Дністровий Анатолій

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Анатолій Дністровий (*30 липня 1974) — письменник, дослідник гопівської філософії й цікавий співрозмовник, автор поетичних книг “Проповідь до магми” (1998), “На смерть Кліо” (1999), “Спостереження” (1999), “Жовта імла” (2001), „Покинуті міста” (2004), романів “Невідомий за вікном” (2001), “Місто уповільненої дії” (2003), „Пацики” (2005), “Патетичний блуд” (2005), низки оповідань, новел, поетичних перекладів із німецької (Г. Тракль, Й. Вайнгебер, П. Целан, Г. Бенн, Г. Фріч), чеської (В.Незвал), білоруської (А. Рязанов), а також низки статей та есе літературно-критичного, літературознавчого та культурологічного спрямування. Поезії з книги "Проповідь до магми" та "На смерть Кліо" перекладалися німецькою та вірменською мовами. Поговоримо ми з Анатолієм про українські видавництва, гопів та простецьке життя. Письменник-філософ багато часу проводить у весвітній павутині й навіть має особистий щоденник otec-bonifacij.livejournal.com.


[ред.] Автобіографія

Народився в Тернополі (30 липня 1974 року) в сім’ї поета Олександра Астаф’єва (тепер професор теорії літератури). В мене було дуже щасливе і світле дитинство. Ми мешкали в давньому районі міста - Новий світ (це такий собі "приватний" сектор над озером). У нас був старий, смолений-пересмолений човен і ми часто випливали ним у надвечір’я. Я пригадую, як часто батько його ремонтував. Ну на човні, коли ми випливали на воду, відбувалися дуже симпатичні дійства: дорослі пили по чарці, співали стрілецькі пісні. Серед батькових приятелів того часу я дуже добре пригадую покійного Ігоря Герету - авторитетного мистецького й політичного діяча, який був - без перебільшення - духовним батьком усіх місцевих поетів, художників, археологів і музикантів. Ще пригадую покійного поета Бориса Демкова. Коли мені було 3 роки, і вся тернопільска богема до другої ночі водила центром міста козу, п'яненький Демків, у якого я сидів на плечах, мене ненароком пустив і я сильно вдарився. Цей епізод дуже пам’ятаю з раннього дитинства. Взагалі дитинство у мене було дуже й дуже богемне (тому богема мене зара не дуже дивує). Батьки мене завжди брали на всі мистецькі пиятики й посиденьки. Скажімо, в обласному драматичному театрі, стомлений п’єсами, згорнувшись котенятком, я любив куняти, а потім, заспаний, вибігав на сцену з квітами й дарував акторам, батьковим друзям, квіти. І батьки гукали мені "квіти даруй Ляховському!", а я дарував якійсь тітоньці, яка мені дуже сподобалася. Ще пам’ятаю тернопільську картинну галерею, де виставлялися мій хресний батько - художник Богдан Ткачик, а також Ярослав Новак, Стецько та багато інших талановитих митців. Вона раніше знаходилася в Греко-католицькій церкві в центрі міста. Проте, все це несподівано обірвалося, коли розлучилися батьки. Раніше ми переїхали в новий спальний район - Сонячний, де я пішов спершу в 19-ту, а потім у 20-ту школу. В цей час я вже ріс без батька. Коли я став підлітком, у матері з’явився новий чоловік - Олександр Непран, який тричі сидів. Тепер його нема в живих і я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку - мене витурили зі школи. Після восьмого класу за радянських часів неблагонадійних учнів як правило приймало петеу або технікуми. В 1989-му я пішов у 2-ге міське петеу учитися на слюсаря ремонтника текстильного обладнання. Грошей майже не було. Мати заробляла дуже мало, вітчим також. Приблизно з 15, 16 років я намагався сам себе одягати. Інколи ми крали з машин колеса (“бублик” - запаска - приблизно коштувала 20 баксів), інколи цифрові магнітофони. Раз спробували "побрити" хату - зізнаюся, що від страху дуже трухало. Але ще тоді я помітив, що "чужі" гроші дуже швидко втрачаються (переважно - це ресторани, кабаки, тьолки). Тому я більше не крав і не крастиму. Взагалі подібні речі, як і гопота, в мене викликають нині дуже агресивні емоції. На курсі другому в петеу я кілька разів пробував "двігатися", хоча й не був "систменим наріком". Взагалі до наркотиків я також ставлюся дуже понуро, оскільки чимало моїх знайомих вже "закосили". Тому коли я бачу в літературі цю дешеву оптимістичну браваду-розважалівку про наркоту - я розумію, що це пише лох, який не в темі і який не був хоча б на похороні наріка. Така література може згубити юні, недосвідчені душі (але навряд чи таких авторів - за моїми спостереженнями - цікавить поняття відповідальності автора).


[ред.] Посилання


Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!