Сонет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Сонет (від італ. sonetto), форма «ліроепічної мініятюри окремої схеми» (М. Зеров): чотирнадцятирядковий вірш (звич. 5-стопового ямбу), що складається з двох частин — 1) два чотирирядки (катрени) і 2) два трирядки (терцети) з усталеною схемою римування: а б б а, а б б а або (рідше) перехресного а б а б, а б а б — в катренах; дещо вільнішого в терцетах: в г в, в г в; в г ґ, в г ґ; в г ґ, ґ г в й ін. (у М. Зерова — в в г, ґ г ґ). Припускають, що зародкові поч. С. губляться в поезії провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Першими С. вважають Ф. да Барберіні й А. да Темпо, остаточної форми йому надав, встановив ч. рядків і порядок рим Ф. Петрарка (1304 — 74). Здавна в Італії існують і різні видозміни С.: подвійний з 20 або 22 рядків, С. з кодою (хвостом — на один або кілька рядків) тощо.

Попри ніби закам'янілу тісну форму, С. містить у собі достатньо сприятливих для вислову почуття й думки даних: зручний для версифікації й читання розмір — в італійців т. зв. ендекасилаба (одинадцятискладник), якому в укр. поезії відповідає 5-стоповий ямб з чергуванням чоловічих і жін. закінчень; а гол. — поділ на дві частини: як строфа й антистрофа, заспів і висновок, подоба драми — з наростанням «конфлікту чуття» (І. Франко) в катренах і розв'язкою в терцетах. Зрештою, навіть трудно перерахувати всі можливі варіянти протиставлення катренів терцетам (у М. Зерова, напр., ще типовий елегійно-ліричний паралелізм). Завдяки цим властивостям С. за доби Ренесансу поширився в усій евр. поезії й міцно утримався до останнього часу.

В укр. поезії С. відомий з 1830 (вірш Сапфо і сонети А. Міцкєвіча в переспіві О. Шпигоцького). Далі він зустрічається в поезії Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, У. Кравченко, С. Чаркецького. Особливого поширення набирає він на кін. 19 — поч. 20 в. Видатну ролю в розробці С. відограв І. Франко: «Сонети» (1882), цикли «Вільні сонети», «Тюремні сонети» тощо. С. писали Леся Українка і М. Чернявський («Донецькі сонети», 1898). Найвищого розвитку досягає С. у творчості неокласиків М. Зерова (його «Sonnetarium», виданий 1948 за кордоном, містить 85 ориґінальних і 28 перекладних С.), М. Рильського й ін. З поч. 30-их pp. майстерні зразки С. маємо в гал. поезії (цикл Б. І. Антонича «Зриви й крила» та ін.), натомість в УССР під тиском репресій С. разом з усією літературою зазнає занепаду і дещо оживає щойно з сер. 50-их рр.

В укр. поезії на еміґрації С. набув значного поширення і в багатьох випадках високої майстерности. Серед ін. зустрічається він у творчості Ю. Клена, М. Ореста, Б. Кравцева, С. Гординського, Я. Славутича, О. Тарнавського, І. Качуровського, Е. Андієвської й ін.

Утвір, що позначається відхиленнями від канонічної форми С., має назву сонетоїда (типові зразки у зб. М. Зерова «Catalepton», Філядельфія, 1951). Складна композиція, що твориться з 14 С. (в яких перший рядок кожного наступного є повторенням останнього рядка попереднього С.) і завершується п'ятнадцятим (маґістралом), укладеним послідовно з перших рядків усіх попередніх С. — називається вінком сонетів. Він зустрічається у багатьох укр. поетів аж до найновішого часу. (Б.Грінченко, М. Жук, В. Бобинський, А. Ведмицький, Л. Мосендз, Б. Кравців, О. Тарнавський).


Література: Чапля В. Сонет в укр. поезії. О. 1930; Зеров М. Sonnetarium (передмова В. Державина). Берхтесґаден 1948; Vossler K. Die Dichtungsformen der Romanen. Штутґарт 1951; Кошелівець І. Нариси з теорії літератури, випуск І. Мюнхен 1954; Качуровськ й й І. Строфіка. Мюнхен 1967; Мороз О. Етюд про сонет. К. 1973.



Енциклопедія Це незавершена стаття з Енциклопедії українознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.


[ред.] Література