Покуть
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Покуть - символ бога; початку і кінця; найсвятішого місця в оселі; достатку, багатства; вогню духовного самоочищення.
Покуть — це образ великого художнього змісту, в якому втілено історію, світогляд українського народу. Це духовний пам'ятник хліборобству, престольне місце в оселі, яке оберігало родовід од лукавих та грізних сил.
Покуть — це місце, куток, розташований по діагоналі від печі "обличчям до сонця", де розміщені домашні предмети найвищої культурної цінності. "У почесному кутку повсякчас висіла ікона Ісуса Христа чи Матері Божої. Для неї спеціально виготовляли більших розмірів вишитий рушник, який у народі називався божником" / Скуратівський В. Покуть. - С.5/.
На Полтавщині Покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими квітами, травами /васильками, м'ятою, барвінком/. За образами тримали свячену воду у пляшечках, клали клечання. "Покуть був постійним місцем, де, починаючи з обжинків і закінчуючи зажинками, стояв пучечок колосся як символ достатку. Тут же, на покуті, - пише В.Скуратівський, - ставили й маківську квітку — посвячене на Маковія зело і галузки червоної верби, страсну свічку та пляшечку з водою, принесену з Водохрещі. Ці атрибути відігравали особливу роль у сільських родинах: якщо хтось хворів, то напували свяченою водою, нею ж витирали хворі місця, скроплювали бджіл і посіване збіжжя, людей, котрі вирушали в дорогу; страсну свічку давали в руки тому, хто помирав. Виганяючи корів на весняний випас, господарі брали з покуття галузку свяченої верби і, стьобаючи нею тварин, промовляли : "Щоб не губила череди й домівки, не кусали тварину гаддя та вовки і справно приносила додому молоко". Покуть є найсвятішим, найпочеснішим місцем в оселі. Почесним гостям обов'язково пропонували сідати біля божниці. Коли народжувалася дитина, то першу купіль робили на покуті, тут мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли христини.
На свято Коляди /7 січня/ у господах влаштовували акт священнодійства — покуття. За словами етнографа В.Мицика, "лише зблисне вечірня зоря на небі, господар несе на піднятих над головою руках кутю і тричі приказує: "Кутю на покутю, а сонце - у віконце. - Поруч ставить самовар. - Кутю, кутю на покутю, а узвар - на базар".
Під час весілля молодят та їх хрещених батьків також вшановували на почесному місці. Коли ж помирала людина, її теж клали на покуті головою до божниці. Тут був останній "перепочинок" небіжчика. У години розпачу й тривоги люди не обминали нагоди "помолитись на покуть". Було святим обов'язком, заходячи до хати, знімати головний убір, і хреститися на покуть. Обітниця, виголошена покуті, вважалася священною і непорушною. На покуті переховували від чужинців найцінніші речі. Покуть був для селян вогнищем духовного самоочищення, святилищем родовідних звичаїв та обрядів.
[ред.] Джерела
- Словник символів, Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін., 1997.

