Остап Вишня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Остап Вишня
Збільшити
Остап Вишня

Остап Вишня (13 листопада 1889 - 28 вересня 1956) - український письменник, гуморист і сатирик (Остап Вишня - літературний псевдонім Павла Михайловича Губенка).

Народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінькiвського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Він закінчив початкову, потім двокласну школу в Зіньковi, згодом продовжив навчання в Києвi, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907 p.) працював фельдшером - спочатку в армії, а з часом - у хірургічному відділі лікарні Пiвденно-Захiдних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині - тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію i в 1917 p. вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання i повністю віддався журналістській i літературній праці.

Перший надрукований твір Остапа Вишні - "Демократичні реформи Денікіна" - побачив світ за підписом «П. Грунський» у кам'янець-подільській газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 року.

В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 року, коли він став працівником республіканськоі газети "Вiсті ВУЦВК", розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 р. в «Селянськiй правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»).

Вишня найбільше атакував слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немае духу посміятися з власних хиб своіх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської i національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись i обходяться Україні.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири i гумору. Започаткував новий жанр - усмішка.

У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр - усмішка.

Усмішка - це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону». Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

У 1934 році гуморист був незаконно репресований i зміг повернутись до літературноі праці лише в 1944 році. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорi в письменницький кабінет у Києвi. Він мусив своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України - Вишню - закатувала Москва, i висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так у 1945-1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні - голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали i собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе i бореться.

Першим твором, що знаменував повернення письменника до літературноі праці, стала «Зенітка». Звичайно, цей, другий i останній період творчості, був далеко не простим для Павла Михайловича. Можливо саме для того, щоб приховати свою справжню сатиру, він відточуе образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але... сумного.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею i мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмiшках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20-тих роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-х роках повстанці не брали серйозно його слів про «націоналістичних запроданців», а сміялися, читаючи його «самостійну дірку», бо ж вона була символом «самостійности» УРСР під московським чоботом.

Остап Вишня провадив i велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» i «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) i продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 р. було поновлено його вихід. Вiдома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Пiсля війни Остап Вишня став членом редколегіі журналу «Перець» i активним його співпрацівником.

З Вишні був бездоганно вірний друг i товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своіх товаришів матеріально i гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; i в тюрмі НКВД у Харковi, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, i в концтаборі на Печорi 1934 - 1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулiшем i Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми - забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.

[ред.] Твори

  • Самостійна дірка (1946)
  • Дилда
  • Думи мої думи
  • Зенітка
  • Ленінград і ленінградці
  • Мисливські усмішки
  • Моя автобіографія
  • Отак і пишу
  • Перший диктант
  • У ніч під новий рік
  • Фазани
  • Цеп на Муссоліні
  • Чухраїнці
  • Вальдшнепи
Іншими мовами