Феодалізм
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Феодалі́зм, панівна за середньовіччя у Зах. і частково у Центр.-Сх. Европі суспільно-екон. система, досить контроверсійна щодо наявности в історії України і сх. слов'ян, тому що це питання різно інтерпретує зах., у тому ч. укр. несов., та марксистська іст. наука. Згідно з зах. істориками, основними рисами Ф. є інститути васалітету (угода між паном і васалем, що єднає їх обопільними зобов'язаннями та льояльністю) і лену або спадкового зем. володіння (одержаного васалем від пана за несення військ. й ін. повинностей). Ф. почався за післякаролінгського періоду (9 — 10 вв.) і поза незначними його пережитками, занепав на зламі середньовіччя і новітньої доби.
Значно ширше розуміння Ф. подає сов. історіографія, яка більше підкреслює його соц.-екон. аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксизмом, людство пройшло низку суспільно-екон. формацій: від первісно-общинного через рабовласницький, феодальний і капіталістичний лад — до соціялізму, що в кінцевому висновку має призвести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути заг. дійсною для всього людства, хоч допускаються різниці в еволюції окремих народів; так само можливе, що за певних умов така чи інша формація не розвинулася. Напр., у германських і слов. народів перехід від первіснообщинного ладу до Ф. відбувся без витворення рабовласницької формації. Природу даного ладу визначають спосіб виробництва та заснована на ньому класова структура. Кожна формація, за винятком первісного комунізму і кінцевого соціялізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних клас — первісних виробників та панівної класи, яка, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших. Феодальний лад характеризується натуральним (неринковим) гос-вом, гол. хліборобством. Основними класами Ф. є напіввільні селяни, прикріплені до землі, та зем. власники (аристократія). Експлуатація селян відбувається шляхом неплатної праці (див. Панщина) та несення ін. служб, натуральних данин, пізніше й грошевої ренти.
Через брак істотних інститутів Ф. — васалітету й лену, — історики-немарксисти беруть під сумнів наявність Ф. у сх. слов'ян; цієї думки була більшість укр. дорев. істориків, включно з М. Грушевським. Сов. історики натомість твердять, що феодальний період на сх.-слов. землях тривав від виникнення Київ. Держави в 9 — 10 вв. до скасування кріпацтва 1861. Така концепція, висунена Леніном, а згодом розвинена в працях істориків Б. Грекова, С. Юшкова та ін., була догматично прийнята сов. історіографією з 1930-их pp.
Сов. історики розрізняють три етапи «руського» Ф.: рання феодальна монархія (з 9 — 10 до поч. 16 вв.), станово-представницька монархія (16 — друга пол. 17 в.) і абсолютна монархія (з кін. 17 в.). У стосунку до України сов. історики підкреслюють антифеодальний характер коз. повстань в 16 — 17 вв. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині укр. земель володіння поль. феодалів і завдало значного удару Ф. Проте, феодальні відносини згодом були відновлені на Україні завдяки перетворенню коз. старшини на нову феодальну аристократію та поновному запровадженню кріпацтва. Сов. історіографія застосовує подвійні мірила в оцінці минулого Росії і України: вона прихильно оцінює «прогресивну» ролю рос. монархів і феодалів у будуванні рос. держави і культури, натомість негативно оцінює й очорнює традиційні керівні верстви суспільства України, за винятком тих груп і осіб, що були пророс. орієнтації.
З суто емпіричних причин, всупереч твердженням марксизму, недоцільно визначати ціле тисячоліття історії загальниковим ярликом Ф. і розтягати його на кожне суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васалітету. Найвластивішим буде розуміння Ф. як комплексного явища, у якому об'єднуються різні взаемопов язані соц.-екон., політ., правні й культ. елементи.
Маючи це на увазі, можна представити такий нарис розвитку та ролі Ф. в історії України. Київ. Русь, очевидно, не була феодальною державою за її початкового періоду (9 — 10 вв.). її панівна верства складалася не з землевласників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умови яких визначали міжнар. торгівля, воєнна здобич та данини (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес феодалізації почався на Русі-Україні у сер. 11 в. з поселеннями княжої дружини на землі. Одночасно Київ. Держава почала розпадатися на удільні князівства (уділи). Виникнення багатьох осередків держ. влади нагадувало подібний розвиток у Зах. Европі дещо раніше. Укр.-руські кн. і бояри 12 — 13 вв. керувалися лицарським етосом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання чести і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Феодальні тенденції найсильніше виявлялися у зах. князівстві Галичина (згодом Галицько-Волинській Державі), де сильна і бурхлива боярська верства була під впливом сусідніх поль. і угор. аристократій. Однак, не зважаючи на певні аналогії, існували істотні структурні різниці між Руссю-Україною удільного періоду та феодальною Зах. Европою. На Русі не було формальних договірних відносин між кн. і боярином. Зем. маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власністю (вотчинами). Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київ. В., а згодом і старші удільні кн. здійснювали зверхню владу над меншими удільними кн., але тому що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їх взаємовідносини мали характер скоріше міжродинних, ніж феодальних зв'язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не між сюзереном і васалем. Назагал населення було вільне, хоч було й багато рабів (гол. полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали перев. через заборгованість. До тат. навали Русь-Україна мала багато міст, населення яких користувалося певними політ. правами, що здійснювалися через віча. На противагу до зах., руські міста не мали самоврядування і міщани правно не відрізнялися від сіль. населення. Церква на Русі, за візант. традицією, була менш активна у держ. справах від Рим. Церкви у Зах. Европі.
Якщо суспільно-політ. лад княжої держави дотат. періоду можна вважати феодальним лише з великим застереженням, то у Лит.-Руській Державі існував уже повнотою Ф. Т. ч. вершок феодального розвитку на Україні припадає від сер. 14 в. до 1569, коли на Зах. Ф. вже заникав. У Великому князівстві Литовському під владою В. кн. існувала ціла ієрархія кн. і княжат (що належали до Гедиміновичів або походили з різних віток Рюриковичів), вельмож і магнатів некняжого роду (барони, за латинськими джерелами) і зем. бояр, пізніше названих, за поль.зразком, шляхтою. Кн. й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військ. з'єднання під час походів та опановували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі зобов'язання військ. служби. У нагороду за службу шляхта одержала впродовж 15 в. ряд привілеїв, що їм забезпечували права власности, звільнення від податків та ін. пільги, участь в органах земського управління. Ці права були закріплені у земських уставах, а пізніше скодифіковані в Лит. Статуті.
Своєрідним явищем В. Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-кат. лит. та правос. руську (білор.-укр.) групи. Остання була в більшості, але перша була впливовіша у Вільні і центр. уряді. Конституційно Лит.-Руська Держава розвинулася у феодально-парляментарну систему. Важливим органом була Пани-Рада, з якою В. кн. ділив владу, вона його заміняла за його відсутности (коли, як поль. король, він перебував поза В. Князівством). На поч. 16 в. виникли зємські соймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, утворюючи т. ч. другу палату — Сойм. Важливі міста здобули за нім. зразком міську самоуправу на базі Магдебурзького права. Але й міста були виключені з держ. управління, що було заг. явищем у Сх. Европі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спершу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни підпали під юрисдикцію зем. власників і були зведені до кріпацького стану.
Люблінську унію 1569 можна вважати закінченням феодального періоду, у властивому розумінні, в історії України. Унія створила зфедеровану Поль.-Лит. Річ Посполиту і передала укр. землі з-під лит. влади під владу поль. корони. Система шляхетської демократії, введена на Україні, була в основному нефеодальною у її інституційно-правних і політ. аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхтичів (тобто скасування феодальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов'язків. Шляхта Речі Посполитої втратила свій військ. характер і стала верствою с.-г. підприємців. Великі землевласники і сер. шляхта в погоні за прибутками продукували на експорт. Цей перехід від прожиткової економіки до орієнтованої на ринок с.-г. продукції призвів до посилення панщини і до орг-ції плантаційного типу фільваркового госп-ва (див. фільварки). Деякі історики вважають і цю «другу кріпаччину» за форму Ф. Але вживання цього терміну не повинно закривати істотної різниці між середньовічним Ф. і фільварковим госп-вом, пов'язаним з закріпаченням, характерним для ранньої нової доби Сх. Европи.
Належить зробити деякі зауваження у зв'язку з Ф. щодо суспільного розвитку на Україні в 17 — 18 вв. Основною причиною повстання 1648 було дуже поширене соц. невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина була не тільки антифеодальним сел. бунтом, але скорше нац.-визвольною боротьбою укр. народу, у якій брали участь усі прошарки населення за винятком магнатів та їх службовців. Запор. Військо було ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міщани, що до них приєдналася значна частина правос. дрібної шляхти. Гетьманська Держава, яка виникла у висліді революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані феодальною, ані, очевидно, «буржуазно-демократичною». Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Европи 17 в. Самобутнім для України було пристосування коз. військ. орг-ції, яка виникла в умовах степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя. Соц. прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з коз. старшини (яка абсорбувала чимало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (класа хліборобів-войовників), міщан (до яких далі стосувалося Магдебурзьке право) та посполитих селян. Суспільна диференціяція стала виразнішою після Б. Хмельницького, а на другу пол. 17 в. припадав вияв чималих класових антагонізмів. Однак становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будьякій ін. країні Сх. Европи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Самобутній розвиток України зазнав великих змін упродовж 18 в. у висліді натиску та інтервенцій Рос. Імперії. Це викликало між ін. й екон. руїну укр. міст та постійне погіршення становища селян. Остаточне скасування автономії України 1783 збіглося з відновленням кріпацтва.
Починаючи з кін. 18 в., суспільний лад на Україні був пристосований до панівної системи у Росії. Якщо мова про суть цієї системи, то сов. історики визначають її як «феодальну». Проте цього погляду не поділяють несов. історики. Елементи Ф., що існували на території півн.сх. Руси, пізнішої Росії, за удільного періоду (12 — 14 вв.), були придушені й усунені з виникненням Московської держави.
В. Князівство, пізніше Царство Моск., в 15 — 17 вв. розвинулося в патримоніяльне самодержавство, що скорше нагадувало орієнтальні деспотичні держави (напр., Оттоманську Імперію), аніж евр. феодальні монархії. Особливостями моск. системи були: брак забезпечення особистих прав і права власности, відсутність автономних корпоративних з'єднань і цілковите підкорення всіх соц. груп, включно з « служилим дворянством», необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра І. надали Росії фасаду тогочасних евр. абсолютних монархій, але не змінили патримоніяльної суті системи. Якщо питання про суспільно-політ. характер уладу Моск. держави та Рос. Імперії може ще бути дискусійним, то дві тези можна уважати задовільно доведеними: 1) суспільний розвиток України впродовж 400 pp., під час лит., поль. і коз. періодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєднання України до рос. держави мало перев. шкідливі й регресивні наслідки для суспільних відносин укр. народу.
Література: Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства. М. 1910, 2 вид. Гаґа 1966; Павлов-Сильванский Н. Феодализм в удельной Руси. п. 1910; Багалій Д. Нарис історії України на соц.-екон. ґрунті, т. І. X. 1928; Греков Б. Феодальные отношения в Киевском государстве. М. — Ленінград 1936; Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київ. Русі. К. 1939; Vernadsky G. Feudalism in Russia. Speculum, т. 14. 1939; Юшков С. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М. 1949; Zur Periodisierung des Feudalismus und des Kapitalismus in der geschichtlichen Entwicklung der UdSSR. Берлін 1952; Греков Б. Киевская Русь. М. 1953 (англ. вид. М. 1959); Крупницький Б. Основні проблеми історії України. Мюнхен 1955; Дядиченко В. Нариси суспільно-політ. устрою Лівобережної України кін. XVII — поч. XVIII ст. К. 1959; Backus О. The Problem of Feudalism in Lithuania, 1506 — 1548. Slavic Review, p. 21, ч. 4. 1962; Chirovsky N. Old Ukraine: Its Socio-Economic Development Prior to 1781. Maдисон, Н. Дж. 1963; Голобуцький В. Екон. історія Укр. РСР. К. 1970; Goehrke С. Zum gegenwärtigen Stand der Feudalismus. Diskussion in der Sowjetunion. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. Neue Serie. p. 22. ч. 2. Мюнхен 1974; Okinshevych L. Ukrainian Society and Government 1648 — 1781. Мюнхен 1978; Данилова Л. Теоретические проблемы феодализма в сов. историографии. М. 1980; Sуsуn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period 1569 — 1648. Rethinking Ukrainian History. Едмонтон 1981.
| Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

