Сонячна система
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Сонячну систему входить Сонце, вісім великих планет з більш ніж 100 супутниками, декілька малих планет, більше 100 000 астероїдів, порядку 1011 комет, а також незліченна кількість дрібних, так званих метеорних тіл (поперечником від 100 метрів до мізерно малих порошин). Центральне положення в Сонячній системі займає Сонце. Його маса приблизно в 750 разів перевищує масу всіх інших тіл, що входять у цю систему. Гравітаційне тяжіння Сонця є головною силою, що визначає рух всіх тіл Сонячної системи, які обертаються навколо нього. Середня відстань від Сонця до самої далекої від нього планети Нептун складає 30 а. о., тобто 4,5 млрд. км., що дуже мало в порівнянні з відстанями до найближчих зірок. Тільки деякі комети віддаляються від Сонця на 1015 а. о. і піддаються впливу притягання зірок.
Рухаючись в Галактиці, Сонячна система час від часу пролітає крізь міжзоряні газопилові хмари. Внаслідок крайньої розрідженості речовини цих хмар занурення Сонячної системи в хмару може проявитися тільки в невеликому поглинанні і розсіюванні сонячних променів. Прояв цього ефекту в минулому історії Землі поки не встановлено.
[ред.] Планети
Усі великі планети — Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун — обертаються навколо Сонця в одному напрямку (в напрямку осьового обертання самого Сонця), по майже кругових орбітах, мало нахилених одна до одного (і до сонячного екватора). Площина земної орбіти — екліптика — приймається за основну площину при відліку нахилень орбіт планет і інших тіл, що обертаються навколо Сонця.
Відстані планет від Сонця утворюють закономірну послідовність — проміжки між сусідніми орбітами зростають з віддаленням від Сонця. Ці закономірності руху планет у сполученні з розподілом їх на дві групи за фізичними властивостями вказують на те, що Сонячна система не є випадковим скупченням космічних тіл, а виникла в єдиному процесі. Тому вивчення кожного з тіл Сонячної системи проливає світло на походження всієї Сонячної системи, а разом з тим і на походження, еволюцію і сучасну будову нашої Землі.
Завдяки майже круговій формі планетних орбіт і великим проміжкам між ними виключена можливість тісних зближень між планетами, при яких вони могли б істотно змінювати свій рух у результаті взаємних притягань. Це забезпечує тривале існування планетної системи.
Планети обертаються також навколо своєї осі, причому у всіх планет, крім Венери й Урана, обертання відбувається в прямому напрямку, тобто в тому ж напрямку, що і їхнє обертання навколо Сонця. Надзвичайно повільне обертання Венери відбувається в зворотньому напрямку, а Уран обертається, ніби лежачи на боці.
Сатурн, Юпітер і Уран крім окремих супутників помітних розмірів мають безліч дрібних супутників, що ніби зливаються в суцільні кільця. Ці супутники рухаються по орбітах, на стільки близько розташованим до планети, що її приливна сила не дозволяє їм об'єднатися в єдине тіло.
Переважна більшість орбіт нині відомих малих планет розташовується в проміжку між орбітами Марса і Юпітера. Усі малі планети обертаються навколо Сонця в тому ж напрямку, що і великі планети, але їхні орбіти, як правило, витягнуті і нахилені до площини екліптики.
Комети рухаються в основному по орбітах, близьким до параболічним. Деякі комети мають витягнуті орбіти порівняно невеликих розмірів – у десятки і сотні а. о. У цих комет, названих періодичними, переважають прямі рухи, тобто рухи в напрямку обертання планет.
Будучи обертовою системою тіл, Сонячна система має момент кількості руху (МКР). Головна частина його зв’язана з орбітальним рухом планет навколо Сонця, причому масивні Юпітер і Сатурн дають близько 90%. Осьове обертання Сонця складає лише 2% загального МКР усієї Сонячної системи, хоча маса Сонця складає більше 99,8% загальної маси. Такий розподіл МКР між Сонцем і планетами зв'язано з повільним обертанням Сонця і величезних розмірів планетної системи — її поперечник у кілька тисяч разів більший поперечника Сонця. МКР планети набули в процесі свого утворення: він перейшов до них від тієї речовини, з якої вони утворилися.
Планети поділяються на дві групи, що відрізняються масою, хімічним складом (це виявляється в розходженнях їхньої щільності), швидкістю обертання і кількості супутників. Чотири планети, найближчі до Сонця, планети земної групи, невеликі, складаються з щільної кам'янистої речовини і металів. Планети-гіганти — Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун — набагато масивніші, складаються в основному з легких речовин і тому, незважаючи на величезний тиск у їхніх надрах, мають малу щільність. У Юпітера і Сатурна головну частку їхньої маси складають водень і гелій. У них міститься також до 20% кам'янистих речовин і легких з'єднань кисню, вуглецю й азоту, здатних при низьких температурах конденсуватися в лід. В Урана і Нептуна лід і кам'янисті речовини складають головну частину їхньої маси.
Надра планет і деяких великих супутників (наприклад Місяця) знаходяться в розпеченому стані. У планет земної групи і супутників внаслідок малої теплопровідності зовнішніх шарів внутрішнє тепло дуже повільно просочується назовні і не робить помітного впливу на температуру поверхні. У планет-гігантів конвекція в їхніх надрах приводить до помітного потоку тепла з надр, що перевершує потік, одержуваний ними від Сонця.
Венера, Земля і Марс мають атмосфери, що складаються з газів, що виділилися з їхніх надр. У планет-гігантів атмосфери являють собою безпосереднє продовження їхніх надр: ці планети не мають твердої чи рідкої поверхні. При зануренні всередину атмосферні гази поступово переходять у конденсований стан.
Ядра комет за своїм хімічним складом родинні планетам-гігантам: вони складаються з водяного льоду і льодів різних газів з домішкою кам'янистих речовин. Майже всі малі планети за своїм складом відносяться до кам'янистих планет земної групи. Тільки недавно відкритий Хірон, що рухається в основному між орбітами Сатурна і Урана, ймовірно, подібний крижаним ядрам комет і невеликих супутників далеких від Сонця планет. Уламки малих планет, що утворюються при їхньому зіткненні один з одним, іноді випадають на Землю у вигляді метеоритів. У малих планет, саме в наслідок їхніх малих розмірів, надра прогрівалися значно менше, ніж у планет земної групи, і тому їхня речовина перетерпіла лише невеликі зміни з часу їхнього утворення. Виміри віку метеоритів (за вмістом радіоактивних елементів і продуктів їхнього розпаду) показали, що вони, а отже, і вся Сонячна система існує близько 5 млрд. років. Цей вік Сонячної системи знаходиться в згоді з вимірами віків найдавніших земних і місячних зразків.
Динамічні і фізичні особливості будови Сонячної системи вказують на те, що планети сформувалися з газопилової речовини, що раніше утворило протопланетну хмару навколо Сонця. Планети земної групи утворилися в результаті акумуляції кам'янистих твердих часток, а в планет-гігантів утворення почалося з акумуляції кам'янисто-крижаних часток, а потім на деякому етапі їхнього росту доповнилося приєднанням газів, в основному водню і гелію.
[ред.] Порівняльна таблиця основних параметрів планет
Всі параметри нижче вказані відносно їх значень для Землі:
| Планета | Екваторіальний діаметр (земних діаметрів) |
Маса (земних мас) |
Орбітальний радіус (а. о.) |
Орбітальний період (років) |
Доби (земних діб) |
Супутники |
|---|---|---|---|---|---|---|
| Меркурій | 0,382 | 0,06 | 0,38 | 0,241 | 58,6 | відсутні |
| Венера | 0,949 | 0,82 | 0,72 | 0,615 | −243** | відсутні |
| Земля* | 1,00 | 1,00 | 1,00 | 1,00 | 1,00 | 1 |
| Марс | 0,53 | 0,11 | 1,52 | 1,88 | 1,03 | 2 |
| Юпітер | 11,2 | 318 | 5,20 | 11,86 | 0,414 | 63 |
| Сатурн | 9,41 | 95 | 9,54 | 29,46 | 0,426 | 49 |
| Уран | 3,98 | 14,6 | 19,22 | 84,01 | −0,718** | 27 |
| Нептун | 3,81 | 17,2 | 30,06 | 164,79 | 0,671 | 13 |
| Сонячна система |
| Зірка: Сонце Планети: Меркурій • Венера • Земля • Марс • Юпітер • Сатурн • Уран • Нептун Карликові планети: Церера • Плутон • Ерида Малі тіла: Астероїди • Пояс Койпера • Хмарність Оорта • Комети |
| (Див. також: Астрономічні об'єкти) |

