Українізація 1920—30х рр.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Українізація 1920—30их — Тимчасова-політика ВКП(б), здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки.
Зміст |
[ред.] Причини проведення українізації
Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим наставленням до совєцької влади населення України, національна свідомість якого зросла за попередніх десятиліть й особливо у висліді національної революції 1917-1920 pp., а також і загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших pоках одверто великодержницьокї політики у низці постанов з'їздів 4 конференцій визнала конечність запровадження в школі й адміміністрації рідної, мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У висліді цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл і визначені були терміни їх українізації.
Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправности мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети, хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17 — 24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання, наражалися на опір у самій КП(б)У, яка натоді складалася в переважній більшості з росіян й інших чужонаціональних елементів, байдужих, а то й ворожих українській культурі. Інтенсивніше українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничої класи з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи до термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію з наголосом на українізацію партійного та проф. апарату і совєцьких установ. Головною ролю у дальшому здійсненні українізації відогравав Народний комісаріят освіти (якому тоді підлягали й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.
[ред.] Українізація робітництва, населення
За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросло з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%.
У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількісь 1,1 млн робітників УССР на 1926 за національністю поділялося так: 55% українців (4% від усього українського населення), 29% росіян (25% від усього їх ч.), 9% євреїв (15% від усього їх ч.) і 7% ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42% працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22%).
На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6% (у тому ч. укр. мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, євреїв 12,2%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій промисловості 53%, серед шахтарів 46%, у металургії 45%, у хімічній промисловості 51%, у видобутку залізної руди 77%, на залізницях 77%, у сільському-господарстві машинобудуванні 60%, у виробництві будів. матеріялів 68%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 до 42% у 1930. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 1927 — 1933 pp., але це вже був і кінець політики українізації.
Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменности, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.
В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (1923 — 1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).
До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.
[ред.] Українізація державного апарату
Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріятів були українізовані на 70 — 95%; обл. апарат на 50%, районовий на 64%; народні суди на 62%; міліція на 58%; кооперація на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших pоків совєцької влади була у великій більшості чужонаціональною Зміну національного складу її видно з табл.:
| Роки | Чл. і канд. КП(б)У | Укр. | Рос. | Інші (євреї) |
|---|---|---|---|---|
| 1922 | 54818 | 23,3% | 53,6% | 23,3% |
| 1924 | 57016 | 33,3% | 45,1% | 14,0% |
| 1925 | 101852 | 36,9% | 43,4% | 19,7% |
| 1927 | 168087 | 51,9% | 30,0% | 18,1% |
| 1930 | 270698 | 52,9% | 29,3% | 17,8% |
| 1933 | 468793 | 60,0% | 23,0% | 17,0% |
Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 — 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.
[ред.] Досягнення
До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917 — 1920 pp., зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціятиви М. Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РСФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганрі запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа Червоних Старшин у Харкові, газета Українське Військо. Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Ознакою розуміння ваги національне питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, польяків, німців, молдаван й інших) і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.
Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтеліґенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).
[ред.] Опір та згортання
Українізація весь час наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці з Західно Українськиї Земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917 — 1920 pp. або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.
Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріяту; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928 — 1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933 — 1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по другій світовій війні.
[ред.] Дивись також
[ред.] Інформація в інтернеті
- Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
- Статус російської мови в Україні. Бути чи ні?
- Невідома українізація, Володимир Шевченко, Дзеркало Тижня 8 (483).
- Українізація за гратами, Іван Науменко, Україна Молода, Номер 102 за 07.06.2006.
[ред.] Література
- Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації. Вид. ЦК КПЗУ. Л. 1926;
- УССР — Нар. Комісаріят Освіти. Українізація радянських установ (декрети, інструкції і матеріяли). X. 1926 — 27;
- Хвиля А. Национальный вопрос на Украине. X. 1926;
- Затонський В. Національна проблема на Україні. X. 1926;
- Українізація ВУЗ-ів, ж. Шлях Освіти, ч. 1, 1926;
- Затонський В. Матеріяли до укр. нац. питання, ж. Більшовик України, ч. 6. 1927;
- Каганович Л. Українізація партії і боротьба з ухилами, газ. Вісті ВУЦВК за 27. 9. 1927;
- Шумський О. Ідеологічна боротьба в укр. культ. процесі, ж. Більшовик України, ч. 2. X. 1927;
- Скрипн-ик М. Ст. і промови, тт. І, II, IV і V. X. 1929 — 31; Будівництво Радянської України. Зб. вип. І (За ленінську нац. політику) і II (Госп. та культ. будівництво). X. 1929;
- Диманштейн С. Идеологическая борьба в национальном вопросе. ж. Революция и Национальности, ч. 3. 1930;
- Косіор С. За ленінську нац. політику. X. 1930;
- XI З'їзд КП(б)У, стенографічний звіт. X. 1930;
- Гірчак Є. Бойові проблеми нац. культури, ж. Більшовик України, ч. 5. X. 1931;
- Хвиля А. Пролетаріят і практичне розгортання культ.-нац. будівництва, ж. Більшовик України, чч. 13 — 14. X. 1931;
- Нац. питання. Хрестоматія з методичними вказівками. Упорядник Б. Борев. X. 1931;
- Majstrenko I. Borotbism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism, 1954;
- Культ. будівництво в Укр. РСР. К. 1959;
- Borys Ju. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. Стокгольм 1960;
- Дзюба І. «Українізація та її розгром», в кн. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Мюнхен 1968;
- Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен 1972;
- Скрипник М. Ст. і промови з нац. питання. Мюнхен 1974;
- Гришко В. Укр. націонал-комунізм на іст. пробі доби українізації (1923 — 33). ж. Сучасність, ч. 12. 1978.
[ред.] Джерела
- Енциклопедія українознавства, А. Жуковський
| Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

