Спас (село)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Спас - село Коломийського району Івано-Франківській, розташоване на р. Пістеньці
Історія СПАС
Якос, коли сі закінчив бій з татарами над рікою Прут, уціліло четверо: Гаврило, Гоян, Лавро, Іван. Всі четверо довго сі продерали гушіками і сховалисі в берестовому лісі, де й спасли своє житьи. Тогди вони і назвали цей ліс своїм Спасом. Пересиділи там лихий чьис і як упевнилисі, що від смерти сі спасли, вернулисі на побоїще, потому пішли на свою вітцівщину, але нікого там з людей не найшли. Від татарви скрізь чорніла лиш земльи. Для безпечности всі штири пішли до свого Спаса в берестину та й заснували село понад рікою, яку тепер називают Пістиньков. Сторонскі люди їго називали Спасом, як і увес ліс, а дехто через берестові гаї - Берестовим. Але і тут люди, що через якийс чьис встигли розвести родини, біду чьисто мали від того, що сі находили недалеко від татарської дороги, яка сі тігнула понад Прутом. Татари вінюхали Спас в цій схованці та й при нагоді не минали їго. Спас першим з гірських сіл впадав у око ворогів. Від того, ци вітримає він, залежьило житьи инчих сіл. У ті чіси на Підгір'ї сі вело так, що єк у селі мала бути єкас велика подія, то посеред села, на найвищому місци, віставльили віху. Віха - це довжелезна жердка з привьизаним на тончому кінци оберемком сухарнику, найбільше з фої. Грубший конец жердки забивали у землю або привьизували до дерева. Спаскі люди з горьинами мали договір, як татари нападут на село, то аби спащуни запалювали віхи на найвищі горі Стирчьик. Як татари людий замагают, то запалені віхи нести від Стирчіка на гору Вербку, а далі Леніями до гори Пожірниці, на полуднє, А як татари тікают, то запалені віхи нести від Пожірниці Леніями через Вербку до Стирчіка, на північ. Сторонскі люди день і ніч не спускали з очий Стирчіка, бо виділи в нім свого спасителі. Та одного разу татарский напад був несподіваним і люди мусіли тікати попід Ленії на полуднє, поза Хащі. на Городищі, де з-за плотів можна було легше сі відбивати, без запалених віх, які через страх забули запалити. Відважніші зробили це лиш на Вербці. Татарва так живо сі гонила за людьми, що вони не встигли обійти трісовиці Хащів і обминали пропасті горбиками попід Терно та Ялівці. Вони перейшли трісовиці потока Росіш і відрапалисі на високий лівий беріг Лосівского потока. Тут було добре місце сі відбивати. За стрімку з піску скалу вчепитисі ногами і руками не мож було. А там, де мож було це зробити, стояли наші люди. З гори в Лосівский на голови ворогів падали поліна, дручки та ковні. Татари пішли догори, але здобути її з розгону не могли. Як билисі, то татарский проводир сі нахилив над керничков і хлебтав воду. У корчьих над керничков сиділи: Гоян, Гаврило, Лавро та Іван. Вони татарского проводира дручком по голові луснули так, що він лиш ногами здригав. З того переполоху татари сі скрутили, але тікати не було їм куди, бо навколо стояли хащі з трісовицьими, а навколо стояли люди, що встигли прийти суди з сусідних сіл. "Аллах!" - закричьили татари і пустилисі врозтіч на Запілки, де була на кожному кроці пропасть. Котрі мали коні, ті топилисі в болотах. А котрі не мали коний, то ті, аби не втопитисі, ловили-сі за гіляки терна, свербивусу та ялівцу. - Аллах! - Не вгамовувалисі татари і вернулисі на лівий беріг Лосівского, звідки берперервно сипалисі їм на голови удари. З чьисом татари пропали в трісовиціх Хащів. Ні один зайда не втік, щоби прийти ще раз суди. Люди сі розійшли по всему побоїщу та й позбирали убитих. Між ними знайшли і мертвих дідуганів Гаврила, Гояна, Лавра та Івана. Всіх їх вінесли на найвищу гору Хащів. Там погребли і гору назвали Погребом. А щоби рід не згубивсі хоробрих, то родичів Гояна стали називати Гоянюками, Гаврила - Гаврилюками, Івана - Іванюками, Лавра - Лавруками. А як война сі минула, сторонскі люди пішли додому і тішилисі тим, що Спас вратував їх села від смерти. І з того ,чісу вже всі називали це село лиш Спасом. Живі памнітали про тих, що загинули в бою з ворогами. На памнять про них коло Гнильців під Стирчіком збудували монастирик з церковцев, яку також називали Спасом. Тут молилисі вірні за царство небесне тих, що вмерли за рідний край. Потому поляки до нас прийшли і село називали Іспасом. Ще пізніше, як Спас розтігнувсі понад ріку Пістиньку, їго поділили на Горішний Іспас та Долішний Іспас. По другій світовій войні Горішний Іспас совіти назвали Гірським, а Долішний - Долішним. Але в народі ці села весь чьис називали - Спас.
[[Джерела: ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ОСЕЛІ
© Василь Сокіл "Писана криниця"]]
| Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

