Українізація 1920—30х рр.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Українізація 1920—30их — Тимчасова-політика ВКП(б), здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки.

Зміст

[ред.] Причини проведення українізації

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим наставленням до совєцької влади населення України, національна свідомість якого зросла за попередніх десятиліть й особливо у висліді національної революції 1917-1920 pp., а також і загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших pоках одверто великодержницьокї політики у низці постанов з'їздів 4 конференцій визнала конечність запровадження в школі й адміміністрації рідної, мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У висліді цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл і визначені були терміни їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправности мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети, хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (1724 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання, наражалися на опір у самій КП(б)У, яка натоді складалася в переважній більшості з росіян й інших чужонаціональних елементів, байдужих, а то й ворожих українській культурі. Інтенсивніше українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничої класи з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи до термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію з наголосом на українізацію партійного та проф. апарату і совєцьких установ. Головною ролю у дальшому здійсненні українізації відогравав Народний комісаріят освіти (якому тоді підлягали й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

[ред.] Українізація робітництва, населення

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросло з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількісь 1,1 млн робітників УССР на 1926 за національністю поділялося так: 55% українців (4% від усього українського населення), 29% росіян (25% від усього їх ч.), 9% євреїв (15% від усього їх ч.) і 7% ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42% працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22%).

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6% (у тому ч. укр. мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, євреїв 12,2%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій промисловості 53%, серед шахтарів 46%, у металургії 45%, у хімічній промисловості 51%, у видобутку залізної руди 77%, на залізницях 77%, у сільському-господарстві машинобудуванні 60%, у виробництві будів. матеріялів 68%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 до 42% у 1930. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 19271933 pp., але це вже був і кінець політики українізації.

Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменности, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.

В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (19231933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).

До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

[ред.] Українізація державного апарату

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріятів були українізовані на 70 — 95%; обл. апарат на 50%, районовий на 64%; народні суди на 62%; міліція на 58%; кооперація на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших pоків совєцької влади була у великій більшості чужонаціональною Зміну національного складу її видно з табл.:


Роки Чл. і канд. КП(б)У Укр. Рос. Інші (євреї)
1922 54818 23,3% 53,6% 23,3%
1924 57016 33,3% 45,1% 14,0%
1925 101852 36,9% 43,4% 19,7%
1927 168087 51,9% 30,0% 18,1%
1930 270698 52,9% 29,3% 17,8%
1933 468793 60,0% 23,0% 17,0%


Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 — 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.

[ред.] Досягнення

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 19171920 pp., зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціятиви М. Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РСФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганрі запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа Червоних Старшин у Харкові, газета Українське Військо. Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Ознакою розуміння ваги національне питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, польяків, німців, молдаван й інших) і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтеліґенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

[ред.] Опір та згортання

Українізація весь час наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці з Західно Українськиї Земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 19171920 pp. або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріяту; того ж року усунення О. Шумського з України; 19281929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 19331934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по другій світовій війні.

[ред.] Дивись також

[ред.] Інформація в інтернеті

[ред.] Література

  • Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації. Вид. ЦК КПЗУ. Л. 1926;
  • УССР — Нар. Комісаріят Освіти. Українізація радянських установ (декрети, інструкції і матеріяли). X. 1926 — 27;
  • Хвиля А. Национальный вопрос на Украине. X. 1926;
  • Затонський В. Національна проблема на Україні. X. 1926;
  • Українізація ВУЗ-ів, ж. Шлях Освіти, ч. 1, 1926;
  • Затонський В. Матеріяли до укр. нац. питання, ж. Більшовик України, ч. 6. 1927;
  • Каганович Л. Українізація партії і боротьба з ухилами, газ. Вісті ВУЦВК за 27. 9. 1927;
  • Шумський О. Ідеологічна боротьба в укр. культ. процесі, ж. Більшовик України, ч. 2. X. 1927;
  • Скрипн-ик М. Ст. і промови, тт. І, II, IV і V. X. 1929 — 31; Будівництво Радянської України. Зб. вип. І (За ленінську нац. політику) і II (Госп. та культ. будівництво). X. 1929;
  • Диманштейн С. Идеологическая борьба в национальном вопросе. ж. Революция и Национальности, ч. 3. 1930;
  • Косіор С. За ленінську нац. політику. X. 1930;
  • XI З'їзд КП(б)У, стенографічний звіт. X. 1930;
  • Гірчак Є. Бойові проблеми нац. культури, ж. Більшовик України, ч. 5. X. 1931;
  • Хвиля А. Пролетаріят і практичне розгортання культ.-нац. будівництва, ж. Більшовик України, чч. 13 — 14. X. 1931;
  • Нац. питання. Хрестоматія з методичними вказівками. Упорядник Б. Борев. X. 1931;
  • Majstrenko I. Borotbism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism, 1954;
  • Культ. будівництво в Укр. РСР. К. 1959;
  • Borys Ju. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. Стокгольм 1960;
  • Дзюба І. «Українізація та її розгром», в кн. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Мюнхен 1968;
  • Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен 1972;
  • Скрипник М. Ст. і промови з нац. питання. Мюнхен 1974;
  • Гришко В. Укр. націонал-комунізм на іст. пробі доби українізації (1923 — 33). ж. Сучасність, ч. 12. 1978.

[ред.] Джерела


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Іншими мовами