Радянські партизани
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Радянські партизани на Україні в 1941-1945 pp., залишені більшовиками при відступі перед німцями, скинені пізніше як повітряні десанти або утворені з тих, що втікали в ліси від нім. терору, озброєні загони, що мали гол. завдання влаштовування диверсій і дезорганізацію запілля на окупованих німцями територіях.
29.6.1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. На Україні у 1941 — 42 таке підпілля вдалося створити у деяких містах, бо здебільша навіть чл. КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців леґалізувалися. Натомість в оточенні на сх. від Києва у вересні 1941 опинилися великі сов. військ. з'єднання, з яких прорвалися з оточення малі групи (напр., О. Сабурова) і пішли лісами на Сумщину й Чернігівщину, де зустріли невеликі загони під керівництвом М. Попудренка й С. Ковпака, що залишилися в підпіллі. Ці групи й стали зародком пізнішого руху Р. п. у лісах півн. України. Вони почали виявляти незначну активність щойно на весні 1942, встановивши радіозв'язок з Москвою. Їм на допомогу скинуто на парашутах розвідників червоної армії. У решті України Р. п. довго не було, тільки в кін. 1941 недовгий час діяв їх загін в околицях Никополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та сама доля зустріла загін, що діяв взимку 1941 — 42 б. Павлограду й на сх. Дніпропетровщини (бл. 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.
Ядро Р. п. було постійно підсилюване з повітря кваліфікованими фахівцями (радистами, лікарями, розвідниками) та зброєю й ін. військ. матеріялом, як також місц. меш., які рятувалися від нім. терору: переслідувані євреї, українці і поляки, що втікали з Німеччини, куди були вивезені на примусові роботи, з нім. концтаборів і тюрем; до них приєднувалися нечисленні ком. симпатики з-посеред населення.
Великий партизанський рух розвинувся щойно на весні 1942 на окупованих німцями землях Білорусі та півд.-зах. Росії (тут перебувало 80% усіх Р. п.); на Україні рух Р. п. не набрав більшого розмаху аж до сер. 1943. Р. п. були складовою частиною не Радянської армії, якій підпорядковувалися тільки в оперативному відношенні, а Міністерства Держ. Безпеки. 30. 5. 1942 Сталін створив Центр. Штаб партизанського руху СРСР, а 20. 6. 1942 рішенням ЦК КП(б)У створено Укр. штаб з центром у Луганські, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Укр. штабу був М. Хрущов, фактичним — Т. Строкач, заступник нар. комісара НКВД УРСР. На наказ Укр. штабу загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом по півн. Україні — з Брянських лісів на Полісся. Вони проходили перев. по території слабо обсадженій німцями, і тому збройних сутичок було мало. У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив відомий рейд на Україні з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політ. і психологічного ефекту на Волині, де саме розвивалася УПА, і в Галичині, де формовано Дивізію «Галичина». На ділі, крім дрібних сутичок з поліцією і жандармерією, ковпаківці не вели воєнних дій. 1. 8. 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою к. с. Заріччя загинув політ. комісар загону ген. О. Руднєв), а розпорошені малі його рештки були частково знищені УПА. За Армстронґом, з 3500 ковпаківців залишилося ледве 500. Але рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо підірвав довір'я укр. населення до сили німців і створив той хаос, що постав у Галичині восени 1943. Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої укр. партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори, яка з кін. січня до липня 1944 перейшла рейдом з Волині (бої з УПА), через півн.-зах. Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.
Менше значення мали райди Р. п. (всі 1943): М. Наумова (на півд. Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та ін. На Волині діяв також загін В. Бегми. Партизанською формацією розвідчого типу був загін полк. НКВД Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942 — 44 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віцегубернатора О. Бауера аґентом М. Кузнецовим у Львові тощо.
Окрему групу Р. п. на Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно і мали скорше нац.-ком. характер: «Молода Ґвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці (його учасників заарештувало 1944 НКВД), загін на Чернігівщині, що кинув гасло: «Проти Гітлера і Сталіна» (його в березні 1942 ліквідував загін О. Федорова), загін капітана Кудрі у р-ні Диканських лісів і здовж р. Ворскла тощо. Ці партизани зв'язку з Укр. штабом у Москві не мали і тому по війні офіц. не були деякий час визнані як радянські партизани. За рад. джерелами, на 1. 1. 1943 на Україні було 13 300 партизан (у 7 з'єднаннях і 155 самостійних загонах), ч. на 1. 12. 1973 — вже 43 500 (29 і 83).
З наближенням червоної армії восени 1943 рух Р. п. на Україні пожвавився. На поч. 1944 їх число зросло до 47 800 (бл. 10% усіх Р. п. в СССР). Вони вели бої спільно з сов. армією, а згодом перейшли перев. у Польщу (частина на Словаччину), де визначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Укр. штаб проіснував до 1. 6. 1945; в кінці війни він керував Р. п. в Польщі і на Словаччині. Важливіші партизанські рейди на Україні в 1944 (крім згаданого вже П. Вершигори і М. Наумова): І. Артюхова, В. Шангіна, М. Шукаєва (осів у гал. Карпатах, де зазнав поразки у боях з УПА, згодом подався на Словаччину).
На відміну від Білорусі й Росії, на Україні радянські партизани не завдали значних шкод німцям і безпосередньо стратегічного значення не мали. Гол. їх завдання були: саботаж нім. комунікації, розвідка та створення хаотичних відносин у нім. запіллі. На німців радянські партизани робили чималий психологічний ефект, тримаючи їх у напруженні та переляку. На Україні у німців бракувало сил на боротьбу з Р. п. (з другого боку, радянські партизани уникали цієї боротьби, 1 тому більших боїв між Р. п. і німцями не було), і навіть операції проти Ковпака в Карпатах не мали великих розмірів. Однак Р. п. рух примусив німців кинути на боротьбу з ними військ. і поліційні сили, а тим самим ослабити свої фронтові з'єднання. Разом з тим німці, які встановили на Центр. і Сх. Землях терористичний режим, не вміли поборювати Р. п. і в боротьбі з ними здобути симпатії укр. населення. Воно наставлене на терор двох окупантів понесло чималі втрати. Лише на Зах. Україні противагою проти них були укр. партизани — УПА.
Велику увагу радянські партизани приділяли боротьбі проти укр. нац. руху, збирали інформації про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку укр. патріотів. Від 1942 в кожному загоні Р. п. існував Особливий відділ НКВД, пізніше «Смершу». Р. п. керували вишколені в Москві партійці й енкаведисти. В УССР ґльорифікують і фальсифікують рух Р. п. в наук. літературі, у красному письменстві, мемуаристиці, образотворчому мистецтві, театрі, кіні тощо; перебільшують силу руху Р. п. на Україні та їхні воєнні успіхи, представляють ніби співпрацю з ним широких укр. мас («всенар. опір окупантам») тощо. Натомість об'єктивно представлений рух Р. п. у працях чужинецьких істориків, зокрема Армстронґа.
[ред.] Література
- Ковпак С. Від Путивля до Карпат. К. 1945; Шуляк О. В ім'я правди — до історії повстанського руху в Україні. Роттердам 1947; Супруненко Н. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 — 45. К. 1956; Клоков В.. Кулик І., Слинько І. Нар. боротьба на Україні у роки Великої вітчизняної війни. К. 1957; Armstrong J. A. (Ed.) Soviet Partisans in World War II. Мадісон 1964; Українська РСР у Великій вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 45, Т. І. К. 1967, т. II. К. 1968, т. III. К. 1969; Руднев С. Легендарный рейд. Ужгород 1967; Ziemko E. F. Stalingrad to Berlin. The German Defeat in the East. Вашінґтон 1968; див. також спогади названих у ст. керівників с. п.
- Енциклопедія українознавства

