Українсько-польська війна 1648-57
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
|
Назва битви Визвольна війна 1648-57 Конфлікт |
Визвольна війна |
|
|---|---|---|
|
Час |
??? |
|
|
Місце |
???? |
|
|
Результат |
???? |
|
|
Сторони сутички |
||
|
???? |
[???? | |
|
Провідники |
||
|
???? |
Богдан Хмельницький, ???? |
|
|
Сили |
||
|
???? |
?????? ????? |
|
|
Втрати |
||
|
Дані про втрати |
Дані про втрати у людях та техніці |
|
Українсько-польська війна 1648 — 57. Конфлікт, який почався 1648 як типове коз. повстання, невдовзі перетворився на війну всього укр. народу, а особливо козаків і селянства проти Речі Посполитої Поль. Вождем укр. війська став Богдан Хмельницький. В У.-п.в. можна виділити 6 фаз.
Січень — листопад 1648. Це час, коли ряд блискучих перемог зрушив все укр. суспільство, мобілізував широку підтримку для Хмельницького (далі X.) і перетворив суто коз. повстання на заг.укр. антиполь. рух.
21. 1. 1648 X. на чолі невеликого загону реєстрових і запор. козаків, напав на поль. залогу на о. Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від поль. контролю, притягнуло запорожців на бік X., обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготова ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливий був договір, який X. уклав з Туреччиною, а також з кримським ханом Іслямом III Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тисячним загоном кримців мав допомогти козакам.
Щоб ліквідувати повстання, у квітні 1648 уряд Речі Посполитої вислав 30 000 війська проти X. Не сподіваючись поважніших труднощів, поль. полководці — В. гетьман М.Потоцький і польний гетьман М.Калиновський — поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Бл. 10 000 повстанців оточили поль. 6 000 аванґард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16. 5. 1648 знищили його, а 26. 5. 1648 к. Корсуня X. з кримцями розгромив гол. поль. військо, керівники якого попали в кримський полон.
Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між укр. коз.-сел. і поль. шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом кн. Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Поль. військо систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, кат. духівництвом і євреями, чимало яких допомагали поль. шляхті.
В кін. літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих нім. жовнірів) проти X. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, кн. Д. 3аславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати гол. полководцем поль. сил, не мав належного контакту з наступаючим поль. військом. Певні своєї перемоги, поль. полководці допустили X. зайняти дуже вигідні позиції б. Пилявців. У бою, який відбувся 23. 9. 1648, повстанці (бл. 80000) вщент розгромили поль. військо. Військо X., яке мало бл. 100 000, перейшло на зах. укр. землі й на поч. листопада 1648 облягло Львів. Деякі коз. відділи дійшли до етнічно поль. і білор. земель, де також вибухли антишляхетські й антиполь. повстання. Ідучи назустріч проханням укр. міщан, X. покинув облогу Львова ,і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. Але по виборі нового поль. короля 21. 11. 1648 — Яна II Казіміра, кандидатуру якого підтримував X., укр. військо повернулося на Наддніпрянщину й урочисто вступило до Києва 2. 1. 1649.
Квітень — серпень 1649. У X. назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув Дальші перемоги, проте не міг остаточно розгромити ворога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.
Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої, Ян Казімір у квітні 1649 перейшов у наступ проти X. Гол. поль. військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а лит. військо, яким командував гетьман Лит. і кн. Януш Радаівіл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея X. на поч. липня (10. 7.) оточив частину королівського війська у Збаражі. Коли Ян Казімір і його 25-тисячне військо рушило на поміч обложеним 15. 7. 1649, X. несподівано напав на короля і оточив його б. Зборова. Тим часом у червні й липні лит. військо майже дійшло до Києва, але коз.-сел. напади у запіллі примусили литовців відступити. Виглядало, що X. остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і неаадоволений великим зростанням укр. сил, відтягнув свої загони і змусив X. почати переговори з поляками.
28. 8. 1649 X. уклав з поль. делеґацією під проводом Ю. Оссоліисьтсого Зборівську угоду.
Серпень 1650 — вересень 1651. Тоді міжнар. сили почали відогравати більшу ролю в укр.-поль. конфлікті. Також козаки зазнали перших військ. поразок, які змусили їх відступити з позицій, що їх вони здобули за попередніх рр.
Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Поль. дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік В. Лупула, господаря Молдавії. X. посилив свої зв'язки з крим. татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню поль. впливів у Молдавії, X. у серпні 1650 вислав велике коз.-тат. військо в Молдавію і примусив В. Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.
Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдавії, 50-тисячне поль. військо несподівано напало 20. 2. 1651 на Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка на Волині. Поль. армія, у якій було бл. 20000 найманого нім. війська, набраного з ветеранів 30-літньої війни, стала проти укр.-тат. війська. Але укр. військо, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10. 7. 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На поч. серпня лит. військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, X. зібрав 50000 війська і 24 — 25. 9. вступив у тяжкий, але не вирішальний бій з ворогом б. Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, у висліді яких була укладена дуже невигідна для X. Білоцерківська угода 28. 9. 1651.
Невдовзі по підписанні договору поль. військ. частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.
Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, появилися ознаки ослаблення і зневіри, і X. покладав щораз більшу надію на зовн. допомогу. 1651 — 52 він посилив зв'язки з крим. татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдавія. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдавією, а далі з Туреччиною і Крим. Ханатом. X. вислав Тимоша на весні 1652 з великим коз.-тат. військом до Молдавії. Під Батогом. 2. 6. 1652 відбувся бій з 30-тисячним поль. військом, з якого X., що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молд. бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15. 9. 1653 поклала кін. молд. орієнтації X.
Тим часом на Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне поль. військо наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на поч. грудня 1653. Та у вирішальний момент кримці знову погодилися з поляками, без згоди укр. союзника, і X. мусів замиритися (5. 12.) з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова тат. зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.
Майже від поч. повстання X. утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте поль. поразки на Україні і загроза, що X. визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням т. зв. Переяславської угоди (у січні — березні 1654). За цією угодою, Україна визнала протекторат моск. царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військ.-політ. допомогу Москви проти Польщі.
Літо 1654 — осінь 1655. На цей час з'єднані укр.-моск. сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Гол. бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й на Зах. Україні. Улітку 1654 моск. військо і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655, продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білор. походів виникло певне напруження щодо питання — кому мають належати завойовані землі: чи Військові Запор, чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20. 1.1655 облягли Умань. X. і моск. полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 укр.-моск. війська, пішли назустріч ворогові, й 29. 1. 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний бій б. Охматова. На весні того р. укр.-моск. сили перейшли в наступ на зах.-укр. землях і в кін. вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримці, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід.
Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування X. москвинами зростає, і він шукає ін. союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала швед. королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 півн. частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням швед. сили, Москва уклала з поляками Біленське перемир'я (24. 10. 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.
Укр. уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віденською угодою. Тому в жовтні 1656, іґноруючи протести Москви, X. вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородрм, Бранденбурґом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти зах. землі й з'єднати їх з Україною.
Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Польща дістала дипломатичну й військ. підтримку з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 50-тисячне укр.-семигородське військо (30 000 угорців і 20000 українців), на чолі з. кн. Юрієм II Ракоці й полк. А. Ждановичем, напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Але утиски угор. війська над місц. людністю й інтриги моск. аґентів у коз. війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що поль. військо почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. У кін. липня 1657, оточений поляками й кримцями під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22. 7. 1657). Спроба Ждановича втримати антиполь. фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6. 8. 1657) і укр.-поль. війна на цьому фактично закінчилася.
[ред.] Література
- Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VIII, IX;
- Kubala L. Szkice historyczne, I — VI, 1881 — 1922;
- Петровський М. Визвольна війна укр. народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії 1648 — 54. К. 1940;
- Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. К. 1954;
- Тис- Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Мюнхен 1954 (там же бібліографія);
- Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 — 1654 гг. К. 1962;
- Wojcik Z. Dzikie Pola w ogniu. В. 1968.
[ред.] Дивись також
[ред.] Література
| Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

