Цехи
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це! |
Цехи́ (нім. Zunft, також Zech), закриті корпоративні спілки, що складалися з чл., приналежних до одного або кількох зближених ремісничих фахів, поширені по містах Зах. Европи з 11-12 вв. Типового характеру Ц. як станові об'єднання ремісників Набули за середньовіччя. Особливого розвитку вони зазнали в нім. країнах, звідки через Польщу поширилися й в Україні, гол. у м., що користувалися маґдебурзьким правом. Ремісничі Ц. спричинилися до розвитку міськ. самоуправління й творили у ньому, поряд патриціїв, купців та ін. станів численний прошарок населення. Діючи спершу лише як проф.-суспільні орг-ції ремісників, Ц. згодом оформилися як речник ремісничого стану. Вони поставали з метою захисту інтересів рємісників-виробників, для здобуття й утримання певних виключних прав, встановлення внутр. дисципліни серед чл., контролю над виробничими відносинами, цінами, збутом товарів тощо. Ц. монополізували певні ремесла для закритих груп осіб — своїх чл. («братів»}, усували конкуренцію, дбали за проф. етику і всіляко боронили привілеї своїх чл. Вступ до Ц. був утруднений і обмежений. Подібні до ремісничих Ц., іноді з тією ж назвою, були фахові орг-ції учителів, лікарів, аптекарів, адвокатів, нотарів; згодом вони звалися ґільдіями, при чрму назву Ц. залишено для ремісничих об'єднань.
Попередниками Ц. в Україні-Русі були відомі з літописів дружини ремісників, що мали своїх старшин; про їх орг-цію і ролю знаємо дуже мало. Перші Ц. на укр. землях виникли в 14 в. (Ц. шевців у Перемишлі, 1381), згодом були відомі львівські Ц. (1425 їх було 10; у сер. 17 в. — до 30). Ц. відомі також у Луцькому (сер. 16 в. — 5 Ц.), Ковелі, Кам'янці, Володимирі, Холмі, Красноставі, Тернополі та ін. м. Найвідоміші були Ц. столярів і золотників у Львові, що мали усталену репутацію у всій Польщі. Особливого розвитку зазнали Ц. у 17-18 вв., коли поширилися на Правобережжя і на Гетьманщину. 1552 в Києві діяло 17 Ц.; найбільшими були: шевців (1762 — 643 майстрі), кравців (327), ткачів (109), рибалок (266), музик (243), бондарів (243), пекарів (130), різників (124), малярів (177) та ін. З часом Ц. як основна орг-ція ремісників по м. охоплювали всю Україну (див. Ремесло). Поза Ц. діяли ремісники, що працювали на передмістях, у малих м-ках і по селах та по шляхетських володіннях, де Ц. не мали права на виключність. Порівняно з чл, Ц. ці ремісники мали обмежені права, усувалися від конкуренції з цеховими ремісниками, взагалі не допускалися до діяльности, де існував цеховий устрій. Ц. об'єднували майстрів одного фаху, що . працювали з товаришами (підмайстрами) й учнями у власному підприємстві з відносно простою технікою; ручна праця була основним джерелом робочої енергії. Оргція забезпечувала певні екон. інтереси майстрів, монополізувала ринок збуту, усуваючи позацехових ремісників, та дбала за проф. етику чл. (фаховість, солідність у виробництві, справедливі ціни тощо), контролювала їх поведінку, як також опікувалася родинами померлих чл.; іноді Ц. утримували шпиталі. На чолі Ц. стояв обраний цехмістер і управа. Ц. керувалися власними статутами (уставами), що їх затверджував маґістрат, іноді й королівська влада. Деякі передові Ц. ухвалювали з незначними змінами статути Ц. менших м. Іноді постанови Ц. виконувала і щодо не чл. їх міська влада, напр., порушення цехових привілеїв каралися гривною, конфіскацією вироблених предметів або й арештом нецехових робітників, т. зв. партачів. Прийом нових чл. (майстрів) був пов'язаний з різними умовами: учнівство, праця підмайстром, виконання показового продукту (Meisterstück) й оплата на користь Ц. Ці умови були полегшені для синів і зятів майстрів, які мали успадкувати підприємство. Чл. Ц. складав, крім цехової, присягу перед маґістратом, чим визнавав міське право. Повноправними чл. Ц. були тільки майстрі; підмайстрі й учні перебували у залежному становищі, зокрема останніх надмір використовували. Тому для самозахисту і взаємодопомоги подекуди існували й окремі т-ва підмайстрів і т. зв. господи (їх домівки з мешканням) під проводом старшого майстра.
Організовані в Ц. ремісники мали свій внутр. кодекс поведінки, дисципліни, санкцій (діяли цехові суди), свої обряди, касу (цехова «скринька»), прапор, печатку, знак (т. зв. «цеха»), а навіть цехове вбрання для різних урочистостей (церк. свята, похорони, обіди, засідання тощо); були спеціяльні відзнаки (герби) відповідно до профілю ремесла. Спільно відбували чл. Ц. («братчики») рел. свята, опікувалися якоюсь церквою чи каплицею, давали віск на церкву. Деякі Ц. мали власні приміщення, напр., у Києві на Подолі був будинок шевського Ц з садибою. З своїх фінансових засобів Ц. утримували варту, допомагали міськ. поліції і пожежній службі. Деякі Ц. утримували власні крамниці для збуту товарів своїх майстрів. Музичний Ц. у Києві був засновником міськ. оркестри та муз. школи, що діяла у 18 в.
Ц. мали своїх представників у маґістраті. Діяло назагал цехове право, що санкціонувалося центр. й міською владою. В екон. стосунках виникали конфлікти між Ц. і купцями та їх орг-ціямі;, які підтримували вільну конкуренцію і домагалися допущення нецехових ремісників до ринків, Також шляхта противилася автономії цехових корпорацій і т. зв. нецехового примусу (Zunftzwang), за яким нецехові ремісники позбавлялися певних прав.
Бувши зах. походження, Ц. в Україні були тісно пов'язані з римо-кат. релігією, діяли насамперед серед римокат. населення (німців і поляків); правос. українці й вірмени мали утруднений доступ до Ц., хіба що ставали католиками чи згодом уніятами (але й ці не були рівноправні). Були винятки, коли правос. ремісників приймали до Ц. чи толерували як підмайстрів чи учнів.
На сх.укр. землях діяли Ц., зформовані з правос. ремісників. Євреїв взагалі не допускали до Ц., але вони повільно захоплювали деякі ремесла, бувши тільки партачами. Там, де існували кат. Ц., правос. українці творили окремі власні орг-ції, т. зв, братства з чл. різних професій та загалом міщан. Братства мали культ.-рел. цілі, насамперед нац. оборону. Євреї подекуди творили власні Ц. і на це здобували дозвіл центр. чи міської влади.
Зростання позацехового ремісництва, виникнення мануфактури, внутр. послаблення Ц. через брак дисципліни і зниження проф. стандартів призвели до зменшення ролі і розкладу Ц. і цехового устрою під Польщею. Хоч Ц. існували ще впродовж всього 18 в., вони втратили первісну монополію й автономію, бо нецехові ремісники були поступово емансиповані.
На Лівобережжі 1785, а на Правобережжі 1840 — царський уряд ліквідував автономію Ц., підпорядкувавши їх адміністрації. Реґляментували ремісничу діяльність і Ц. закони Петра І (1722), Катерини II (1785); за останньої цехові ремісники ставали одним з 6 розрядів міського населення, але натоді ще не утворився окремий ремісничий стан.
«Устав цехів» Павла І 1799, а зокрема реорг-ція Ц. 1802 дали поч. окремому ремісничому станові. «Вічнозаписані» ремісники в Ц. користувалися всіма правами міщан і платили податки на противагу до ремісничої прислуги і робітників.
У кін. 19 в. рос. законодавство почало ліквідувати Ц., які переходили на ремісничі т-ва з харитативними цілями; напр., 1886 київ. шевський Ц. перетворено на спілку «Взаємодопомога».
1900 Ц. скасовані в Росії остаточно.
На зах.-укр. землях австр. уряд ліквідував Ц. у 1859.
- В. Маркусь
| Це незавершена стаття з економіки. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства
- Лазаревский А. Цеховые акты Девобережной Малороссии. - Чтения Іст. Т-ва Нестора. т. XV
- Грушевський М. Історія України-Руси. т. VI. - К., 1907 (2-е вид. Нью-Йорк, 1955)
- Єршов А. До історії цехів на Лівобережжі XVII-XVIII в. // Записки Ніжинського ІНО, кн. VI. - Ніжин, 1926
- Єршов А. Ніжинські цехи в першій пол. XVII ст. // Чернігів та північне Лівобережжя. - К., 1928
- Клименко П. Цехи на Україні, т. 1. - К., 1929
- Пажитнов К. Проблема ремесленных цехов в законодательстве русского абсолютизма. - М., 1952
- Крип'якевич І. Боротьба нецехових робітників проти цехів у Львові (1590-1860) // З історії зах.-укр. земель, випуск 1, 4. - Л., 1957
- Кісь Я. Промисловість Львова у період февдалізму (XVII-XIX ст.). - Л., 1968

