Роман (жанр)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Романжанр оповідної літератури, за нових часів перев. в прозі, хоч ще й у 20 в. трапляються поодинокі випадки віршованих Р. Найзагальнішою ознакою його вважається широке охоплення життя з великим ч. персонажів, але іст. поняття Р. зазнавало і зазнає безперестанних змін. В укр. літературі це заг. визначення не відрізняє чітко Р. від повісти, яка часто буває більша розміром і з більшим ч. персонажів, ніж у P., так що ці обидві назви вживаються дуже довільно. Термін Р. з'явився вперше у франц. літературі (roman) у 12 в. на означення перекладів а латинської на lingua romana, тобто на нар. мову, потім його почали застосовувати й до творів ориґінальних, а в поренесансову добу цей термін набув поширення у світовій літературі. Добою найвищого розвитку Р. був 19 в.

В укр. літературі попередниками Р. були старокиїв. повісті типу «Житія Бориса і Гліба», перекладні повісті і Р. «Варлаам і Йоаоаф», «Олександрія», а в ближчі часи життя І. Турчиновеького, описане ним самим (18 в.); сам же Р. у новітньому розумінні слова появився щойно в першій пол. 19 в. Хронологічно першим був не друкований Р. П. Білецькогоч-Носенка рос. мовою «Зиновий Богдан Хмельницкий» (1829). І перші друковані Р. укр. авторів були писані теж рос. мовою: «Пан Халявский» (1839) Г. Квітки-Основ'яненка і «Чайковский» (1843) Є. Гребінки. Укр. -автори писали й пізніше Р. рос. мовою (М. Вовчок, Д. Мордовець, М. Старицький), які пізніше появилися в укр. перекладах, спочатку в Галичині, а в 1920-их pp. і в УССР. Першим визначним явищем укр. мовою був іст. Р. П. Куліша «Чорна рада» (1857). Розквіт укр. Р. у другій пол. 19 в. завдячується гол. діяльності П. Мирного й І. Нечуя-Левицького. Перший був творцем великого соц.-психологічного Р. («Хіба ревуть воли, як ясла повні» 1880; «Повія» 1883-84). Заслугою І. Нечуя-Левицького було поширення тематики P., що доти обмежувалася перев. сел. життям, на ін. верстви суспільства, гол. на інтеліґенцію з наголосом на показі -пробудження нац. свідомости («Хмари», 1871). Завдяки названим письм., М. Стороженкові («Облога Буші» 1894) та ін. укр. Р. увійшов у 20 в. у такому значенні, як і на Заході, але під важкими утисками царату не набув такого поширення.

На поч. 20 в. до тематичного збагачення укр. Р. і його модернізації найбільше спричинився В. Винниченко. Його Р. «Чесність з собою», «По — свій», «Божки», «Рівновага», «Заповіт батьків», «Хочу!», «Записки Кирпатого Мефістофеля» зажили популярности не лише на Україні, а й були перекладені на ін. мови.

У період між двома світовими війнами, особливо у перше десятиліття по революції, укр. Р. набув значного розквіту, передусім у тематичному збагаченні: «Місто» (1928) В. Підмогильного остаточно утвердило в ньому міську тематику; -романтика укр. визвольної війни і перших кроків нац. відродження по ній знайшли свій вияв у Р. Ю. Яновського «Майстер корабля» (1928) і «Чотири шаблі» (1930); традиції іст. Р. успішно продовжили О. Соколовський («Богун» 1931), 3. Тулуб («Людолови» 1934 — 37) та ін.; з'явилася мало знана доти екзотична тема: Р. О. Досвітнього «Американці» (1925), «Гюлле» і «Хто?» (1927), «Роман Міжгір'я» (1928) І. Ле, «Чорне озеро» (1929) В. Ґжицького; біографічний P.: «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1931) В. Петрова; пригодницький P.: «Останній Ейджевуд» (1926), «Господарство доктора Гальванеску» (1929) Ю. Смолича. Але назагал уже й з перших pp. сов. влади література була під утиском, відхід від офіц. лінії був заборонений; P., не відповідні партійній догмі нищено (напр., «Вальдшнепи» М. Хвильового), натомість всіляко підтримувано твори, в яких вихваляється перемога й закріпачення сов. влади: «Бур'ян» (1927) А. Головка, «Ранок» (1933) І. Микитенка та ін. З 1930-их pp., коли посилився сталінський терор і соц. реалізм проголошено обов'язковою методою, Р. якісно занепадає, домінантним стає т. зв. «виробничий P.», у якому розробляється або тема колективізації — «Аванпости» (1933) І. Кириленка, або соц. змагання в пром-сті — «Перешихтовка» (1932) того ж автора, «Інтеґрал» (1931) І. Ле та багато ін. Відтоді аж до війни поява мистецьки вартісного в галузі Р. Становить поодинокі винятки типу «Вершників» (1935) Ю. Японського.

На зах. землях Р. з'являється пізніше, ніж на підрос. Україні, але з кін. 19 в. набирає великого значення в заг.-укр. літературі, зокрема завдяки творчості І. Франка: Р. (називані ним повістями) «Борислав сміється» (1881), «Для домашнього огнища» (1894), «Основи суспільности» (1894), «Перехресні стежки» (1900) та ін.; О. Кобилянської: «Земля» (1902), «У неділю рано зілля копала» (1909); А. Крушельницького: «Буденний хліб» (1900) й ін. І тут помітне значне пожвавлення по першій світовій війні: на поч. 1920-их pp. припадає низка Р. А. Крушельницького («Дужим помахом крил», «Змагання», «Рубають ліс», «У хуртовині»), далі іст. Р. О. Назарука: «Князь Ярослав Осмомисл» (1920) і «Роксоляна» (1930); іст. твори В. Бірчака: «Василько Ростиславич» (1923) і «Володар Ростиславич» (1930); багатотомовий іст. твір Б. Лепкого «Мазепа» (1926 — 29), «Шеломи в сонці» (1925) і «Шестикрилець» (1935) К. Гриневичевої; Р. А. Чайківського й Ю. Опільського. Примітними явищами цієї доби були Р. У. Самчука: «Волинь» (1932-37) і «Марія» (1933). Прикметною особливістю гал. Р. цієї доби є перевага іст. тематики з підкресленням героїки минулого для виховання нац. свідомости.

З сталінського терору й другої світової війни укр. література вийшла знекровлена, але вже в перші повоєнні pp. поповнилася новими авторами з молодшого покоління, що пережило війну на фронті. Ці, як і письм. Старшого покоління, звернулися передусім до воєнної тематики. Однак війна і перші pp. руїни по ній не знайшли належного висвітлення в укр. P., бо письм. змушені були висвітлювати події в псевдопатріотичному дусі. З успіхом по війні дебютував О. Гончар трилогією «Прапороносці» (1947-48); ін. винятки з одноманітної прози становлять лише поодинокі твори: «Жива вода» (1947, спотворений примусовою переробкою Р. вийшов у 1956 п. н. «Мир») Ю. Яновського, «Вир» (1960) Г. Тютюнника і «Дикий мед» (1963) Л. Первомайського. Поруч з воєнною тематикою дедалі більшого значення набирає (відроджений з 1930-их pp.) «виробничий Р.» — з показом успіхів і переборення недоліків у пром-сті і сіль. господарстві, з незмінними «позитивними» і «неґативними» героями. Поминаючи менш істотне в тематиці, можна зауважити за повоєнного часу значний інтерес до іст. P.: «Данило Галицький» (1951) А. Хижняка, «Переяславська рада» (1948 — 53) Н. Рибака, «Гомоніла Україна» (1954) П. Панча, «Богдан Хмельницький» (1957 — 65) І. Ле і багато ін. Але всі вони ідеологічно узгоджені з концепцією «безкорисної допомоги» рос. народу всім, кого Росія підбивала, і тим фальшують іст. факти. Не вільний від цієї вади і найпопулярніший з іст. Р. «Козак-Мамай» (1958) О. Ільченка. Ще фальшивіша інтерпретація нової історії в Р. Ю. Смолича «Світанок над морем» (1956), «Мир хатам, війна палацам» (1958), у низці P. M. Стельмаха та ін. Більше за повоєнного часу пощастило пригодницькій і наук.-фантастичній тематиці, представленій творами В. Владка, О. Бердника, гостро критикованого за «Зоряний Корсар» (1971) та ін.

З формально-мист. погляду укр. сов. Р. застиг на поетиці 19 в. Для нього типова статична описовість, розтягнеш пейзажі, фальшива патетика і обтяження мови прикрасами з епітетів і порівнянь. Вишукана складність композиції, як у Л. Первомайського становить поодинокі винятки. Не вкладаються в канони соц. реалізму як спроби самостійно трактувати події недавнього минулого (заборонений Р. Р. Андріяшика «Полтва», 1968), так і придушені в 1960-их pp. вельми успішні спроби модернізації укр. Р. у шестидесятників (зовсім нова мовностиластична структура і психологічна багатоплановість у великій прозі В. Шевчука, В. Дрозда). Зокрема В. Шевчук був критикований за Р. «Набережна 12», «Серед охрестя» (1968), а ориґінальний твір Б. Дрозда «Катастрофа» (1968) критика цілковито замовчала.

На еміґрації після перемоги сов. ладу на Україна опинився один в найпопулярніших письм. 20 в. В. Винниченко. Його Р.-утопія «Соняшна машина» (1928) був друкований в УССР і користався великою популярністю; у пізніші pp. він написав ще кілька P., з них опублікований лише «Слово за тобою, Сталіне!» (1972). По другій світовій війні на еміґрації опинилося багато укр. письм., і картина Р. цього часу вельми строката. Традиції класичного Р. знайшли продовження у творах І. Багряного («Сад Гетсиманський» 1950, «Вогненне коло» 1953, «Маруся Богуславка» 1957, «Людина біжить над прірвою» 1965), Д. Гуменної («Діти Чумацького шляху» 1948 — 51, «Хрещений яр» 1956 та ін.), У. Самчука («Ост» 1948, «Чого не гоїть вогонь» 1959), Галини Журби («Тодір Сокір» 1956) і багатьох ін. Так само традиційні іст. Р. з підкреслено патріотичною настановою М. Лазорського («Гетьман Кирило Розумовський» 19:61, «Степова квітка» 1965), Людмили Коваленко трилогія («Наша, не своя земля» 1964 — 68), Ю. Тиса та ін. Цілком новими явищами в укр. літературі є ориґінальний стилістично-композиційною структурою Р. В. Барки «Жовтий князь» (1962), у стилі фантастичного реалізму «Ротонда душогубців» (1956) Т. Осьмачки і чисто інтелектуалістичний Р. В. Петрова «Доктор Серафікус» (1947). Стилістично ориґінальна низка автобіографічних повістей і Р. О. Ізарського: «Райок» (1963), «Віктор і Ляля» (1965), «Чудо :в Мисловицях» (1967), «Саксонська зима» (1972) і «Київ» (1973). До спроб модернізації укр. Р. належать: написаний під значним впливом Ж.-П. Сартра Р. «Шляхи» Ю. Тарнавського (1956) і «Герострати» (1971) Е. Андієвської й ін. Тема з життя еміґрантів у чужинному оточенні, за малими винятками, належного відображення в Р. не знайшла.


Література Це незавершена стаття з літератури.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.


[ред.] Література