Татари й Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Татари й Україна. Т. називають тогочасні європейські джерела монгольсько-тюркські війська, які під проводом Субутая, і Джебе напали перший раз на Україну 1223. У битві над Калкою вони розгромили союзні укр.-половецькі з'єднання і, спустошивши Лівобережну Україну, повернулися в сер.-азійські степи. Після Чінґісхана (Темучіна), творця велетенської монгольської імперії, зах. частина її припала внукові Батиєві (Бату), який, згідно з рішенням курултаю (верховної монгольської ради; 1235), мав поширити територію свого уділу походом на Сх. та Сер. Європу. Кампанія Батия почалася нападом на волзьких болгар, яких Т. примусили 1237 — 38 до підданства. Далі Т. напали на Рязань, Коломну, Москву, Володимир, Ростов, Торжок. Потім вони повернули на південь, кочуючи над дол. Доном, розбили і підкорили зах. половців і змусили їх до підданства (частина їх, під проводом хана Котяна, подалася на Угорщину).

На переломі 1239 — 40 Т. почали підбій України і спочатку зайняли Переяслав (3. 3. 1239) і Чернігів (18. 10. 1239), промощуючи собі шлях до Києва. Обороною м. від імени кн. Данила Романовича керував тисяцький Дмитро. Тат. облогою керував сам Батий, який 6. 12. 1240 здобув Київ, десяткуючи населення та руйнуючи м. Потім Т. пішли на зах., взяли підступом Колодяжин, здобули Кам'янець, Ізяслав, Володимир Волинський та багато ін. городів. На Волині тат. війська поділилися на три гол. армії: одна пішла у Польщу, де 9. 4. 1241 під Леґніцею на Шлезьку розбила поль.-нім. лицарство; друга — через Волощину до Семигороду, а третя, найбільша, очолена Батиєм, знищила Галич, перейшла карп. перевалами на Угорщину, де 12. 4. 1241 над р. Шайо розгромила угор. військо. На весні 1242 Т. повернулися через Сербію, Болгарію та чорноморські степи над Волгу, де Батий заснував державу, що увійшла в історію п. н. Золотої Орди.

Період Золотої Орди (З. О.). До складу З. О. увійшли укр., білор. та рос. землі; на півд. вона опиралася на дельту Дунаю, Чорне м. і Кавказ; на сх. до неї належали зах. частина Туркестану і Сибіру. Столицею З. О. був Сарай над дол. Волгою. Ядром, на яке спирався Батий в організації своєї держави, був монгольський елемент, з якого походили вищі військ. старшини й урядовці; вони розпливалися, однак, у тюркській масі половців, болгарів й ін., що становила переважну більшість населення З. О.

Культура Т. стояла на невисокому рівні. Письмо знали лише одиниці. Держ. діловодство велося спочатку монгольською, а згодом і тюркською мовою, Т. визнавали шаманську релігію, але були толерантні до ін. віровизнань. 1261 в Сараї було встановлене правос. єпископство. Усе правос. духовенство і приналежні до церкви особи були звільнені від податків. Син Батия, його спадкоємець Сартак (1256 — 57), був християнином, а його брат Берке (1257 — 66) — мохаммеданином. Щойно хан Узбек (1313 — 41) впровадив іслям як держ. релігію. Гол. зайняттям Т. було скотарство, тільки одиниці займалися торгівлею (уряд цінував її значення і давав привілеї закордонним купцям). Підбите Т. слов'янське населення здебільша займалося хліборобством та ремісництвом. Гол. партнерами в торгівлі з З. О. були італ. колонії Чорноморщини і Єгипет, а найважливішим предметом експорту були невільники і збіжжя. Т. мали досить високу військ. техніку: до їзди на конях та стріляння з луків вони вправлялися з малих років. Неперевершеній воєнній тактиці — удаваним відступом та заманюванням ворогів у засідки — вони завдячували свої важливіші перемоги (Калка, Леґніца і Шайо). У здобутті міст допомагала їм успішно перещеплена на тат. ґрунт китайська військ.-інженерна техніка.

Після відступу Т. з Угорщини кн. Данило Романович заходився коло відбудови знищеного краю. На вимогу Т. («Дай Галич») Данило поїхав 1246 до Сараю за ярликом на свою землю, але залежність Гал.-Волинської держави від З. О. не тривала довго. Коронація Данила 1253 була доказом його незалежности. Данило пішов проти болоховців, які добровільно піддалися Т. 1252 — 57 він боровся з військом Куремси, що являло собою зах. прикордонну охорону З. О. Щойно 1259 наступник Куремси Бурундай вибрався великим походом на Галичину. Данило виїхав до Польщі, залишивши в краю брата Василька, який на вимогу Бурундая мусів знищити укріплення навколо гал.-волинських городів. Але й тоді Гал.-Волинська держава не попала в безпосередню залежність від Т. Щойно воєвода Ногай, який одержав від З. О. управління чорноморських степів, змусив на поч. 1270-их pp. Лева І до підлеглости, яка тривала аж до смерти Ногая (1299). Юрій І Львович і його сини Лев II та Андрій були фактично незалежними володарями, а два останні з уваги на їх протитат. діяльність дістали у зах. політ. світі титул «непоборних щитів проти Т.» Перехід Галичини під панування Польщі, а Волині — Литви (1349) поклав край претенсіям З. О. до зах. укр. земель.

Усі інші укр. землі опинилися в значно довшій і тяжчій залежності від З. О.: Пониззя і півд. частина Волині та півд. Переяславщина — у безпосередній залежності, Київщина і Чернігівщина у посередній (Т. правили в них за посередництвом кн. Рюриковичів). Гол. обов'язком населення підбитих Т. земель було складати данину (т. зв. «ординський вихід») і доставляти на випадок потреби військ. частини. Кількість данини визначувано на підставі заг. переписів населення. Для точного виконання податкових зобов'язань Т. поділили всі укр. землі (за винятком Галичини і Волині) на округи — тьми, з темниками на чолі. За стяганням податків наглядали тат. урядники — баскаки; вони також контролювали діяльність кн. На зламі 13 і 14 вв. обов'язки баскаків передано кн.

Напад Т. 1239 — 40 і довготривале тат. ярмо мали для укр. земель катастрофічні наслідки. Україна втратила на кілька ст. свою політ. незалежність. Під руїнами м. загинули неоціненні скарби мистецтва, бібліотеки з дорогоцінними рукописами. Серед здесяткованого населення, зубожілого через стягнення великої данини, запанував культ. застій.

Відвоювання укр. земель від З О. розпочав лит. В. кн. Ольґерд. Скориставшися з анархії в З. О. впродовж двадцяти pp. (1360 — 80), він у 1360-их pp. розбив тат. військо на Поділлі, над Синіми Водами, й на київ. престолі посадив на місце кн. Федора, ставленика Т., свого сина Володимира і зайняв Чернігівщину. Наслідник Ольґерда, В. кн. Витовт, вирішив узалежнити З. О. від себе; він подав допомогу Тохтамишеві, одному з конкуруючих між собою тат. ханів, який за це в окремому ярлику відступив усі права на Україну лит. В. кн., але гол. похід Витовта на користь Тохтамиша закінчився поразкою лит.-укр. військ над Ворсклом 1399. Проте Витовтові вдалося закріпити кордони своєї держави на Ворсклі та дол. Дніпрі і тим самим включити переважну більшість України до складу В. Князівства Литовського.

Крим. ханат і Україна. Крим. піво. від поч. існування З. О. увійшов у безпосереднє її володіння. Виняток становили тільки італ. колонії, які довгий час зберігали свою самоуправу. Прибутки з тих колоній, а також геогр. положення Криму сприяли тому, що він часто ставав осідком тих тат. вельмож, які були в опозиції до центр. влади в Сараї. До таких належав Ногай у 1290-их pp., Мамай у 1362 — 82 і, врешті, Едиґей (Ідика), який, осівши в Криму, напав на Україну і 1418 сильно зруйнував Київ. По смерті Едиґея дійшло до остаточного розпаду З. О., і в Криму постав незалежний крим. ханат. Тоді ж на периферіях З. О., званої відтоді В. Ордою, постали ін. незалежні ханства, з яких найважливіші були Казанське та Астраханське. З них усіх найдошкульнішою для України була в сер. 15 в. В. Орда, яка кількома наворотами нападала на Київщину, Поділля, Волинь і навіть Галичину (1444, 1447, 1450 і 1457). Упадок В, Орди був пов'язаний з смертю її останнього хана Шах-Ахмеда 1505.

Нова незалежна держава — Крим. ханат (х.), створений 1449 під проводом Хаджі-Ґірея (1426- — 66), охоплювала Крим. піво., пониззя Дніпра, Приозів'я і Прикубання. За хана Менґлі-Ґірея (1466 — 1515) столицею Крим. х. став Бахчесарай (там перебував і муфті — гол. мусулманського духівництва). Крим. х. проіснував під проводом династії Ґіреїв (Ґераїв) понад 300 літ (до 1783). 1478, після того, як Туреччина здобула 1475 італ. колонії на півд. Криму, Крим. х. визнав зверхність Оттоманської Імперії. Туреччина створила свої військ. бази на півн. узбережжі Чорного (Очаків) і Озівського (Озів) морів. Відтоді крим. Т. підпали під культ. впливи турків (серед ін. перебрали від них письмо, літературу тощо). Основним зайняттям крим. Т. було скотарство, хліборобство, садівництво, ремісництво, а також грабіжницькі напади на сусідні країни, зокрема на Україну. Див. також Кримські татари.

Почавши з другої пол. 16 в., у чорноморські степи прийшли з-над Волги, Уралу і Каспія частини ногайських Т. (див. Ногайці). Вони заснували окремі племінні формації: орди Білгородську, Едисанську, Едичкульську, Джамбуйлуцьку, які були у васальній залежності від Крим. х. і Туреччини. Ці орди (вони нараховували 20 — 40 000 кибиток) проіснували до 1770, коли підпали під владу Рос. Імперії (1771), їх переселено на Кубань, а 1790 їм дозволено повернутися в Приозівські степи; по Крим. війні 1853 — 56 вони виеміґрували до Туреччини.

Опанувавши півн. узбережжя Чорного м., Крим. х. стримав на кілька ст. колонізацію укр. степів й утруднював морський зв'язок України з Зах. Європою. Бувши нерідко інструментом у руках сусідніх імперіалістичних держав (Туреччина, Московщина, Річ Посполита), Крим. х. і його ногайські васалі завдавали дошкульних ударів укр. землям. Це почалося вже у другій пол. 15 в., коли Крим. х. змінив пролит. орієнтацію й вступив у союз з Москвою, виславши 1474 посольство до В. кн. Івана III. Ця зміна і підтримка Оттоманської Імперії заохочували Крим. х. до наступу на укр. землі. 1482 Т., за намовою Івана III, напали на Київ і зруйнували його. Згодом вони майже щороку нападали (до 1556 понад 80 наскоків) на Поділля, Київщину, а також на Волинь, Галичину, Сіверщину. Т. нищили м. і с., забирали в неволю («ясир») населення (за 1575 понад 35 000 осіб) і згодом продавали на невільницьких ринках Сходу. Страхіття тат. наскоків і неволі відбив укр. народ у думах й іст. піснях.

На захист України та її людности від тат. нападів стала у 16 — 17 вв. укр. козаччина, зокрема її аванґард — Запор. Січ. Пов'язана з кін. 16 в. з евр. опором тур.-тат. аґресії й беручи активну участь у військ. боротьбі супроти мусулманської навали, козаччина виступала проти турків і Т. у союзі з ін. країнами чи як самостійна військ.-політ. сила. На поч. 17 в. (1601 — 24) козаки під проводом гетьмана П. Сагайдачного здійснили низку морських походів проти Туреччини та її крим. васаля. 1607 вони зруйнували Каффу і Перекоп, 1616 — Синоп і Каффу. 1621 козаки на чолі з Сагайдачним, спільно з поль. військом, перемогли турків під Хотином.

Проте взаємини України і Крим. х. були значно складніші. Гео-політ. становище України й Криму і міжнар. політ. ситуація в'язали їх спільними політ. та екон. інтересами. Крим. х. не раз намагався визволитися з-під тур. кормиги. 24. 12. 1624 Крим уклав союзний договір з гетьманом М. Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли ханові Шагін-Ґірееві розгромити тур. фльоту. Під час боротьби з тур. прихильниками в Крим. х. (мурза Кантемір) М. Дорошенко загинув під Бахчесараем (1628); пізніше Т., погодившись між собою, примусили козаків покинути Крим. Хоч тат. напади на укр. землі тривали й далі, але коз. керівники П. Павлюк і Д. Гуня (1637 — 38) користалися з допомоги Т. у боротьбі проти Польщі.

Союз Крим. х. з укр. козаччиною особливо виявився під час Хмельниччини. Коли Польща 1647 уклала військ. союз з Москвою, скерований проти Крим. х., крим. уряд став на бік козаччини в її боротьбі проти Польщі. Гетьман Б. Хмельницький перед повстанням 1648 уклав союз з Туреччиною і крим. ханом Іслям-Ґіреем III (1644 — 54), і тат. військо відограло важливу ролю в перемогах козаків над Польщею, зокрема під Корсунем 1648 і Зборовом 1649. Але крим. допомога була непевна й дуже дорого коштувала Україні. Це виявилося вже під Зборовом, коли хан примусив Хмельницького помиритися з Польщею на невигідних умовах. Ще гірше було під Берестечком (1651), коли хан зрадив Хмельницького, залишивши його напризволяще, в наслідок чого козаки зазнали важкої поразки. Під Жванцем (1653) хан знову примусив Хмельницького погодитися з Польщею. Було ясно, що в інтересі крим. політики не входила повна перемога козаччини й утворення сильної держави Війська Запорізького. До того ще, відступаючи з України, Т. забирали в неволю багато людей і плюндрували укр. м. і с. Це приневолило Хмельницького шукати ін. союзників і, зрештою, призвело до Переяславської угоди з Москвою (1654). Гетьман І. Виговський відновив союз з Крим. х., і Т. допомогли йому розгромити вщент моск. військо під Конотопом (1659), але своїм передчасним відступом позбавили його можливости скористатися з наслідків цієї перемоги. У другій пол. 17 в. тур. орієнтація гетьмана П. Дорошенка зміцнювала союз Війська Запор. з Крим. х., але Запоріжжя, під проводом кошового І. Сірка, вело окрему політику, здебільша ворожу Кримові. Зміцнення Москви на Лівобережній Україні у 1660 — 80-их pp.. і тат. руйнації на Правобережжі, які викликали опір населення, перешкодили дальшим спробам укр.-тат. союзу, а Бахчесарайський мир (1681) примусив Туреччину й Крим. х. до поступок на користь Московщини. Але «вічний мир» Москви з Польщею 1686 знову зблизив інтереси України й Криму. На Україні виникла досить впливова крим. орієнтація, прихильниками якої були й гетьман І. Самойлович, і на поч. свого гетьманування І. Мазепа. Хоч Україна-Гетьманщина й змушена була брати участь у невдалих крим. походах Москви 1687 і 1689, а згодом у 1690-их pp. у боротьбі проти Туреччини на дол. Дніпрі й на Дону, але зростала й опозиція серед старшини проти цієї політики. «Крим. партію» очолював В. Кочубей та вища старшина Полтавського полку, до неї належав свояк Кочубея, старший військ. канцелярист Петро Іваненко (Петрик), який 1692 уклав союзний договір з Крим. х., скерований проти Московщини й Польщі. Крим визнав Петрика гетьманом України. Але акція Петрика, підтримана спершу також Запоріжжям, була невдала, і він залишився тільки гетьманом Ханської України (1696 — 1712, з перервами) під протекторатом Туреччини й Криму.

Під час Півн. війни, особливо коли Мазепа уклав союз з Станиславом Лєщинським і Карлом XII, укр. уряд сподівався втягнути Крим (і Туреччину) до антимоск. коаліції, але Полтавська поразка 1709 перекреслила можливості для укр.-крим. союзу. Гетьман П. Орлик уклав союзний договір з Кримом (1711), але не дістав належної допомоги від Т. проти Москви на Правобережній Україні (1711 — 14). Замість того, Т. зруйнували Правобережну Наддніпрянщину, а також Слобожанщину. Це була остання нагода для укр.-крим. політ. співпраці. Відтоді впродовж 18 в. укр. козаки допомагали Росії у здобуванні Чорноморського узбережжя від Туреччини й Т.

Під час рос.-тур. війни 1768 — 74 Росія підписала «союз вічної дружби» з Крим. х. в Карасубазарі (1772), а Туреччина Кучук-Кайнарджійським мирним договором (1774) визнала незалежність Крим, х., яка 1783 скінчилася його ліквідацією й приєднанням до Рос. Імперії.

Протягом 18 в. тривали екон. зв'язки між Україною (зокрема Гетьманщиною й Запоріжжям) і Кримом. Замість політ. союзів і конфліктів, на перше місце вийшли торг. стосунки, іноді досить жваві. На Україну йшли продукти крим. господарства (риба, сіль, городина, текстиль, ремісничі вироби), через Крим також ішов транзитний торг з Туреччиною. Гетьманщина вивозила до Криму збіжжя, різні пром. вироби тощо.

Крим у 19 — 20 вв. Кол. Крим. х. увійшов до складу Новорос., а з 1802 де Таврійської губ., Т. залишилися лише на Крим. піво. Не зважаючи на маніфест Катерини II (8. 4. 1783), який запевняв Т. їхні нац. і рел. права, переслідування з боку царського уряду примусили Т. еміґрувати до Туреччини, особливо в 1785 — 1800 pp. та по Крим. війні. Разом з тим кількість Т. зменшилася з 200 000 у 1775 до 199 000 у 1797. У зв'язку з одночасною іміґрацією до Криму росіян, українців, німців тощо % Т. зменшився з 80 до 35,5%. (Див. також Крим).

Також з соц. погляду тат. населення потерпіло: до 1796 закріпачено селян, а більшість землі віддано рос. шляхті. На культ. відтинку рос. адміністрація не дбала про збереження або й просто нищила тат. пам'ятки архітектури і мистецтва. Переслідувано мусулманську віру, нищено мечеті або їх перетворювано на правос. храми (1805 було 1556 мечетей, 1914 — 729).

Тат. нац. відродження почалося у 1880-их pp.; його основоположником був Ізмаїл Бей Ґаспіралі (1851 — 1914). Це були змагання за створення для всіх турків і татар однієї мови, за реформу освіти, модифікацію мохаммеданського суспільства, свободу для жінок. У 1883 — 1914 у Бахчесараї виходив часопис «Терджіман», який обслуговував усіх тюрко-татарів Рос. Імперії і поширював паніслямські й пантюркські ідеї. На поч. 20 в. постала нова ґенерація «молодотатарів», які під проводом А. Мегді з центром у Карасубазарі вели рев-політ. діяльність, подібну до діяльности соціялістів-революціонерів. Вони взяли активну участь у Держ. Думі (1907) і співпрацювали з українцями у складі Союзу Автономістів. Студенти Істамбульського Ун-ту (Н. Челебі, Дж. Сейдамет) 1909 заснували таємну організацію «Ватан» (Вітчизна), яка стала основою політ. відродження 1917.

По березневій революції 1917 крим. Т. змагалися за культ., згодом територіальну автономію, врешті — за самостійність. 7. 4. 1917 з'їзд представників крим. Т. у Симферополі обрав Мохаммеданський Виконавчий Комітет і В. муфті (духовним керівником) Н. Челебі-Челебієва; у грудні 1917 скликано крим.-тат. конституанту («Курултай», пізніше перетворену на рев. парлямент) у Бахчесараї, який затвердив текст тат. конституції, обрав уряд на чолі з Н. Челебі; цей уряд зайшов у конфлікт з Радою нар. представників Криму, в якій більшість становили рос. соціял-дем. і соціял-революціонери.

1917 між крим. Т. й Укр. Центр. Радою встановилися добросусідські відносини; делеґація тат. Виконавчого Комітету відбула на запрошення Центр. Ради наради з М. Грушевським, В. Винниченком і О. Шульгином для узгіднення спільної дії проти рос. централізму; на з'їзді народів у Києві (21 — 29. 9. 1917) Україна і Крим дали обіцянку взаємодопомоги. Проголосивши III Універсалом (20. 11. 1917) Укр. Нар. Республіку, Центр. Рада залишила Крим поза своїм обсягом. Укр. уряд вислав офіц. делеґацію на скликання «курултаю», а на Берестейській мировій нараді О. Севрюк заявив, що рос. делеґація не має права заступати Крим, бо це не є рос. територія.

У січні 1918 владу в Криму захопили більшовики; у квітні 1918 більшовиків витиснули з півн. Криму укр. війська під командуванням полк. П. Болбочана, але на вимогу німців мусіли покинути Крим. Гол. тат. уряду обрано Дж. Сейдамета (18. 5. — 5. 6. 1918), однак німці передали урядування ген. С. Сулькевичеві (лит. татаринові), який вів пророс., неприхильну до України політику. Це призвело до митної війни між Україною й Кримом і примусило Крим до переговорів (Київ, вересень 1918) та до прелімінарної умови, на підставі якої Крим мав увійти до складу України, діставши внутр. автономію, яка однак не була реалізована. За Директорії УНР, відрізана від Криму, не могла займатися тат. питанням. На весні 1919 Крим захопили на короткий час більшовики, потім Денікін і Вранґель, які придушували тат. прагнення до автономії. У листопаді 1920 більшовики втретє зайняли Крим і 18.10. 1921 проголосили Автономну Крим. Республіку у складі РСФСР.

1923 — 27 Т. мали деяку можливість розвивати свою культуру, але «татаризація» Криму була лише частково' можлива, бо Т. становили (1926) тільки 25,1% населення Криму. Гол. Крим. Центр. Виконавчого Комітету тоді був В. Ібрагімов.

Але вже 1928 його самого та його співр. ліквідовано нібито за змову з Туреччиною, у дійсності за співпрацю з тат. підпільною партією «Міллі Фірка». У 1930-их pp. почалася русифікація (1938 для тат. мови введено кирилицю з рос. графікою, замість латинки, яка 1929 замінила араб, письмо), колективізація, масові заслання, рел. переслідування, ліквідація політ. і культ. тат. кадрів.

На еміґрації Т. провадили політ. і культ. діяльність у Туреччині (Е. Кірімал). Тат. прагнення підтримував поль. уряд через Сх. Інститут у Варшаві. Українці співпрацювали з Т. у Прометейському русі у Варшаві (С. Сейдамєт) і в Парижі (ж. «Прометей»).

У листопаді 1941 німці захопили Крим. 1942 Т. допомагали німцям поборювати сов. партизанів, однак німці, призначивши Крим для своєї колонізації, не дали жадних політ. прав Т., крім обмежених на культ. відтинку. Більшовики по зайнятті Криму (квітень 1944) обвинувачували Т. у співпраці з німцями і постановою 18. 5. 1944 переселили їх на Сибір, до Казакстану й Узбекістану (з гол. осередком у Ташкенті). Постанова Президії Верховної Ради РСФСР від 30. 6. 1945 ліквідувала Крим. Автономну ССР і перетворила її на Крим. обл. Указом Президії Верховної Ради СССР від 19. 2. 1954 Крим приєднано до УССР. Черговим указом від 28. 4. 1956 Т. заборонено повертатися до Криму; ця заборона діє донині, хоч указ 5. 9. 1967 зняв з крим. Т. обвинувачення у співпраці з німцями. На оборону прав Т. виступали й українці: ген. П. Григоренко, С. Караванський, В. Чорновіл та ін.

Укр.-тат. (крим.) зв'язки досліджували укр. історики: М. Костомаров, М. Грушевський, О. Оглоблин, Д. Дорошенко, Д. Олянчин, В. Дубровський, М. Тищенко та ін. Крим, мотиви є в творчості укр. письм.: М. Костомарова, С. Руданського, М. Коцюбинського («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»), Лесі Українки («Крим. спогади», «Крим. відгуки»); А. Кримський подав заг. огляд крим.-тат. літератури, а в 1927 — 31 чимало матеріялів про крим. Т. міщено в ж. «Східний Світ».


[ред.] Література

  • Енциклопедія українознавства
  • Эварницкий Д. История запорожских казаков и Таврическая губерния. П. 1865; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Лорты до начала XVIII в. П. 1887; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в XVIII ст. О. 1889; Грушевський М. Історія України-Руси. Л.-К , тт. 3 — 9. 1905 — 31; Seidamet D. La Crimee. Passe — Present; Revendications des Tatares de Crimee. Льозанна 1921; Оглоблин О. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). К. 1929; Кримський А. Література кримських татар (Студії з Криму). К. 1930; Оглоблин О. Студії з Криму. ВУАН.. К, 1930; Dorošenkо D. — Rypka J. Poisko, Ukraina, Krym a Vysoká Porta v prvni pol. XVII. stol. Прага 1936; Насонов А. Монголы и Русь. М.-П. 1940; Spuler В. Die Goldene Horde. Die Mongolen in Russland. 1223 — 1502. Ляйпціґ 1943; Дубровський В. Україна й Крим в іст. взаєминах. Женева 1946; Надинский П. Очерки по истории Крыма, ч. 1. Симферопіль 1951; Kirimal Е. Der Nationale Kampf der Krimtürken. Емсдеттен 1952; Vernadsky G. The Mongols and the Russia. Нью Гавен 1953; Zdan M. The Dependence of Halych-Volyń Ruś on the Golden Horde. The Slavonic and East European Review. Лондон 1957; Fisher A. The Russian Annexation of the Crimea 1772 — 83. Кембрідж 1970; Ждан М. Україна під пануванням Золотої Орди. ж. Укр. Історик. Нью-ЙоркМюнхен 1970 — 71; Fisher A. History of the Crimean Tatars. Стенфорд 1978.


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.