Шляхта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Шляхтич
Збільшити
Шляхтич

Шляхта - суспільний, упривілейований, провідний (на подобу Adel у Німеччині й noblesse у Франції) стан у Польщі, Литві та на укр. і білор. землях, що входили у 14 — 18 вв. до складу Великого Князівства Литовського чи Речі Посполитої; деякі елементи Ш. мали місце в гетьманській державі, на окупованих укр. землях у складі Рос. Імперії чи Австрії, Угорщини і Молдавії. Назву Ш. запозичено з чес. «šlechta» (по-поль. szlachta), яка походить від горішньонім. Slacht (сучасне Geschlecht — рід, порода) і вживається для означення провідної верстви, що виникла й оформила себе в Польщі у 13 — 14 в.

Свій початок Шляхта бере від лицарства, яке посідало «ius militare» та право наслідства «jus hereditarium» і вважалося шляхетним (nobilis). Ш. становила нижчу верству, на відміну від вищої касти, т. зв. можновладців — маґнатів, панів, а на укр. землях — кн. (див Князь) і бояр. Шляхта була зобов'язана відбувати військ. службу, за що уряд надавав їй різні привілеї: звільнення від податків, залежности від місц. адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями з селянства, духовенства. Шляхта постійно збільшувала свою ролю в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політ. і соц. ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до февдальної роздріблености, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у Ш.

За допомогу королеві Ш. здобувала низку привілеїв. Король Людовік І Анжуйський надав Ш. т. зв. кошицький привілей (1374), яким за несення військ. служби звільняв її від усіх повинностей, крім сплачування поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний і судовий імунітет на землі, як також право на держ. посади: воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо. Від цього часу Ш. поступово перетворювалася на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, мав включати як великих февдалів (панів, баронів), так і масу лицарів (rycerzy, milites) чи сер. і малих землевласників, які відрізнялися від решти населення правом мати власний герб. Згодом Ш. посилила свої впливи в місц. сеймах, а Краківський привілей 1433 ґарантував їй особисту недоторканість. Скориставши з трудного становища короля Казіміра IV Яґеллончика у війні з Тевтонським орденом, Ш. здобула нові привілеї (Цереквіцький привілей), підтверджені Нешавським статутом (1454), на основі якого за Ш. закріплювалося законодавчі права: через шляхетські сейми вона брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир, звільнялася від королівського суду. Цей статут касував також виключне право маґнатів на вищі держ. посади й на обмеження прав міст. 1496 король Ян Ольбрахт статутом у м. Пьотркові (Piotrków) узаконив прикріплення селян до землі, звільнив Ш. від оплати мита при довозі закордонних товарів. Бояри у Галичині були 1430 зрівняні у правах з поль. Ш., згодом частина з них була польонізована, інші перейшли на Волинь і Поділля, так що в 16 в. в Галичині не стало боярських родів, збереглася при українстві тільки дрібна Ш.

У 16 — 18 вв. права Ш. у політ. житті Речі Посполитої набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою Ш. послаблює держ. організм. 1573 король Генріх Валуа узаконив права Ш. брати участь у виборах короля та, надаючи їй поширеної влади, перетворив Польщу на шляхетську республіку (rzeczpospolita szlachecka). Встановлення закону «liberum veto», за яким всі рішення сейму могли бути прийняті тільки при однозгідності всіх послів, допровадило до анархії і занепаду Польщі, що при кінці 18 в. закінчилося її поділами.

На укр. землях у складі В. Князівства Лит., де панували февдальні відносини (див. Феодалізм), вплив на Ш. мали політ.-соц. відносини і законодавство Польщі. Поль. модель Ш. впроваджувався поль. королями чи великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, трудність у В. Князівстві Лит. полягала в тому, що, тут існували дві категорії провідної верстви: лит., яка скоро стала католицькою, і укр.-білор., яка була правос. Поль. королі й В. лит. кн. пріоритетно опікувалися лит. Ш., а якщо надавали певні привілеї й руській (укр. і білор.) ПІ., то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту. Номенклятурно тут уживалися назви: князі, бояри (традиція і континуїтет Київ. Руси), але також barones, nobiles, ziemianie, Ш. (для поляків).

Після Кревської унії (1385) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387 привілей Ш.-боярам (armigeris sive bojaris), які переходили на католицизм. Поль.-лит. унія в Городлі (1413) надавала нові права лит. Ш., перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, чл. якого мали владу на основі походження, приналежности до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби. 1430 підтриманий укр. і білор. маґнатами Свидригайло Ольґердович був іменований В. кн. лит., але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 правос. бояр у правах з кат. Ш. Остаточне зрівняння у правах руських і лит. княз'ів і бояр (principibus et boiaris tarn Lithuanis quam Ruthenis) здобуто привілеєм 1447. Права лит.-руської Ш. були доповнені й поширені привілеями 1492 і 1506. 1501 і 1509 надано льокальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій Ш.» (перші 2 категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну ролю відогравали пани, на Волині цю ролю мали княжі роДи Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні лятифундії. До кін. 16 в. більшість волинських маґнатів були українці; на протязі 17 — 18 вв. вони польонізувалися.

Права і привілеї Ш. були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у 3 редакціях: 1529 — визначено потрібні умови для зачислення до шляхетського стану, в якому перевагу мали маґнати; 1566 — поширено привілеї рядової Ш., до сейму були введені її представники; 1588 — закріплено привілеї Ш. і Закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем».

Після Люблінської унії (1569) до поль. корони приєднано укр. землі: Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину, на яких місц. Ш. зрівняно у правах з поль. На новоздобуті укр. землі почали прибувати поль. пани: маґнати Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Каліновські, які тут здобували великі лятифундії. Помічною для поль. панів була місцева чи зайшла Ш. До поч. 19 в. на Україні лишилося мало непольонізованої укр. Ш., переважно дрібна, бо заможна була в більшості спольщена. Польонізація укр. Ш. почалася від Люблінської унії, вона набрала інтенсивности за короля Яна Казіміра, який 1649 заборонив некатоликам доступ до сенату і староств, а постанова сейму 1712 ставила їх поза законом. Не зважаючи на всі ці загострення, укр. правос. Ш. продовжувала існувати, доказом чого є додаток до договору між Польщею і Росією 1775, в якому сказано, що шляхетські правос. роди повинні користатися такими ж правами, як і кат. Ш. На Правобережжі (Волинь, Київщина, Поділля) польонізація Ш. продовжувалася і після розборів Польщі, за царського режиму до 1825. За підрахунками «Временной Коммиссии для разбора древних актов» у 1860-их pp. на Правобережжі тільки одна десята Ш. походила з корінних поляків, решта була укр. роду, яка в різний час переходила на католицизм. Тимчасова комісія знайшла 711 шляхетських родів укр. («русского») походження, подаючи точні дані про час переходу на католицизм для 140 родів (1 до 1569, 10 у 1569 — 1600, 48 у 1600 — 1650, 40 у 1650 — 1700, 41 у 1700 — 1767). У Галичині при українстві лишилися роди Ш.: Балабани, Чолганські, Демидецькі, Яворські, Драгомирецькі, Гошовські, Кульчицькі й ін. На поч. 17 в. на Львівській землі начислялося 628 укр. шляхтичів, а на Перемиській 1000. Більшість з них так збідніли, що не мали навіть власного коня, коли йшли до війська. На Холмщині й Підляшші укр. Ш. спольщилася ще в 15 в., тоді як на Поділлі вона збереглася як службова Ш. при замках до 19 в. Заг. процесові польонізації підпала також укр. Ш. на Київщині й Брацлавщині; вона найкраще зберегла себе на Волині.

Після 1569 значення укр. Ш. як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї орг-ції, а входила до складу загальнодерж., де домінувала поль. Ш. Однак вона виявляла свою окремішність на відтинку конфесійному і частково судовому (існування вищої судової інстанції — Луцького трибуналу). Укр. Ш. виступала на оборону Правос. Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єп. львівського (5. 4. 1641), при обранні митр. Київ. Сильвестра Косова (25. 2. 1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від Ш. воєводства Волинського (13. 9. 1646). Серед лідерів укр. правос. Ш., що визначилися в обороні правос. віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кнсгль, а серед церк.-культ. діячів: Є.Плетенецький, Балабани, Захарія Копистенський, М.Копистенський, А.Кальнофойський та ін. Багато вихідців з укр. Ш. відограли визначну ролю серед козацтва: Д.Вишневецький, К. Косинський, П.Сагайдачний, Михайло Хмельницький. Згідно з Грушевським, Ш. «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи — його мозок».

Частина Ш. на Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Б. Хмельницького, включила себе в нове політ. життя, допомагаючи Хмельницькому творити коз. державу. На початку революції ПІ. втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче Хто з Ш. з нами хліб їсти... та Військові Запорозькому послушний буде» (1649); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена Ш., яка мала держ. досвід, працюючи передше на посадах у Речі Посполитій, стала основою для укр. держ. апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави Хмельницького були: І. Виговський, М. Кричевський, Ю. Немирич, С. Мрозовицький (Н. Морозенко), Д. Нечай, Г. Гуляницький, А. Жданович та ін. У коз. реєстрі, укладеному по Зборівській угоді (1649), нараховувано 750 шляхетських родів і бл. 1 500 осіб (В. Липинський; А. Ролле нараховував 450 родів і 2 500 осіб). Є й ін. реляції про Ш. в лавах війська Хмельницького: 7 000 (рукопис Чорторийських) чи 6 000 («Акты ЮЗР»).

Після Хмельницького ПІ. продовжувала відогравати певну ролю в гетьманській державі, однак вона не створила окремої провідної верстви. Натомість на Гетьманщині у 17 — 18 вв. постало Значне військове товариство, що складалося з колишніх реєстрових козаків, кол. укр. шляхтичів і заслужених козаків. Правне становище Значного військ. т-ва нагадувало статус Ш., його чл. були зобов'язані виконувати військ. і адміністративні доручення, нести військ. службу. Вони мали привілей володіти населеними маєтностями, брати участь у старшинських радах і в держ. законодавстві. Товариші підлягали вищим інстанціям коз. судочинства, а 1763 був відновлений шляхетський суд. З 18 в. виявилася тенденція серед Значного військ. т-ва перетворитися на замкнену і спадкову станову групу, однак з ліквідацією автономії Гетьманщини в 1780-их pp. Т-во ліквідовано, а частину його чл. зараховано до рос. дворянства. У кодексі «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743) визначено шляхетський стан на Україні, приналежними до якого вважали тих, що походили від предків шляхтичів, через народження чи отримання шляхетства за поль. влади. До Ш. прирівнювано людей «козацького стану», себто козаків, записаних у реєстри.

Як опір проти шляхетсько-маґнатського панування на Правобережній Україні під Польщею виник у 18 в. рух укр. селянства Гайдамаччина, який набрав найбільших розмірів 1768 за т. зв. Коліївщини, коли повсталі селяни-кріпаки винищили тис. поль. Ш.

Після поділів Польщі при кін. 18 в. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Рос. Імперії, місц. Ш. зрівняно в правах з рос. дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядками царського уряду. До 1825 поль. магнати і Ш. лишалися панівною верствою, яка спромоглася на значні здобутки в культ.-осв. ділянці (Крем’янецький ліцей тощо).

Велика частина поль. населення Київщини, Волині й Поділля, яке 1840 становило 410 000 осіб (українців-кріпаків було тоді 4 283 000, євреїв 458 000), належала до Ш., частина якої прибула сюди на поч. 18 в., зміцнюючи поль. колонізацію. Поль. група поділялася на нечисленних маґнатів, шляхтичів («земянство», сер. і дрібні дідичі) і велику групу чиншової (ходачкової або веретяної) Ш., яка жила на маґнатських землях і сплачувала чинш. Останні творили кадри адміністраторів маєтків, економів. Назагал маґнати ставилися льояльно до Рос. Імперії, зате дрібна Ш. прагнула реставрувати Польщу, як вона була перед поділами.

Після поль. повстання 1830—31 рос. політика у відношенні до Ш. змінилася. Учасників повстання бл. 10 тис. засуджено, а їх маєтки конфісковано. Проект заслання Ш. на Кавказ був реалізований тільки в малій мірі. Найбільшим ударом по поль. Ш. на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, засіб, яким рос. уряд вирішив ліквідувати Ш. як чужий організм у рос. системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала 20 pp. (1832—52), при визначній участі ген.-губернатора Д. Бібікова, впала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна Ш. Спочатку перевірку робили місц. шляхетські збори, згодом її передано до рос. Ревізійної комісії у Києві. У висліді верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб, за періодами: 1832 — 33 — 72140, 1834 — 39 — 93 140, 1840 — 46 — 160 000 і 1846 — 53 — 15 000. Декласовану Ш. переведено в категорію однодвірців, держ. селян, які були зобов'язані платити податки й відбувати військ. службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 вони були зрівняні з селянами. Бюрократичними й поліційними методами рос. урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соц. групи. Більшість декласованої Ш., живучи поруч з укр. селянством, українізувалася.

Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (бл. 17 500 родин) — великі і сер. землевласники (szlachta ziemiańska), які посідали бл. З млн укр. кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1000 кріпаків (разом 568 000), ін. мали по кілька сот, ін. мали землю, яку обробляли самі. Один граф В. Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне ч. з жінками. Значна частина леґалізованої Ш. йшла на компроміс з рос. урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до рев. рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеґрації у рос. суспільство. Спочатку представники Ш. брали участь у політ. житті через «шляхетські збори», 1835 було 2 700 своєрідних послів (szlachta wyborowa), зобов'язаних до лояльности царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Знесенням «Литовського статуту» 1840 зкасовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося заг.-рос. Спроби русифікації Ш. роблено в осв. ділянці створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 кат. монастир (на всього 86), а указ 1852 вимагав, щоб землевласники з Ш. висилали своїх синів до військ. служби.

Гідна уваги поява в кін. 1850-их pp. групи молоді зі спольщеної укр. Ш. — хлопоманів (див. Хлопоманство), які поривали зі Ш. й хотіли працювати для укр. народу. Цей рух очолив В. Антонович, який у декларації «Моя исповедь» («Основа», ч. 1, 1862) відкидав «шляхетський порядок ... противний духові нашого народу...».

Після поль. повстання 1863, в якому частина Ш. знову брала участь, прийшли переслідування і дальші обмеження Ш. у політ., гром., культ. ділянках. На грані 19 — 20 вв. серед польонізованої Ш. зформувалася група «українців поль. культури» на чолі з В. Липинським, яка працювала над поверненням польонізованої Ш. до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї клясової приналежности. Становище Ш. на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917. Відгомін поль. намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у 6 параграфі Варшавського договору, яким Польща домагалася спеціяльних прав для «землевласників поль. національности на Україні», але той договір був унедійснений сов. окупацією.

На укр. землях під Австрією Шляхта була зрівняна у правах з австр. Спершу реформи Йосифа II обмежували права поль. Ш., але по його смерті (1790) вона опанувала адміністративний апарат, маючи вплив на австр. вищих урядовців. Вплив поль. Ш. ще більше зріс за намісника Галичини графа А. Ґолуховського (1849—75, з перервами), коли, крім панування в адміністрації й освіті, Шляхта і маґнати мали перевагу у зем. власності, посідаючи великі лятифундії. У відновленій після 1918 Польщі і на окупованих нею укр. землях щойно конституція 1921 знесла шляхетський стан, однак і між обома світовими війнами «земянство» шляхетського походження мало ще свої впливи у політ. і госп. ділянках.

Провідною верствою на Буковині за княжої доби були бояри, які продовжували бути упривілейованим станом і за періоду молд. князівства (див. Молдавія). Боярський стан був зобов'язаний до військ. служби, бояри були дружинниками господаря, вони виконували також адміністративні і суд. функції. За службу вони отримували від господаря землі разом з осілими на них селянами. З боярського стану рекрутувалася центр. держ. адміністрація. Бояри, які втратили держ. функції, переходили в категорію мазилів. Дрібна Шляхта — т. зв. резиші, охороняла кордони і становила посередню верству між Ш. і вільними селянами. З часом укр. Ш. — бояри на Буковині асимілювалися з молд.-рум. шляхетською верствою, румунізувалися. За австр. влади (з 1774) адміністративний апарат на Буковині був у руках рум. боярства. Рум. Ш. протестувала проти приєднання Буковини до Галичини (1786); цісарський патент 14. 3. 1787 зрівняв шляхетський стан Буковини з гал.; це також потвердив 1817 статут гал. Ш. Навіть після введення конституційної монархії (1848), завдяки поміщицько-куріяльній виборчій системі, рум. Ш. мала великі впливи в управлінні краєм.

Після тат. наїзду 1241 на Закарпатті будувалися оборонні замки й творилися маґнатські лятифундії, переважно з угор. Ш. Українці творили меншість серед пануючої февдальної верстви. Визначив себе кн. Ф. Коріятович з зукраїнщеного литовського роду, який з 1393 став паном Мукачівської домінії. Українці становили переважно дрібну Ш., яка часто бунтувалася проти маґнатів-феодалів (1514). Угор. Ш. на Закарпатті стояла в опозиції до австр. централізму, вона чинила опір ліберальним заходам Відня, і сел. підданство тривало на Закарпатті до 1848. Угор. Ш. продовжувала мати вплив на політ.-суспільне життя Закарпаття до XX в.


[ред.] Література

  • Енциклопедія українознавства
  • Антонович В. Об околичной шляхте. К. 1867; Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Архив Юго-Западной Росеии. ч. 4, т. І. К. 1867; Лазаревский А. Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии. 1868; Smoleński W. Szlachta w świetle własnych opinji. „Pisma historyczne", т. 1. Кр. 1901; Леонтович Ф. Правоспособность литовско-русской шляхты. Журнал Министерства Народного Просвещения, ч. 3 — 7. П. 1908; Викторовский П. Западнорусские дворянские фамилии, отпавшие от православия в конце XVI и XVII вв. ТКДА, 1908 — 11; Lipińskі W. Szlachta na Ukrainie. Udzial jej w zyciu narodu ukraińskiego na tie jego dziejow. Kp. 1909; Pulaski K. Kronika polskich rodow szlacheckich Podola, Wolynla і Ukralny. T. 1. Вроди 1911; Hruszewski M. Szlachta ukrainska na przelomie XVI і XVII wieku. Z dziejow Ukralny. K. — Kp. 1912; Lipiński W. (ред.). Z dziejow Ukralny. K. — Kp. 1912; Липинський В. Україна на переломі, 1657 — 1659. Відень 1920; Іваницький-Василенко С. Державське землеволодіння польської шляхти на Гетьманщині. Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. Випуск 1. К. 1925; Гришко В. До суспільної структури Хмельниччини. В 300-ліття Хмельниччини (1648 — 1948). ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948; Окіншевич Л. Значне Військове Товариство в Україні-Гетьманщині XVII — XVIII ст. ЗНТШ, т. 157. Мюнхен 1948; Grodziski S. Obywatelstwo w szlacheckiej Rzeczpospolitej. Kp. 1963; Masiszewski J. Szlachta polska 1 jej panstwo. B. 1969; Czaplіnskі W., Kersten A. Magnateria polska jako warstwa spoleczna. Торунь 1974; Acta Poloniae historica. Vol. 36. Etudes sur la noblesse, B. 1977 (Ред. J. Baszkiewicz); Sysуn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period, 1569 — 1648. J. L. Rudnytsky, ed. Rethinking Ukrainian History. Едмонтон 1981; Skakalski D. Noblesse lituanienne et noblesse volynienne au XVe siecle. Cahiers du Monde Russe et Sovietique. Vol. 23 (3 — 4). Париж 1982; Kohut Z. The Ukrainian Elite in the Eighteenth Century and Its Integration into the Russian Nobility. The Nobility in Russia and Eastern Europe. Нью Гавен 1983; Beauvois D. Le noble, le serf et le revizor. La noblesse polonaise entre le tsarisme et les masses ukrainiennes (1831 — 1863). Париж 1986.


[ред.] Дивись також