Франція й Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.


Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Франція й Україна. Франція (France, République Française), західно-европейська держава; площа 551 800 км2, 54,3 млн населення (1982), столиця Париж (разом з околицями 9,9 млн меш.). Зі всіх зах.-евр. країн Україна найжвавіше утримувала контакти з Францією, а праці французів про Україну часто були джерелом інформації для всієї Европи (Боплан, Шевальє, Вольтер, Шерер, Тіссеран).

Зміст

[ред.] XI — XVIII ст.

Перші укр.-франц. зв'язки датуються 11 в., коли король Генріх І 19. 5. 1051 взяв шлюб з дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною. По його смерті (1060) королева Анна була реґенткою за правління свого малолітнього сина Філіппа. Згодом вона стала контесою де Валюа-Крепі. Анна заснувала монастир і церкву св. Вінкентія в Санлісі (б. Парижу).

З занепадом Київської держави її зв'язки з Зах. послабли. Після тат. навали 1240 Русь-Україна зверталася до Зах. за допомогою; 1245 митр. Петро з України взяв участь у Ліонському соборі і просив допомоги проти татар, а папа Інокентій IV вислав 1246 з Ліону до В. хана свого леґата Карпіні, який подорожував Україною.

З другої пол. 14 в. українці студіювали в Сорбонні; їх зазначувано у списках «з Рутенії» (1353, 1369), «рутенської нації з Києва» (1463, 1469) чи „Natione Ruthenia de Ucraina" (1567). У Сорбонні 1643 — 45 студіював І. Ужевич, який уклав рукописну «Граматику словенскую» латинською мовою, першу граматику «руської» книжної мови, ориґінали якої зберігаються у відділі рукописів Паризької Нац. Бібліотеки (1643) і в міській бібліотеці м. Аррас (1645). У Парижі далі студіювали українці й у 18 — 19 вв. (А. Лосенко, 1760 — 64 у мист. школі). З 17 в. укр. студенти навчалися також у Страсбурзькому Ун-ті.

У Франції зберігаються цінні писемні пам'ятки: з 1574 Реймське Євангеліє, що його вважають сх.-слов. копією 11 — 12 вв., а в Паризькій Нац. Бібліотеці рукопис «Православного ісповідання віри» митр. П. Могили (Orthodoxa Confessio Fidei, т. зв. Codex Parisinus, 1265).

16 в. датуються франц. описи укр. земель: секретар мін-ва закордонних справ й історик Блез де Віжнер (La description du royaume de Pologne et pays adiacens ... 1573) подав іст.-геогр. відомості про Галичину, Волинь і Поділля. Від самого поч. франц. урядові і дипломатичні кола та поодинокі дослідники зацікавилися коз. рухом та походами козаків проти Туреччини, Криму й Польщі. Перші відомості про козаків появилися у Ф. 1531. Періодично про боротьбу козаків інформувала франц. преса: „Mercure français" (1605), „Gazette de France" (з 1631), „Mercure anglais" (про битви під Жовтими Водами і Корсунем, 1648); особливо „Gazette de France", офіц. орган франц. уряду, постійно містила інформації про Хмельниччину і події на Україні аж до 1715.

Про справи козаків інформували франц. уряд його посли в Константинополі й у Варшаві, подорожники по Сх. Европі, а також спеціяльні інформатори. Успішні походи козаків проти Оттоманської Імперії на поч. 17 в. зацікавили створену у Ф. «Ліґу Христ. Міліції» під проводом кн. де Невер, яка пробувала організувати коаліцію проти Туреччини.

За посередництвом свого аґента де Марконне Ліґа нав'язала 1617 — 18 контакт з гетьманом П. Сагайдачним, який став її чл. Першу спеціальну працю про Україну і козаків „Description de l'Ukranie" (1650) написав франц. інж. і військ. картограф Ґ. Левассер Боплан, який, працюючи на поль. службі, перебував 1631 — 47 на Україні.

1645 франц. уряд за посередництвом королівського радника П. Шевальє закликав загін з бл. 2 400 укр. козаків, які за війни з Еспанією взяли участь в облозі фортеці Дюнкерк під командуванням кн. де Конде. Переговори з франц. послом у Варшаві Конт де Брежі і кн. де Конде у Фонтенбльо вів Б. Хмельницький. Шевальє був автором кн. „Histoire de la guerre des Cosaques centre la Pologne" (1663), яка доповнювала відомості Боплана про Україну. За цього часу офіц. франц. політика, як також заг. опінія стосовно укр. справи була під поль. впливом, і тому ці праці не позбавлені насвітлень з погляду поль. інтересів.

Війна Б. Хмельницького 1648 — 57 і створена ним коз. держава зацікавили Ф., про що гол. уряду кардинала Мазарена постійно інформували його дипломати у Варшаві та секретарі амбасади П. Шевальє і Лінаж де Восіен; останній написав історію повстання Б. Хмельницького „L'origine véritable du soulèvement des Cosaques contre la Pologne" (1674) з сенсаційними, але не завжди правдивими інформаціями. Французи були за згоду між козаками і Польщею, проти зближення України з Московщиною. Мазарен висилав до Хмельницького свого аґента Сельєрье, щоб відвернути укр. гетьмана від зближення з царем. Ф. підтримала Гадяцький мир між Україною і Польщею, франц. посол у Варшаві Люмбр, що керував поль.-швед. конференцією в м. Оліва б. Ґданську 1660, домагався допущення до цих переговорів і коз. представників. Після Андрусівського договору (1667), коли почала активізуватися аґресія Росії супроти України, Ф. була проти зміцнення Москви. За гетьмана П. Дорошенка франц. посол у Варшаві Бетюн їздив до Чигирина, щоб домовитися з гетьманом про коз. корпус, що мав воювати по франц. боці проти кім. цісаря. У 1670 — 80 pp. франц. посол у Константинополі Ш.Ф.О. де Нуантель був знайомий з гетьманом Ю. Хмельницьким, а секретар Нуантеля Ф. Петі де ля Круа у «Memoires» (1684) описав останній період життя Ю. Хмельницького.

У кін. 17 — на поч. 18 в. в Европі встановився новий уклад сил: Польща занепала, а проти рос.-пруського союзу створився франц.-швед.; до останнього тяжіла й Оттоманська Імперія. Ф. сприяла скріпленню самостійницьких прагнень Гетьманщини. Франц. дипломатія прихильно ставилася до акції гетьмана І. Мазепи, допомагала укласти укр.-швед. союз. По полтавській поразці (1709) франц. дипломати впливали на Порту, щоб та не видавала цареві Мазепу і мазепинців. Про акцію Мазепи докладно інформували Людовіка XIV і його мін. закордонних справ де Торсі, прихильно наставлені до укр. справи франц. посли при Карлі XII М. Безенваль і де Кампредон, М. Боннак і його секретар Ж. Балюз у Варшаві, де Феріоль і граф Дезайер у Константинополі. Франц. преса широко інформувала про події на Україні, засуджуючи зруйнування Батурина.

Політику зближення України з Зах. продовжував гетьман П. Орлик, а франц. дипломатична служба 1711 — 14 робила заходи, щоб Туреччина підписала договір з Росією лише за умови евакуації України, яка мала перейти під протекцію союзників Ф. Франц. дипломатія підтримувала акцію сина П. Орлика — Григорія. Г. Орлик став на франц. військ. (згодом він був ген. франц. армії) та дипломатичну службу і як представник Людовіка XV їздив до крим. хана, щоб його намовити на війну з Московщиною. П. і Г. Орлики були в добрих стосунках з франц. політ. і культ. діячами. Вони доставили документацію Вольтерові для написання «Histoire de Charles XII», інформуючи його про самостійницькі прагнення українців.

Франц. дипломатія цікавилася гетьманом К. Розумовським за посередництвом свого аґента Н. Ґ. Леклерка, що був лікарем гетьмана. Франц. представники в Петербурзі (Беранже і де Бассе) інформували Ф. про скасування гетьманату (1764) і про незадоволення населення. 1765 К. Розумовський відвідав Ф. і був прийнятий на королівському дворі.

Прихильну політику до укр. питання продовжувала франц. дипломатія і за Людовіка XVI, а мін. закордонних справ Конт де Вержен у зв'язку з руйнуванням Січі склав меморіял про запорожців й Україну („Observations sur les Cosaques Zaporogues", 1776), в якому пропонував «увійти у зносини з козаками, щоб влаштувати диверсію проти цариці». Інформативне значення для Ф. мала двотомова праця Ж.-Б. Шерера „Annales de la Petite-Russie, ou histoire des Cosaques Saporogues et de Cosaques de Г Ukraine ou de la Petite-Russie" (1788), що охоплює нарис історії України до 1734.

За франц. революції на офіц. держ. форумах порушувалося укр. питання. Аґент Конвенту Дерош отримав 1793 у Константинополі інструкцію увійти у зв'язки з задунайськими козаками, щоб при їх допомозі підготувати повстання на Україні.

[ред.] 1800 — 1917 pp.

За Наполеони появилася велика література про укр. питання; особливе значення мала кн. Ш. Лесюра „Histoire des Kosaques" (1813), написана з доручення Наполеона напередодні походу проти Росії. З меморіялу графа де Отрів, дир. політ. відділу мінва зовн. справ, відомо про плани Наполеона щодо України; після розчленування Рос. Імперії з Лівобережної (Правобережну передбачувано віддати під опіку Польщі) України проєктовано створити окрему державу, названу «Наполеонідою», яка мала стати заборолом проти аґресії Росії і перешкодою доступу її до Чорного м. Більшість укр. діячів (прихильний до Наполеона В. Лукашевич) не захоплювалася планами Наполеона, але створені полки на Україні (коз. і ополчення) рос. уряд, не маючи до них довір'я, не висилав на фронт проти французів. Згодом (1813 — 15) частина коз. полків взяла участь у боротьбі проти Наполеона в Центр. і Зах. Европі. Тут укр. старшини ознайомилися з новими, ідеями і, повернувшися на Україну, захоплювалися вільнодумством, у висліді чого пожвавився рух масонів, згодом декабристів.

Почавши з 1847, появляються у Ф. згадки, а пізніше і студії про Т. Шевченка і Кирило-Методіївське Братство: Е.-А. Дюрана, А. д'Авріля, А. ЛеруаБолье та ін.

Знайомство О. Бальзака з Е. Ганською зумовило його відвідини України (1847 — 50) і перебування у Верхівні на Житомирщині; Бальзак написав нотатки про подорож на Україні: „Lettre sur Kiew".

За Крим. війни (1853 — 56), крім акції А. Чарторийського і М. Чайковського, що перебували у Ф., для мобілізації задунайських козаків для боротьби проти Росії, франц. публіцисти й історики писали про укр. питання (П. Дуер, БарроРулльон). Франц. письм. П. Меріме написав розвідки „Les Cosaques de l'Ukraine et leurs derniers atamans" (1854), а згодом про Б. Хмельницького, що появилася в кн. „Les Cosaques d'autrefois" (1865).

У другій пол. 19 в. посилюються укр.-франц. культ. зв'язки. 1860 — 67 у Ф. жила Марко Вовчок і була у близьких звязках з франц. письм. Ж. Берном, Ґ. Фльобером, Жорж Занд, П. Меріме, з видавцем П. Ж. Гетзелем-Сталам, співавтором «Марусі» (1878), яка появилася понад 30 разів, здобула велику популярність у Ф. і дістала нагороду Франц. Академії. З 1877 жила і студіювала у Парижі малярка М. Башкірцева, яка залишила бл. 150 картин, тут вийшов її „Lettres" (1887) і „Journal d'une Jeune Fille" (1902). З 1870-их pp. М. Драгоманов інформував франц. культ. і політ. діячів про Україну. На міжнар. літ. конґресі, що відбувався 1878 у Парижі під головуванням В. Гюґо, М. Драгоманов підніс протест проти Емського указу і розповсюджував брошуру „La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe". Він ознайомив з укр. справою Л. Леже, засновника славістичних студій у Ф., який у Колеж де Франс викладав 1906 про Шевченка й укр. літературу; історика і етнографа А. Рамбо, географа Е. Реклю, соц. діяча Б. Мальона, який в „Histoire du socialisme" (1884) писав і про укр. справи. Леже і Рамбо взяли участь у Археологічному з'їзді в Києві (1874).

1887 — 1900 у Парижі жив, студіював і пізніше працював у Школі антропології визначний укр. вчений Ф. Вовк. Частину своїх праць він опублікував франц. мовою. 1903 перебував у Парижі М. Грушевський і викладав у «Рос. вищій школі суспільних наук».

На політ. відтинку франц. політ. діяч і сенатор К. Делямар вніс 1869 до франц. сенату петицію в справі реформи навчання історії Сх. Европи п. н. „Un peuple européen de quinze millions oublié devant l'histoire", що появилася окремою брошурою. Однак пропозиції Делямара, поза зміною назви катедри в Колеж де Франс з слов. (тобто рос.) на слов'янські, не мали наслідків, бо Ф. з уваги на загрозу війни з Німеччиною проектувала встановити франц.-рос. союз. Після укладення цього союзу (1891) зацікавлення Україною у Ф. зменшується. Проти гучного прийняття в Парижі 1896 царя Миколи II діячами франц. культури Леся Українка запротестувала своїм памфлетом «Голос однієї рос. ув'язненої». Франц. фінансова позичка рос. урядові (1888 — 1914, бл. 11,5 мільярдів франків) вплинула на витворення у Ф. русофільського наставлення. Ф. мала великі капітали в промислі, гол. в металюрґії, вугільній пром-сгі на Україні, приблизно пол. чужинецьких капіталів (бл. 20 млн карб.).

У зв'язку з пророс. курсом політики Ф. на поч. 20 в. про укр. справи інформували франц. опінію перев. тільки укр. еміґранти (серед ін. Я. Федорчук). Єдиним винятком була діяльність Офісу союзу національностей, створеного 1912, який захищав поневолені народи; його секретарем був Ж. Пелісьє. Одне ч. органу Офісу „Annales des nationalités" (1913) зі вступною статтею Ш. Сеньобоса було присвячене Україні. За першої світової війни, щоб не ослаблювати свого союзника Росію, Ф. виминала укр. питання, з 1916 франц. уряд заборонив поширення у Ф. журн. „La revue ukrainienne", що виходив у Льозанні, як орган СВУ.

[ред.] 1917 — 20 pp.

З вибухом революції (березень 1917) франц. уряд з увагою приглядався до праці Центр. Ради. Улітку 1917 франц. посол у Петрограді Ж. Нуленс вислав Ж. Пелісьє з інформативною місією до Києва. Пелісьє нав'язав зв'язки з укр. політ. діячами і намагався за допомогою масонської льожі «Молода Україна» витворити на Україні прихильне наставлення до Ф. Тим часом в укр. справи втрутилася франц. місія в Ясах під керівництвом ген. А. Бертельо, яка призначила ген. Ж. Табуї своїм представником при укр. уряді. 18. 12. 1917 ген. Табуї звернувся до гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченка, пропонуючи фінансову і техн. допомогу. Ф. домагалася, щоб Україна не укладала миру з Центр. державами. 27. 12. 1917 мін. закордонних справ Ф. Е. Пішон склав у франц. парляменті прихильну до України заяву, а 3. 1. 1918 франц. уряд призначив ген. Табуї комісаром Франц. Республіки при уряді УHP. 4. 1. ген. Табуї був офіц. прийнятий гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченком і О. Шульгином, що було своєрідним визнанням УНР. Однак розпочаті мирові переговори в Бересті й війна з большевиками перервали приязні франко-укр. взаємини. Ф. зареаґувала дуже гостро проти Берестейського миру і зацікавлена була у протинім. повстанні на Україні; мін. Е. Пішон прийняв 20. 7. 1918 представників проантантської Укр. Нац. Ради у Ф. (Ф, Савченко, Я. Екземплярський). Франц. представники Е. Енно, Де-Сент Олерон, що в інтересах Антанти вирішували справи Сх. Европи, намовляли делеґацію гетьмана П. Скоропадського на союз з Росією. Назагал Антанта, в якій керівну ролю відогравала Ф., орієнтувалася на .Денікіна, Вранґеля, Колчака, намагаючися відновити «єдину неділиму Росію», а Директорію УНР розглядала як «больш.». Намагаючися не допустити большевиків до Чорного м., при кін. грудня 1918 Ф. спільно з державами Антанти висадила десант на півдні України, окупуючи Одесу. На чолі франц. десанту був ген. Боріюс, з січня 1919 ген. Д'Ансельм, з яким вів переговори уряд УНР (прем'єр С. Остапенко) у справі спільної акції проти больш. аґресії, але безуспішно, бо французи не визнавали укр. державу і вимагали включення укр. армії в заг. рос. фронт. На поч. квітня 1919 під тиском повстанців отамана М. Григорієва франц. десант покинув Україну.

Укр. делегація УНР.і ЗУНР на мирову конференцію у Версалі натрапляла на труднощі з боку Ф., яка була під поль. і рос. впливом і не сприяла укр. самостійницьким прагненням. Місія ген. Ж. Бертелемі у справі перемир'я з поляками і визначена ним лінія поділу Галичини (28. 2. 1919), як некорисна для українців, була відкинена. У серпні 1919 Ж. Клемансо разом з В. Черчілем намагалися помирити ген. Денікіна з урядом УНР, але також безуспішно. 1919 — 20 були й прихильні до України заяви з боку франц. політиків: Франклен-Буйон інтерпелював у франц. парляменті в справі десанту в Одесі (24. 3. 1919), а депутат Ґаяр-Бансель вимагав 27. 3. 1920 від франц. уряду визнання незалежности України. По закінченні мирової конференції 1921 укр. делегацію перетворено на надзвичайну дипломатичну місію в Ф., яку очолював О. Шульгин.

З 1917 появилася багата франкомовна література про Україну, в якій франц. політ. й наук. діячі прихильно висловлювалися в справі укр. державности. Серед ін. П. Шал помістив у ж. „Le Monde Slave" 1917 студію „La question ukrainienne eft le principe des nationalités", дир. Франц. Ін-ту в Петрограді Л. Рео опублікував доповідь на зборах Т-ва Ф.Росія „La République indépendante de 1'Ukraine", визначний франц. славіст Л. Леже опублікував у „Revue hebdomadaire" 26. 10. 1918 прихильну до України сг. п. н. „L'Ukraine, son passé, son avenir". Кол. лектор франц. мови у Києві Ш. Дюбрей написав спогади „Deux années en Ukraine. 1917 — 19". Гурток студій франко-укр. у Парижі видав брошуру Ф. Савченка „L'Ukraine et la question ukrainienne" (1918). За підтримкою прихильників слов'ян Е. Дені й А. Тома засновано в Парижі політ. представництво, Укр. Нац. Раду під проводом Ф. Савченка та Я. Екземплярського.

Укр. делеґація на мирову конференцію видала багату франкомовну літературу: „Notes présentées par la delégation de la République ukrainienne a la Conférence de la Paix a Paris" (I — II, 1919); заг.-інформативні праці про Україну „Memoire sur l'indépendance de 1'Ukraine, présenté a la Conférence de la Paix" (1919), „L'Ukraine, l'Europe orientale et la Conférence de la Paix" (1919) і багато ін.


[ред.] По 1920 p.

Між двома світовими війнами Ф. виступила проти іреденти в Сх. Европі і підтримувала статус кво, утримуючися від підтримки безпосередньо чи на форумі Ліґи Націй домагань українців під Польщею, Румунією чи Чехо-Словаччиною. 1924 Ф. (уряд Е. Ерріо) встановила дипломатичні відносини з СССР. 1922 вона уклала договір про ненапад і невтручання, також не допускала орг-цій, ворожих другій стороні, а 1935 — договір про взаємодопомогу. Таке наставлення Ф. не дозволяло на прихильність офіц. франц. кіл до укр. визвольної акції. 1927 Ф. відвідав нарком. освіти М. Скрипник, мав зустріч з франц. славістами, інформуючи їх про «українізацію» в УССР. 1933 Е. Ерріо відвідав Україну і по поверненні заперечував вістки про голод на Україні.

Серед франц. славістів, які зацікавилися укр. проблематикою, був А. Мартель. Він відбув наук. подорож на Україну і встановив контакти з Укр. Академією Наук. Багато українознавчого матеріялу містили славістичні журн.: „Le Monde Slave" і з 1921 „Revue des Etudes Slaves". На відтинку літератури, особливр шевченкознавства, виявили себе Р. Лябрі, А. Майє, П. Буайє, а серед перекладачів Шевченка: Ф. Мазад, Ш. Стебер, Ж. Бурдон та ін. Популярну історію України написав Р. Тіссеран: „La vie d'un peuple: L'Ukraine" (1933), а іст. розвідки P. Mapтель („La question d'Ukraine" і .ін.) і Ж. Бенуа-Мешен („L'Ukraine des origines a Staline", 1941). Постійно інформували французів про Україну І. Борцак і О. Шульгин. З 1939 в Держ. Школі (згодом Ін-ті) Сх. Мов і Цивілізацій у Парижі введено навчання укр. мови, спочатку як «вільний виклад», а з 1952 спеціяльна катедра; викладачі укр. мови й культури: І. Борщак, М. Шеррер, Е. Круба, А. Жуковський. З 1973 у Паризькому Унті введено укр. мову як вільний виклад.

Напередодні другої світової війни франц. політ. діяч М. Шуман у кн. (під псевд. А. Сідобре) „Les problemes ukrainiens et la paix europeenne" (1939) остерігав українців перед нім. небезпекою. З 'поч. нім.-сов. війни симпатії французів були по стороні советів, тому вони не виявляли зацікавлення укр. справами. Серед учасників руху опору в Ф. були і кол. сов. військовополонені, серед яких відомий українець В. Порик.

По закінченні другої світової війни представник УССР Д. Мануїльський брав участь у підписанні Паризьких мирових договорів 1947 з кол. союзниками Німеччини, там був визначений і сов.-рум. кордон щодо Буковини і Бесарабії. У Парижі е осідок Орг-ції Об'єднаних Націй в питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), до якої 1954 увійшла УССР. Спроби франц. уряду в 1950-их pp. відкрити свої консуляти в УССР наразилися на відмову сов. уряду.

За повоєнний час на відтинку україністики працювали: М. Шеррер („Les Dumy ukrainiennes", 1947, ст. про Т. Шевченка); Ж. Люсіяні („Le livre de la genese du peuple "ukrainien", 1956; історія укр. літератури, 1961,. та ін.); автор короткої історії України („Russes et Ukrainiens", 1970) P. Порталь; А. Дерош про С. Петлюру; про Шевченка писали Л. Араґон і Е. Ґійєвік, останній також перекладав твори Шевченка на франц. мову.

У 1958 УССР брала участь на міжнар. пром. ярмарку в Марселі. Тричі приїжджав до Ф. Держ. Ансамбль танцю УРСР під керівництвом П. Вірського, і один раз укр. Ансамбль хору і танцю ім. Верьовки під проводом А. Авдіевського. Поза деякими виставками укр. делеґації в ЮНЕСКО (Шевченка, Сковороди, голограм музеїв України), культ.-наук. обмін між Ф. і Україною е мінімальний. Цілком формально існує укр. відділ Т-ва СССР — Ф. Також без конкретних наслідків є проголошення «побратимства» міст України і Ф.: Тулюза — Київ, Марсель — Одеса, Ліль — Харків, Бельфор — Запоріжжя, Ніцца — Ялта та ін.

Українці у Ф. Початком укр. еміґрації було поселення прихильників гетьмана І. Мазепи, що їх очолював Г. Орлик (1702 — 59), який як франц. ген. спровадив до Ф. відділ запор. козаків, що творили в франц. армії окрему чоту. Втративши зв'язок з Україною, вони пізніше асимілювалися. Деякий час у Ф. перебували укр. студенти і культ. діячі (Марко Вовчок, М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Грушевський та ін.).

Друга — нечисленна укр. іміґраційна хвиля до Ф. відбулася на поч. 20 в. у зв'язку з революцією в Рос. Імперії 1905 (також дехто з Галичини). Вони заснували першу укр. орг-цію „Cercle des Oukrainiens a Paris" (1908 — 14), яка нараховувала 1910 бл. 120 чл., перев. наддніпрянців. Вони мали свій хор, організували курси укр. мови, інформацію про Україну франц. мовою. Серед діячів цього гуртка були: Я. Федорчук, М. Паращук, В. Винниченко, С. Мазуренко, М. Рудницький, Є. Бачинський, С. Макаренко.

Третя хвиля укр. еміґрації почалася після першої світової війни. Вона складалася з українців експедиційного рос. корпусу, що воював на франц. фронті, службовців укр. дипломатичних і екон. місій УНР і ЗУНР, залишенців Укр. Респ. Капелі О. Кошйця (О. Чехівський, К. Миколайчук та ін.), визначних діячів УНР (С. Петлюра, В. Прокопович, О. Шульгин й ін.), кол. вояків і старшин Армії УНР, що після, 1924 приїжджали з таборів інтернованих в Польщі й Румунії (серед них М. Капустянський, М. й О. Удовиченки, Микола Шаповал і ін.). На поч. 1920-их pp. у Ф. перебувало бл. 5 000 українців. Однак найбільша група іміґрантів складалася з заробітчан, що, почавши з 1923, прибували на працю гол. з Галичини. У 1930-их pp. наплив українців до Ф. зменшився. Перев. частина українців була затруднена на фізичних працях: на шахтах, у текстильній індустрії і метал. зав. Півн. і Сх. Ф. та в сіль. госп-ві по всій країні.

За другої світової війни тисячі українців, полонених сов. армії, були привезені німцями до Ф. на примусову роботу. Дехто з українців, що були в нім. військ. частинах перейшли до франц. резистансу, створивши бойові військ. формації: Укр. курінь ім. І. Богуна (820 вояків), Курінь ім. Т. Шевченка (546), Укр. Партизанський Відділ під проводом О. Круковського. Хоч вони боролися проти німців, на вимогу сов. посольства, французи їх демобілізували, частина з них записалася до чужинецького Леґіону.

Остання хвиля еміґрації прийшла по другій світовій війні, коли бл. 4 000 українців прибули до Ф. з таборів переміщених осіб у Німеччині й Австрії. Через побутові труднощі і брак праці багато з них у 1950-их pp. виїхало до США і Канади.

Число і розміщення українців. Трудно визначити докладніше ч. українців у Ф.: у 1930-их pp. осіб укр. походження було бл. 40000; приблизно це саме число у 1946 — 55 (враховуючи природний приріст і міґраційні процеси). Тепер приблизне ч. їх 25 — 30000; серед них більшість уже народжена у Ф. і зазнала асиміляції. Більшість українців у Ф. є натуралізованими франц. громадянами; зареєстрованих як українці у франц. Офісі Охорони Біженців і Бездержавних Осіб (OFPRA) було 1964 — 4 849 і 1981 — 3 035. Багато українців зареєстровано як поль., рос. чи сов. громадяни.

До другої світової війни більшість українців працювала як некваліфіковані робітники чи рільники. Після 1945 прибули фахівці різних професій. У 1970-их pp. бл. 20% українців у Ф. робітники у пром-сті, 5% у копальнях, 15% у сіль. госп-ві, 10% становлять ремісники, 15% вільні професії, 10% студенти й учні; решта 25% без професії (жінки на госпві, діти). Крім 15% українців, які працюють у рільництві, решта живе по містах чи в околицях міст.

Важливіші скупчення українців у Ф.: 1) Париж і центр. Ф., з осередками — Буа-д'Арсі, Сен-Жермен-ан Ле, Сарсель, Мелен, Маньї, Везін-Шалет, Орлеан, Суассон, Реймс, Бове — приблизно 6 000 українців; 2) Півн. Ф.: Ліль, Рубе, Лянс, Лябурс, Ліберкур, Ле Като, Ам'єн — 3800 українців; 3) Півн.-Зах. Ф.: Руан, Еври, Кан, Мондевіль — 1500 українців; 4) Сх. Ф. : Тіонвіль, Альґранж, Вілерю, Нільванж, Верден, Нансі, Страсбурґ, Маквіллер, Сошо, Кольмар, Мілюза — 6 500 українців; 5) Півд.-Сх. Ф.: Ліон, Сен-Етіен, Клермон-Ферран, Вільфранш, Ле Крезо, Ґренобль, Діжон — 5 800 українців; 6) Півд.-Зах. Ф.: Бордо, Анґулем, Лімож, Кармо, Тулюза, Люрд — 2 200 українців. Найменше українців у Зах. і Півд. Ф. — бл. 1 000.

Церк.-рел. життя. Бл. 2/3 українців у Ф. належать до Укр. Кат. Церкви, решта до Укр. Правос. Церкви, незначне ч. е протестантів і римо-католиків.

Укр. Правос. Церква. До 1925 українці православні не мали своєї Церкви у Ф. 1925 відбувся у Кнютанжі перший з'їзд українців правос., який запросив о. П. Гречишкина (1925 — 32) з Закарпаття до Ф.; він належав до юрисдикції архиєп. Іоана Теодоровича у США. Згодом свящ. були оо. І. Бриндзан (1932

— 46), архиєп. Мстислав (1947), В. Вишневський (1948 — 61). З 1960-их pp., крім паризької, створено ще парафії в Везін-Шалеті, Нільванжі (Сх. Ф.), Ліоні й Ґреноблі (останні 2 згодом перестали існувати) з 4 свящ. По другій світовій війні православні у Ф. належать до Укр. Автокефальної Правос. Церкви, очоленої митр. Мстиславом Скрипником, адміністратором якої є у Ф. протоієрей Б. Хайневський. У 1951 — 53 у Ф. перебував митр. Полікарп Сікорський (помер і похований у Парижі). В Парижі діє Братство св. Симона, гол. якого є П. Плевако; гол. паризької парафії — М. Маслов.

Укр. Кат. Церква. До 1937 українці у Ф. не мали постійної духовної опіки. 1938 засновано в Парижі гр.-кат. місію на чолі о. Я. Перрідоном (1938 — 52), який належав до юрисдикції львівського митр., з 1946 — під опікою архиеп. І. Щучка з Риму, ген. вікарієм якого 1953 — 61 був о. М. Ван де Мале. З 1942 українці мають церкву св. Володимира в центрі Парижу. По другій світовій війні ч. укр. кат. свящ. збільшилося до 9 (1950). З 1961 створено у Ф. укр. екзархат під проводом еп. В. Маланчука з осідком у Парижі. З лютого 1983 став екзархом о. М. Гринчишин з Канади. Нині Укр. Кат. Церква у Ф. має 2 парафії (Париж, Ліон) і 8 душпастирств з 13 свящ. Ген. вікарієм є о. М. Василик, а парохом у Парижі о. М. Левенець. У 1952 — 56 в Люрі діяла Мала Семінарія, яку згодом перенесено до Риму. У Парижі і Маквілері існують доми Сестер Служебниць. У Ліль о. 3. Нарожняк зорганізував культ. центр Св. Володимира. 1982 збудовано укр. паломничу церкву Успення Пресв. Богородиці в Люрді. У Ф. живе бл. 20000 українців, католиків.

Шкільництво укр. мовою у Ф. слабо розвинене. Ним одікувалися з 1930их pp. гром.-культ. установи та молодіжні орг-ції. Періодичне навчання відбувається в т. зв. «четвергових школах» (тепер у середу), які існують у Парижі з 1946, Ліоні і деякий час у Везін-Шалеті. Щороку під час вакацій орг-ції молоді ОУМуФ і СУМ організують тритижневі курси українознавства, подібні курси відбуваються в Укр. оселі в Маквілері з ініціятиви о. П. Когута. У Паризькому Ун-ті навчання україністики ведеться в Дерле. Ін-ті Сх. Мов і Цивілізацій при новій Сорбонні (Institut National des Langues et Civilisations orientales), де студенти впродовж 3 pp. здобувають дипломи з укр. мови і культури.

Культ.-гром. життя. Між двома світовими війнами у Ф. діяв ряд укр. орг-цій, які обслуговували певну категорію еміґрантів. Першою гром.-культ. орг.-цією була Укр. Громада у Ф., заснована 1924, до якої належали українці різних політ. поглядів (перший гол. М. Капустянський), але вже 1925 відійшли з Громади совєтофіли і прихильники середовища УНР, а згодом націоналісти, що заснували свої орг-ції. У Громаді залишилися прихильники ген. М. Шаповала («Громада Шаповала»), гуртуючи перев. еміґрацію заробітчан з Галичини (у 1930-их pp. до 1 200 чл. з 22 філіями). Діячі Громади: М. і Антоніна Шаповали, І. Бондар, П. Туркевич. Громада видавала «Вісник» й «Укр. Волю» (1939 — 40). Припинила свою діяльність 1976.

З ініціятиви кол. вояків Армії УНР створено 1926 Союз Укр. Еміґрантських Орг-цій у Ф., який, об'єднував до 1940 політ. еміґрацію з Центр. і Сх. Укр. Земель і був пов'язаний до 1940 з екзильним урядом УНР. У 1930-их pp. він координував працю 56 громад і 7 гуртків. Лідери Союзу: М. Шумицький, І. Косенко, М. Ковальський. З Союзом співпрацювало комбатантське Т-во б. вояків Армії УНР у Ф., засноване 1927, яке об'єднувало 22 філії (1939), на 1982 — 4; гол. діячі: ген. О. Удовиченко, М. Ковальський, П. Вержбицький, М. Панасюк, Я. Мусянович. Бл. до середовища Т-ва б. Вояків Армії УНР був тижневик «Тризуб» і Бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі з книжковим фондом, а також архівом і музейними матеріялами (з 1966 у власному приміщенні). Діячі Бібліотеки: В. Прокопович, І. Косенко, О. Удовиченко, П. Шумовський, І. Рудичів, О. Довженко, П. Йосипишин. 1932 засновано соборницьку оргцію з націоналістичним світоглядом — Укр. Нар. Союз у Ф. (УНС), що об'єднував еміґрантів з усіх укр. земель (1939 бл. 5 000). Лідери Союзу: ген. М. Капустянський, М. Заворницький, О. Бойків, М. Небелюк, І. Стасів, Л. Гузар. З ініціятиви УНС видавано тижневик «Укр. Слово» в Парижі; 1938 засновано Першу Укр. Друкарню у Ф.

Окремо від цих орг-цій, які стояли на самостійницьких засадах, діяв 1925 — 32 совєтофільський Союз Укр. Громадян у Ф. (СУГУФ), який гуртував перев. еміґрантів з Галичини, видавав «Укр. Вісті» й об'єднував (1927) бл. 800 чл. Керівні діячі: І. Борщак, О. Сеерюк, А. Галіті, За другої світової війни діяла єдина дозволена Установа Довір'я Укр. Еміґрантів у Ф. (Office des Emigres Ukrainiens en France, 1942 — 44), яка опікувалася соц. і культ. потребами еміґрантів і втікачів — її очолював І. Стосів.

По другій світовій війні постав ряд нових орг-цій. 1945 засновано культ.проф. Об'єднання Укр. Робітників у Ф. (ОУРФ), що видавало тижневик «Українець у Ф.», 1950 мало бл. 4 000 чл. і співпрацювало з франц. христ. профспілками; ОУРФ стояло під впливом ЗЧ ОУН; керівники: І. Попович, Ю. Заблоцький, В. Нестерчук. Паралельно до ОУРФ 1949 засновано гром.-культ. орг.-цію: Об'єднання Українців Ф. (ОУФ); у 1965 воно мало бл. 300 чл. і 250 прихильників. З 1962 ОУФ видає місячник ,,L'Est Européen"; діячі: В. Нестерчук, О. Мельникович, В. Косик. 1949, замість Укр. Нар. Союзу, засновано гром.-культ. орг-цію Укр. Нац. Єдність (УНЄ), яка має 300 чл. і 350 прихильників. УНЄ ідеологічно споріднене з ОУН А. Мельника і співпрацює з тижневикам «Укр. Слово». Діячі: Я. Мусянович, В. Лазовінський, В. Мулик, Ю. Коваленко, А. Жуковський, В. Малинович, О. Корчак.

1946 наддніпрянська еміґрація заснувала в Парижі Укр. Гром. Опіку у Ф., яка гуртувала до 1960-их pp. прихильників середовища екзильного уряду УНР, мала 10 філій і співпрацювала з Т-вом б. вояків Армії УНР. Діячі: С. Созонтів, С. Качура, І. Косенко. Гром. опіка видавала ж. «Громада» (1948 — 49) і франкомовний „L'Ukraine Libre" (1953 — 54). У Ф. має свій осідок централя Укр. Христ. Руху (гол. В. Янів), а з 1954 діяло його Крайове Об'єднання (до 1980 гол. О. Мельникович).

Інтелектуальним життям Парижу опікується Укр. Акад. Т-во, засноване 1946 і очолене О. Шульгином та А. Вирстою. У наук. осередку в Сарселі має з 1951 свій осідок Наук. Т-во ім. Шевченка в Европі (гол. В. Кубійович, секретар В. Янів, з 1969 А. Жуковський) і редакція «Енциклопедії Українознавства» (гол. редактор В. Кубійович, секретар — С. Янів). Тут приміщені Комісія Допомоги Укр. Студентству (гол. О. Кульчицький, секретар Т. Волошин) і Делеґатура УВУ у Ф. Укр. науковці були активними в Міжнар. Вільній Академії, заснованій у Парижі 1951 з ініціятиви О. Шульгина. Деяку діяльність на зовн. відтинку ведуть з 1950-их pp. УХР на церк. відтинку,. Делеґатура УВУ на наук. відтинку, з 1961 Укр. Рух для об'єднання Европи (гол. Я. Мусянович), ОУФ і УНЄ.

З 1945 діє Союз Українок Ф. з осідком в Парижі (гол. з 1974 М. Митрович). Справами молоді у Ф. опікуються оргції: Спілка Укр. Молоді, заснована 1949, має філії при осередках Об'єднання Українців у Ф. (гол. Л. Друар-Вітошинська), й Орг-ція Укр. Молоді у Ф., заснована 1956; має філії по осередках, де е філії Укр. Нац. Єдности; гол. В. Ґеник. Укр. студенти з 1924 гуртувалися в Укр. Студентській Громаді. З 1948 діяльність усіх укр. орг-цій і установ у Ф. (бл. 20) координує і репрезентує українців перед франц. владою Укр. Центр. Гром. Комітет у Ф., який є членом СКВУ; його гол.: С. Созонтів (1948 — 59), О. Мельникович (1970 — 79), Я. Мусянович (з 1979). 1966 заснована в Парижі укр. масонська льожа („Vox Ukrainae"), зв'язана з Великою Франц. Нац. Льожею.

Преса, видавництва. У 1920 — 30-их pp. у Ф. виходило 8 періодичних вид., з яких тільки «Тризуб» та «Укр. Слово» проіснували довше. З франкомовних солідну інформацію подавав „La Revue Prométhée", що його видавав (1938 — 40) О. Шульгин. Після 1945 появлялося 18 періодиків укр. мовою, серед них «Укр. Слово» (з 1948), орган ОУН А. Мельника, ред. О. Штуль, В. Маруняк, М. Стиранка; «Українець» (1945 — 60, ред. Д. Штикало, Д. Чайковський, Б. Вітошинський). Франкомовні „L'Est Europeen" (з 1962), споріднений, з АБН; ред. В. Косик; „Echos d'Ukraine" (1962 — 69), орган Франко-Укр. Т-ва „Cercle d'Etudes FrancoUkrainiennes", ред. М. Татаруля і К. Митрович; „Bulletin Franco-Ukrainien" (1959 — 70), ред. К. Лазовінська; „Echanges" (з 1971), ред. К. Угрин. І. Борщак видавав ж. «Україна» (1949 — 53). З 1949 о. Ю. Прокопів видає рел. квартальник «Слідами Малої Святої».

Націоналістичне в-во в Европі і Перша укр. друкарня у Ф. видає тижневик «Укр. Слово», кн. укр. і франц. мовами, має книгарню. НТШ у Сарселі видає «Енциклопедію Українознавства», неперіодичне «Вісті зі Сарселю», ЗНТШ та «Вісті НТШ у Европі».


[ред.] Фолкльор, мистецтво, література

У Парижі й ін. осередках Ф. діяла низка ансамблів різної мист. вартости. Від 1978 у Парижі діє Комітет Укр. Нар. Мистецтва, який пропаґує укр. мистецтво і фолкльор серед французів (гол. І. Чумак). Дириґенти укр. хорів: О. Чехівський, , К. Миколайчук, О. Гораїн-Шумовська, О. Савчин, Т. і В. Дратвінські, О. Вишневська. У Парижі студіювали і творили визначні укр. малярі і скульптори: М. Башкірцева, М. Паращук, М. Бойчук, О. Архипенко, С. Левицька, О. Грищенко, М. Глущенко, П. Омельченко, М. Нечитайло-Андріенко, М. Кричевський, В. Хмелюк, С. Гординський, С. Зарицька, І. Винників, О. Савченко-Більський, Л. Гуцалюк, Ю. Кульчицький, А. Сологуб, Т. Вирста, О. Мазурик, В. Макаренко, А. Соломуха та ін. Театральні вистави у Ф. влаштовували: Н. Пилипенко, Б. Дніпровий, Є. Чайка, Т. Маяцький.

Укр. композитори, музики, виконавці у Ф.: І. Вовк, В. Грудин, Ю. Пономаренко, Ф. Якименко, 3. Дольницький, А. Вирста, Є. Зарицька, М. Скаля-Старицький, У. Чайківська, Д. Мазурик. Письменники: С. Яблонська-Уден, В. Янів, М. Калитовська, деякий час Діжа, Л. Полтава, Л. Госейко; публіцисти: О. Штуль-Жданович, М. Ковальський, Л. Плющ, К. Штуль, Софія Наумович.

Осередками укр. наук. праці у Ф. є згадані вже заг. славістичні ін-ти і їх багаті на україністику бібліотеки в Парижі. Суто укр. наук. установою у Ф. е НТШ у Европі, при якому діє також Іст.-Філос. Секція НТШ й Ін-т Енциклопедії Українознавства, всі під керівництвом географа В. Кубійовича. НТШ у Европі мас багату спеціялізовану бібліотеку українознавства (Д. Сіяк-Кубійович, С. Волошина). У зв'язку з НТШ працювали його чл.: етнограф 3. Кузеля, психолог О. Кульчицький, історики О. Шульгин, І. Борщак, А. Жуковський, літературознавець М. Глобенко, соціолог і психолог В. Янів, біолог-ветеринар П. Шумовський, економіст Д. Піснячевський, музиколог А. Вирста. У співпраці з франц. науковцями з 1970-их pp. виявила себе Делеґатура УВУ у Ф.; цінні бібліографічні фонди має бібліотека ім. С. Петлюри.

Серед іст. пам'ятників у Ф. пов'язані з Україною: церква св. Вінкентія у Санлісі, побудована Анною Ярославною (там і її пам'ятник-статуя); у церкві СенЖермен-де-Пре б. домовини Яна Кааіміра барельєф, що зображує битву козаків з поляками під Берестечком (1651); сквер Т. Шевченка і його пам'ятник у Парижі (б. Укр. Кат. Церкви); пам'ятник Шевченкові в Тулюзі (і вулиця) і ВезінШалеті; могили С. Петлюри з родиною на цвинтарі Монпарнас, митр. Полікарпа Сікорського й ген. М. ОмеляновичаПавленка на цвинтарі Пер-Ляшеа; пам'ятник поляглим українцям (22 000), жертвам війни 1939 — 45 у Буле (Льотрінґія); пам'ятник поляглим воякам укр. куреня у Версалі (департамент Дуб), та В. Порикові в м. Енен-Льєтар (департамент Па-де-Кале). Див. також Париж.

[ред.] Див. також


[ред.] Література

  • Енциклопедія українознавства
  • De Saint-Aymour Calx. Anne de Russie. Reine de France et comtesse de Valois au XI-е s. Париж 1896;
  • Borschak E. Napoléon et l'Ukraine. „Revue des études napoléoniennes", VIII — IX, Париж 1922;
  • Борщак І. Україна і франц. дипломатія XVIII в., ж. Нова Україна, III, 1923;
  • Його ж. Вольтер і Україна, ж. Україна, кн. 1. К. 1926;
  • Його ж. Шведчина і франц. дипломатія. Наук. зб. за 1928 p., УАН. К. 1929;
  • Tabouis G. Comment je devins Commissaire de la République Française en Ukraine. Укр. Наук. Ін-т. В. 1932;
  • Borschak E. L'Ukraine dans la littérature de l'Europe occidentale. „Monde Slave". Париж 1933 — 35;
  • М. К. (Ковальський). Укр. шкільництво у Франції, ж. Рідна Школа, ч. 13 — 14. Л. 1936;
  • Борщак І. Україна в Парижі — мандрування й пам'ятки, ж. Україна, ч. 2 — 10. Париж 1949 — 53;
  • Небелюк М. Під чужими прапорами. Париж — Ліон 1951;
  • Borschak Е. La politique française en Ukraine de 1617 a 1921. Analecta OSBM, t. I, facs. 4. Рим 1952;
  • Борщак І. Драгоманов у Франції. Мюнхен 1957; Koultchytskyj A. L'etude psycho-sociale de l'emigration ukrainienne en Fiance. Париж 1957;
  • Кочур Г. Етапи розвитку. Франц. література в укр. перекладах, ж. Всесвіт, ч. 11. К. 1962;
  • Крилатий Ю. Від Анни Ярославни до Василя Порика. Дещо на тему відносин Україна — Франція, ж. Наша Культура, ч. 100. В. 1966;
  • Наливайко Д. Україна у франц. літературі XVII ст. ж. Радянське Літературознавство, ч. 4. К. 1969;
  • Joukovsky A. Square Taras Chevtchenko a Paris. Париж 1969;
  • Hallu R. Anne de Kiev. Reine de France. Рим 1973;
  • Косик В. Українці у Франції, кн. Укр. поселення. Довідник. Нью-Йорк 1980;
  • Verhun J. Les Cosaques d'Ukraine ont-ils prit part au siege de Dunkerque en 1646. Дюнкерк 1980;
  • Kosyk W. La politique de la France 4a l'egard de l'Ukraine Mars 1917 — Fevrier 1918. Париж 1981;
  • Naroznlak Z . , Prevost A. De Kiev a Senlis. Fidelite et perspectives d'amitie franco-ukrainienne. Ліль 1982;
  • Joukovsky A. Mazepa et la France de Louis XIV. „Echanges" nr. 48. Париж 1982;
  • Annuaire Russe, Ukrainien, Bielorusse de France 1982. Медон 1982.


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.