Соляна промисловість

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Соляна промисловість, галузь харч. про-сти, що має своїм завданням видобувати й переробляти кухонну сіль (К.с.); на Україні один з найдавніших і довгий час найважливіших промислів. К.с., хлорид натрію (хлористий натрій: Na Cl) — кристалічна субстанція з питомою вагою 2,16, що добре розчиняється у воді і має солоний смак. Її видобувають з надр землі (кам'яна С., яку видобувають безпосередньо з шахт; виварна, що її одержують з підземних розсолів або штучних солоних розчинів, якщо вона занечищена, і виробляють на солеварнях), з дна соляних озер (самоосадна С.) і з морської води (осадова С.). Кам'яна С. (галіт, ледянка) це мінерал з класи хлоридів, безбарвна і прозора, інколи забарвлена домішками; твердість 2. Вона утворилася гол. ч. шляхом хем. осадження у замкнутих водоймах (оз., морських затоках) за час різних геол. періодів (найчастіше за пєрмського і третинного). Серед усіх природних мінеральних солей К.с. найпоширеніша.

К.с. необхідна приправа до їжі людини і як така відома від найдавніших часів, також як предмет торгівлі. Вона широко використовується у харч. промсті (як консервуюча речовина) і для годівлі свійських тварин, у новітні часи також у хем. пром-сті (як сировина для одержання соди, соляної кислоти, сульфату натрію та ін. сполук), для очищування товщів і масел, у медицині тощо. Разом з тим постійно зростає попит на К.с. і її видобуток.

На Україні К.с. виступає у всіх формах як кам'яна, виварна, самоосадна і осадова. Її запаси практично невичерпні: на 1969 для УССР — 10,2 млрд т (по категоріях А+В+C1). Родовища К. с. зосереджені на Донбасі, у Дніпровськодонецькій западині (в гор.-девонській і нижньо-пєрмській формаціях; мало досліджені і ще не експлуатуються), на Передкарпатті, Закарпатті та в оз. і лиманах Чорного і Озівського морів.

Найбагатші соленосні родовища на Донбасі пов'язані з нижньо-пєрмськими відкладами, поширеними у межах Бахмутської (гол. родовища: Артемівське — Балансові запаси 5,4 млрд т; Слов'янське — 3,3 млрд т) та Калміюсько-Торецької улоговин. Потужність соляних шарів 19220 м, глибина залягання від 124 до 1110 м. Поклади С. дуже чисті (вміст Na C1 6298%). На Передкарпатті міоценова соленосна смуга простягається на довж. 230 км (від Ляцька б. Перемишля на півн. зах. до Буковини на півд. сх.), ширині до 10 км; потужність шарів від 0,2 до 50-70 м, глибина залягання від 14 до 170 м; бл. 200 солепроявів. С. п. на Передкарпатті найдавніша і багато віків найважливіша на Україні, хоч запаси С. невеликі. С. добувають майже виключно у виварному виді; тепер її видобуток незначний (розробляють Дрогобицьке, Болехівське і Долинське родовища). На Закарпатті С. виступає у міоценовій смузі до 300 км довж. від Пряшева на півн. зах. до рум. Мармарощини на півд. сх.; на укр. етнічній території бл. 30 солепроявів, з них використано Солотвинський над Тисою (Балансові запаси 367 млн т). Солоні оз. і лимани над Чорним і Озівським морями мають невичерпні запаси С., зокрема в Криму (групи: Евпаторійська, Сівашська і Керчинська), нині експлуатують лише 3 родовища: Сіваші, сх., Генічеське та оз. Сасик-Сіваш.

С. п. до кін. 18 в. Сліди С.п. і торгівлі С. сягають античної і ранньої доби; грец. м. над Чорним м. експортували до Греції С. з Криму і чорноморських лиманів, видобуток С. на Мармарощині сягав, мабуть, рим. часів. За княжої доби (перші, за «Києво-Печерським Патериком», відомості з 1096) найбільше значення мав видобуток виварної С. на гал. Передкарпатті; її експортували на Наддніпрянщину (сюди припливала також С. з Причорномор'я попри труднощі, що їх часто робили кочовики; див. також «Соляний шлях») і до Польщі. Про значення С. п. на Гал. Русі свідчить факт, що м. Галич дістало назву від кореня «гал» (сіль).

Техніка С.п. стояла на досить високому рівні. Соляну ропу витягали відрами з неглибоких шахт при допомозі керату, що його тягнули коні і виварювали її у казанах, уміщених у вежах. Виварену С. формували в грудки конусної форми, т. зв. «головажні» (пізніша назва «товпки», «топки»): деякий час вони були замінником грошей.

Після опанування Галичини Польщею С.п. стала перев. власністю корони, зокрема більші соляні «жупи» (деякі з них орендовано, деякі роздавалися поль. світським і духовним особам). С.п. була джерелом чималих прибутків. З 16 в. великі жупи набирають мануфактурного типу. С.п. зазнала концентрації, а техн. оснащеність підвищувалася. У 18 в. виробництво гал. К.с. наближалося у деякі pp. до 1 млн центнерів. Вона покривала попит укр. населення і експортувалася до Польщі й Литви.

Менше значення мав видобуток чорноморської, зокрема крим. (сіль «кримка») С., з 16 в. один з основних запор. промислів. Хоч видобуток С. був майже безкоштовний (гол. кошти ішли на транспорт), але до 1774 (Кучук-Кайнарджійський мировий договір) він був під тур. і тат. контролем і зазнавав часто обмежень, а то й перерв.

Чимале значення, особливо у 17-18 вв., мало видобування (виварювання) С. на Слобожанщині (Донеччині) в околицях Тору, Бахмуту й (пізніше) Співаківки. Соляні промисли на Торських і суміжних Маяцьких оз. («Солені озера», 1571) документально відомі з 1619; спершу пов'язана з ними колонізація мала добичницький, згодом масовий і постійний характер, зокрема під час Хмельниччини. У другій пол. 17 в. соляні промисловці («соляники», «торяники») осідали тут на довший час і утворювалися сталі поселення; за описом 1683, у «Соленому городі» — Торі (пізніше Слов'янське) «русских людей» (здебільша військ.) було 50, а «черкасів» (себто українців) — 151. Поряд з приватними соляними варницями появилися (з 1660-их pp.) казенні. Розвиткові С.п. сприяла коз. адміністрація Слобожанщини (зокрема Ізюмського полку), але чималої шкоди завдавали часті тат. наскоки й здирства моск. урядовців. Ще у другій пол. 17 в. укр. промисловці завели соляні варниці над р. Бахмутом (1703 їх було вже 29). Але 1715 рос. уряд націоналізував бахмутські й торські соляні зав. (разом з співаківськими) й перетворив їх на казенні підприємства (іноді з участю приватних промисловців), з урядовою адміністрацією, під гол. доглядом «Соляного Правління» у Петербурзі, з робітництвом з приписних держ. селян; у першій пол. 18 в. вони продукували щороку 500-600 000 пудів С., яка вивозилася до Гетьманщини, півд. р-нів Росії, а навіть до Правобережної України. У другій пол. 18 в. продукція бахмутських і торських зав. почала спадати (з 350 000 пудів на рік у 1750 — 57 до 40 000 у 1775 — 78), і 1782 вони були ліквідовані, через конкуренцію крим., рос. (астраханської) й донської С., непродуктивність кріпацької праці казенної мануфактури й недостачу палива (в наслідок винищення лісів).

Від кін. 18 в. до 1917. З переходом Галичини під австр. панування, С.п. на Передкарпатті занепала через введення соляної монополії і конкуренції з С.п. в ін. частинах Австр. держави; разом з тим більшість жуп закрито. Продукція гал. С. на поч. 20 в. становила бл. 50000 т на рік. Гол. солеварні: Ляцьке, Дрогобич, Стебник, Болехів, Долина, Калуш, Делятин, Ланчин, Косів. Таку саму продукцію виявляла єдина на Закарпатті копальня кам'яної С. в Солотвині.

Натомість значно збільшилася С.п. на Наддніпр'янщині. Це була довгий час самоосадна С. у Причорномор'ї як на зах. (т. зв. Одеська), так і в Таврійській губ. (гол. на Крим. піво.), т. зв. кримська. До 1861 продукцію С. вела сама держава, згодом її виорендовували. Видобуток С. мав значні коливання з року на рік (у сер. 19 в. з 1,5 до 3 млн центнерів на рік), але разом з тим постійно зростав. Для її вивозу треба було великого ч. підвод (1845 — 120 000, при яких було до 300 000 голів робочої худоби; див. також чумаки); транспорт С. ішов і Дніпром. У 1869-80 добувано щороку 1,6 млн центнерів крим. С. (40% продукції всієї Рос. Імперії), 1881 — 87 — 2,7 млн; видобуток одеської С. був незначний. Зміну в С.п. спричинило виявлення у Бахмуті великих покладів кам'яної С. і її видобуток з кін. 1870-их pp. Продукція К.с. на Донбасі (разом з виварною С. в Слов'янську) перевищила у 1890-их pp. видобуток крим. (хоч і він далі збільшувався). С.п. на Донбасі була здебільше в руках чужинецьких синдикатів. 1910 продукція С. у 1 000 т була така: крим. — 297, донецької — 555 (у тому ч. 443 кам'яної і 112 виварювальної), одеської — 11. На території сучасної УССР 1913 випродукувано бл. 1 млн т К.с., тобто пол. продукції всієї Рос. Імперії і 6% світової.

З 1918. У 1920 — 30-их pp. продукція К.с. на гал. Передкарпатті далі зменшувалася (у 1930-их pp. 38 000 т річно), гол. через конкуренцію дешевшої К. с. в ін. обл. Польщі, натомість збільшилася на Закарпатті в Солотвині (до 200 000 т), яка в більшості покривала попит Чехо-Словаччини. Розвиток С.п. в УССР, зокрема у 1930-их pp., ішов у напрямі концентрації виробництва на найбільших підприємствах і модернізації техніки. І далі виявляється тенденція переходу від виварювання С. до копальної продукції (1913 — 75%, 1940 — 81%). 1940 видобуток К.с. збільшився до 2,1 млн т (разом з Закарпаттям), у тому ч.: артемівської — бл. 1,4 млн т, закарп. — 200000 т, самоосадної понад 200 000 т, гал. — 40 000 т. Подібні тенденції існують і по 1945. Після воєнного занепаду продукція К.с. піднеслася в УССР 1950 до 1,8, 1960 — 3,1, 1970 — 5,1 млн т (41% всесоюзної і 8% світової). Про концентрацію С.п. свідчить, що 3,8 млн т (74,5%) продукції К.с. припадає на Артемівське (Бахмутське) родовище, 450 000 т (8,6%) на Солотвинське, а лише 45 000 т на самоосадну С. К.с. видобувають і переробляють 16 підприємств тресту «Головсіль» Міністерства Харч. промисловості УРСР, у тому ч. 6 соляних шахт (серед них 3 Артемівського рудоуправління, 1 Солотвинського солерудника), 4 солезав. (Слов'янський на Донбасі та Долинський, Дрогобицький і Болехівський на Передкарпатті) та 4 солепромисли над Чорним і Озівським морями. Питання С.п. в СССР досліджує Всесоюзний н.-д. Ін-т Соляної Промисловості (Артемівське, Донецька обл.).


Література: Скальковский А. Соляная промышленность е Новороссийском крає. Опыт статистического описання Новороссийскоого края. ч. II. О. 1853; Оглоблин О. Архів Бахмутських і Торсьхих соляних заводів (XVIII. в.), ж. Архівна Справа, кн. 9 — 10. X. 1929; Osuchowski W. Gospodarka solna na Rusi Halickiej od XVI do XVIII w. Л. 1930; Гак Д. Харч. промисловість України. К. 1960; Ісаєвич Я. Солеварна промисловість Підкарпаття в епоху февдалізму. Нариси з історії техніки, випуск 7. К. 1961; Дзенс-Литовский А. Основные тйпы соляных местсрождений СССР. Труды Всесоюзного научно-исследовательного института соляной промышленности, випуск 4. 1962; Кунцевич Ф. З історії соляних синдикатів Криму і Донбасу. Питання історії народів СССР, випуск 11. X. 1971.



Економіка Це незавершена стаття з економіки.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.


[ред.] Література