер з цього приводу : "Люди культур гребінчастої кераміки перейняли від одночасних неолітичних культур в числі іншого також і вміння виготовляти керамічні вироби, але вони не відмовилися від способів ведення господарства, характерного для епохи мезоліту. Вони й надалі живуть за рахунок риболовлі" (Мейнандер К.Ф., 1974, 24). Те, що риболовля в стані дати достатньо надійну базу для благополуччя суспільства, відмічали і інші науковці (Формозов А.А., 1977, 20, Sahrhage Dietrich, Lundbeck Johanes, 1992, 14). Як бачимо, навіть приклад не спонукує людей до змін у веденні свого господарства без нагальної причини; вони запозичували тільки те, що їм дійсно було потрібне. Таким чином, є підстави припустити, що разом з неолітичною економікою алтайці, індоєвропейці та уральці на територію Східної Європи принесли і гончарство. (Умовною межею між пізньомезолітичними і неолітичними комплексами вважається поява глиняного посуду). Слова гончарської технології в невеликій кількості в індоєвропейських мовах наявні. Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов вважають, що гончарство "виникає на ранньому етапі неолітичної революції і після VII – VI тис. до н.е. і поширюється з Передньої Азії на територію Європи" (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984, 705). Перший глиняний посуд, який з’являється на поселеннях по берегах Дністра та Богу подібний до посуду, який знаходять на Балканах, в Малій Азії (Пелещишин М., Підкова І., 1995, 16). Про можливість заселення індоєвропейцями Західної Анатолії, Північної Месопотамії та Закавказзя в VII – VI тис. до н.е., за словами Г.Бірнбаума (Бирнбаум Х., 1993, 13), говорить Ренфрю (Renfrew C. Archeology and language: The puzzle of Indo-Europian origins. L. 1987). Тоді б індоєвропейці, перебуваючи в VII – VI тис. до н.е. в Передній Азії і, засвоївши гончарство, дійсно, могли принести його в Східну Європу. Зваживши на те, що в VII тис до н.е. Ієріхон вже був побудований протосеміто-хамітами (або протодравідами), можна думати, що і носії трьох ностратичних мов в цей час почали свою мандрівку в Східну Європу через Дербентський прохід, в той час як протокартвели лишилися на своїх старих місцях поселень.

