Русифікація
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Русифікація, сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні й інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру й їх дальшої асиміляції. Русифікація зумовлена офіційною політикою російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Сюзу неросійські народи.
Зміст |
[ред.] Історія питання
Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, перебування в російськомовному середовищі (армії, в російськомовних установах, підприємствах, на будівництвах тощо), ідейна, політична, й культурна індоктринація, переміщування населення, відривання людей від їх національної групи чи середовища і від їх національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння та як так званої другої мови неросійськиї народів.
Швидка політична експансія Московської (пізніше Російської) Імперії була і є пов'язана з русифікацією автохтонів Східної Європи і північної та середньої Азії. У цьому процесі зникають малі народи і племена, а чималий їх відсоток (зокрема розпорошених) користується російською мовою (за радянським переписом 1970 5,4% не росіян вважало російську мову за свою рідну, а 17,3% вільно нею володіло).
Російська Імперія притягала у свої столиці і адміністративні, промислові чи культурні центри і русифікувала найздібніші елементи інших національностей. Це торкається також численних учених і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини і Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, навіть Польщі, Галичини.
Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження і ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою, а українські видання церковно-слов`янською мовою наказано звірювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному у 1734 так званому Правлінню гетьманського уряду (очоленого князем Шаховським) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних подружь. Русифікацію України посилено за Катерини II, після скасування гетьманства і зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму русифікації України, встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину у друкованих книгах тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. У другій половині 18 ст. введено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов`янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, у Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після придушення польського повстання 1830-1831, також на Правобережній Україні.
Русифікація України посилилася у другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури, а під час першої світової війни український друк в Україні був цілком заборонений. Одночасно російська культура й література, яка досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Незважаючи на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже виключно на міста і промислові центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтеліґенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95% всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.
[ред.] Русифікація в СРСР
Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням української державності була перервана окупацією України радянським військом у 1919–1920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні, що виявилося зокрема у пануванні російської мови. Російською мовою було ведено діловодство партійних і державних, установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919–1923 за мовою була переважно російською. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Народних Комісарів УС СР від 27 липня 1923 українізація шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 на державний апарат, була ведена з не абиякими труднощами, при опорі з боку росіян або зрусифікованих елементів. Та незабаром темп українізації був чимало послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У, в постанові від 19 квітня 1927, вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932-1933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927–1933 М. Скрипник — вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РСФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.
Порівняно з русифікацією царського часу теперішня радянська охоплює всю українську територію — адміністративну й етнічну, всі українські прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації і посиленої еміґрації, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім українським населенням знизився з 95 до 52%) і ведеться досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема у духових ділянках. Русифікація здійснюється з допомогою численного державного й партійного апарату і мільйонів поселених в Україні росіян, при активному сприянні також Російської Православної Церкви.
Русифікація, особливо посилена у 1940–1950-их pp. (зокрема на приєднаних до УРСР західно-українських землях), викликала з початку 1960-их pp. рух опору, що охопив певні кола українські інтеліґенції, а почасти й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести українською мовою навчання в усіх вищих і середніх спеціальних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перевестити на українську діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УPСР, університетів і видавництв українською мовою, а також українських кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УРСР далі продовжує діяти «потужний і добре налагоджений механізм русифікації» (І. Дзюба). Російською мовою ведуться тепер усі справи партійного, державного і громадського життя, всі галузі господарського життя та їхнє діловодство, вища, середня технічна і професійна освіта. У Києві та інших великих містах України школи з українською мовою навчання нечисленні, і в них навчається тільки 20% дітей. Такий же стан у культурно-освітній роботі. Одним з головних чинників русифікації залишається й надалі радянська армія.
Особливу увагу в процесі русифікації звернено на народну освіту. Якщо йдеться про загальноосвітні (початкові й середні) школи, то в УРСР кількість учнів у школах з російською і українською мовою навчання змінилося у 1951–1962 pp. так:
| × | Роки | Українські школи у тис. | у % | Російські школи у тис. | у % |
|---|---|---|---|---|---|
| 1 | 1951-52 | 5 551 | 81.3 | 1207 | 17.7 |
| 2 | 1955-56 | 3 846 | 72.8 | 1 392 | 26.3 |
| 3 | 1961-62 | 4 170 | 64.5 | 2 000 | 30.9 |
Отже, за 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8% всього населення, росіяни — 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УССР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти УССР (за даними І. Коляски), у 1958–1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):
| × | Українські школи у тис. | у % | Російські школи у тис. | у % |
|---|---|---|---|---|
| Київ | 22,5 | 26,8(66) | 61,2 | 73,1 |
| Харків | 9,9 | 4,1(49) | 68,8 | 95,1 |
| Одеса | 4,7 | 8,1 (40) | 53,0 | 91,9 |
| Дніпропетровськ | 11,1 | 17,4 (58) | 52,3 | 82,6 |
| Донецьк | 0,9 | 1,2 (38) | 76,3 | 98,8 |
| Ворошиловград | 1,5 | 6,5(44) | 21,7 | 93,5 |
| Івано-Франківськ | 2,7 | 39,4 (66) | 4,1 | 60,6 |
Майже цілковито зрусифіковано професійно-технічні школи і середньо-спеціальні навчальні заклади, за винятком культурно-освітніх і педагогічних. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В університетах Дніпропетровська, Одеси, Харкова й Донецька викладання відбуваються російською мовою, за винятком кафедр української мови й літератури; в іншиї університетах (Київському, Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) української мови дотримується частина викладачів на факультетах суспільних наук. Всі інші вузи УPСР: політехнічна, промислова, медична, торгівельна, сільсько-господарська та економічна цілком зрусифіковані, за винятком деяких у західних областях. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та загальна кількість науковців в УРСР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СРСР в 1972-1973 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення — 151 студент. На всіх 35 426 українських науковців в СРСР у 1960 тільки, 63,6% працювали в Україні, решта 36,4% поза її межами. До того ж, з 22523 науковців в Україні у 1960 тільки 48,3% становили українці, решта росіяни й інші національності.
Русифікація в УРСР унаочнюють також числа про наукову видавничу продукцію. З усіх 472, назв наукових записок, праць, збірників й інших серійних видань, опублікованих у 1966–1967, 386 (81,8%) були надруковані російською і лише 80 (17,0%) українською мовою. З усіх 1 512 назв видань, які з`явилися у видавництві АН УССР 1968, 1 211 (80,1%) були надруковані російською і 276 (16,6%) українською мовою; українська мова переважала тільки у виданнях Секції суспільних наук: 146 українською і 92 російською мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх секціях АН УРСР були надруковані виключно російською мовою. Таке саме відсоткове відношення, як у виданнях АН УССР, виявилося й у книжковій продукції університетських видавництв УРСР.
Перевагу російськомовних видань виявляє також загальна видавнича продукція в УРСР. Кількість виданих в УРСР книжок і брошур українською мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, російською — з 4416 до 4403; журналів українською мовою зменшилося з 51 у 1961 до 63 в 1973, російською мовою збільшилось з 26 до 41. Серійних видань в УРСР було у 1973 р. 131 українською і 269 російською мовою, газет — 802 українською і 427 російською. Тому що в УРСР масово кольпортується і навіть передруковується російська преса, видавана у Москві, газети й журнали російською мовою поширені значно більше, ніж українською.
Русифікація УРСР і дискримінація її супроти РСФСР наявна також в інших ділянках культури. Кількість україномовних книжок у масових бібліотеках УРСР (згідно з частковими даними) становила всього 10 — 20% (в усіх переважали російськомовні книжки), кількість музеїв зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РСФСР збільшилася з 592 до 610), театрів з 140 до 72. Така ж ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах: більшість населення України користується радіо і телевізійними програмами, передаваними в УРСР російською мовою, або з російських, передаваних з РСФСР. Пам'ятки української історії й культури нищаться або відсуваються на задній план, натомість плекаються й популяризуються російські. Русифікація української мови здійснюється шляхом зближення літературної мови й наукової та технічної термінології й лексики з російською.
Панівна в політиці Радянського Союзу була настанова, що тільки за допомогою російської мови радянські громадяни можуть користатися з скарбів не лише російської, але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, є дискваліфікаційною для всіх неросійських мов в СРСР, за якими залишаються тільки щонайбільше їхні література і мистецтво.
Русифікація в УРСР, зумовлена колоніяльною політикою Росії й СРСР щодо України, виявилася також і в збільшенні кількости росіян в Україні, зокрема з 1945. Одночасно збільшується й масса русифікації українців і національних меншин. У 1926 російську мову за свою рідну визнало в УРСР 4,5% усіх українців (5,2% всіх неросіян), у 1959 — 6,5% (7,7%), 1970 — 8,5% (11,1%). Разом з тим збільшується кількість росіян за мовою: з 4,5 млн (11,9% всього населення УРСР) у 1926 до 10,2 млн (24,4%) у 1959 і 13,3 млн (31,6%) у 1970.
Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УССР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79% всього населення), російською мовою — 26,8 млн (57%).
Поширення російської мови зокрема характерне для міського населення УРСР, серед якого росіяни становили 30,2% (українці 63,5%). Російську мову вважало за рідну 45,1% (українську 53,1%), а (крім того, добре володіло російською мовою 32,6% (українською — 9,8%); тобто російської мови не знало тільки 7,4% міськ. населення, української — 30,6%.
Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3% всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3% всього населення, (у тому числі 41,0% українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0%, 68,5% і 26,5%); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).
Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РСФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської обл.) та західна Кубань (Краснодарський край) — разом 114300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0% усіх). Ці землі — це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РСФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9% всього населення (за мовою ледве 2%). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2%), 1970 — 534 (3,9%); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 — 3040 (26,2%), 1959 — 183 (1,5%), 1970 — 180 (1,3%).
Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі — 163 400 км? з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4%); 1970 — лише 50000 українців або 2,3%. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.
На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 — 2138, 1959 — 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8 — 9 млн.
Можна припускати, що русифікація українців в СРСР за межами УРСР не пішла так далеко, як подають переписи, але безперечно вона значно посунена, і великі простори колективних етнічних українских земель тепер мають російську більшість населення.
Одною з важливих метод русифікації є примусове чи добровільне переселення українців на суто російскі землі, на далеку Північ і до неросійских реслублік й переміщення тамтешнього населення в Україну. Наприклад, 1970 у надбалтицьких республіках (Литві, Латвії й Естонії) жило 106 700 українців (їх до 1945 не було), а в УРСР — 22 800 литовців, латишів і естонців. І ті, й ті можуть, порозумітися з своїм оточенням лише за допомогою російської мови, і цим сприяють дальшому поширенню русифікації.
Позбавлені українських шкіл, преси, книжкових видань, театру, радіо й телебачення українською мовою, українці поза межами УРСР все більше русифікуються, приймаючи російську мову як свою рідну чи як мову порозуміння.
Опоненти або противники русифікації і, навіть, її критики зазнають адміністративних і судових репресій: звільнення з роботи, ув'язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання.
Головною метою русифікації є створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропаґаторами русифікаці в УРСР стають також партійні й радянські діячі українського роду, що, керуючись мотивами кар'єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу (І. Кравцев, В. Маланчук, І. Білодід, А. Скаба та ін.).
[ред.] Новітня русифікація
Дедалі погіршується становище з україномовними виданнями: якщо в 1995 році вони складали 70 відсотків від загальної кількости, то в 2004 році — лише 28 відсотків. Питома вага річного тиражу газет, що видається українською мовою, від 1995-го до 2004 року впала з 50 до 32 відсотків. Російськомовні газети в Україні в загальному тиражі зросли за цей час з 45 до 59 відсотків.
16 січня 2006 року Кабінет міністрів України прийняв постанову про дублювання кінофільфільмів. Ним передбачалось, поступовий перехід з дублювання російською мовою до дублювання українською. З вересня 2006 року фільмів з українським дублюванням мало бути 20%, з 1 січня 2007 року – 50%, а з 1 липня 2007 року – 70%. Але 17 жовтня, Київський апеляційний суд скасував цю постанову. Новий Кабінет міністрів поки не збирається оскаржувати це рішення суду.
[ред.] Хронологія русифікації та полонізації
Подається за статтею "Нищення української мови поневолювачами України" ("Всеукраїнська правозахисна газета", число 3, листопад 1995 р.) Богдан Козярський, доцент кафедри україністики Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти
- 1410 рік. Битва під Грюнвальдом. Прапор Львівської землі, з яким ішли галицькі воїни на битву під Грюнвальдом, шабля Сагайдачного, кухоль гетьмана Богдана Хмельницького зберігаються у Кракові. Кілька універсалів Хмельницького - у бібліотеці Польської Академії наук.
- 1626 рік. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до святої Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
- 1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського.
- 1669 рік. Після Люблінської унії - гоніння на українські книги, надруковані на польській території,
- 1672 рік. Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.
- 1677 рік. Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.
- 1689 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.
- 1690 рік. Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.
- 1693 рік. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
- 1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковно-слов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
- 1720 рік. Указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.
- 20 грудня 1720 року. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб - во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные.
- 1721 рік. Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
- 1724 рік. Друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
- 1729 рік. Наказ Петра І про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
- 1740 рік. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України. Переписи 1740 — 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
- 1748 рік. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
- 1750 рік. Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у м.Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви, опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
- 1755 рік. Синод наказав Києво-Печерській лаврі перекласти на російську мову 'Четьї-мінеї' св.Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.
- 1763 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
- 1764 рік. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
- 1765 рік. Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
- 1766 рік. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
- 1769 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
- 1782 рік. Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
- 1784 рік. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
- 1785 рік. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
- 1786 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академіі негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
- 1789 рік. У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано Порівняльний словник усіх мов, у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.
- 1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії.
- 1847 рік. Розгром Кирило-Мефодіївського братства.
- 1853 рік. Покалічено видання Літопису Грабянки.
- 1859 рік. Абеткова війна розгорнулась внаслідок того, що намісник Галичини граф Глуховський запропонував увести в українську писемність латинський алфавіт. Це сколихнуло галицьких українців, посилило боротьбу за національне відродження.
- 1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу Основа.
- 1863 рік. Валуєвський циркуляр: 'Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє - ворог Росії'.
- 1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонськоїта Чернігівської губерній.
- 1869 рік. За законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.
- 1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню Дощик французькою мовою.
- 1881 рік. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
- 1887 рік. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
- 1888 рік. Указ Олександра ІІІ 'Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами'.
- 1889 рік. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
- 1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
- 1894 рік. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.
- 1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.
- 1903 рік. На відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
- 1905 рік. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
- 1906 і 1907 рік. Закриття Просвіти в Одесі та Миколаєві.
- 1908 рік. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
- 1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
- 1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.
- 1919 рік. Після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень - триста тисяч.
- 1921–1923 роки. Голод на Україні.
- 1922 рік. Ліквідація Просвіт на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
- 1929 рік. Арешт українських науковців та духовенства - заміщення їх російськомовними.
- 1932 рік. Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди 'світового співтовариства', акція ліквідації українського народу. В Україні, яка володіє 40% світового чорнозему, умертвлено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.
- 1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
- 1938 рік. Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.
- 1939 рік. Після «визволення» Західної України - закриття частини українських і відкриття російських шкіл.
- 1940 рік. Депортація населення Галичини у Сибір.
- 1946 рік. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського. Голод на Україні.
- 1947 рік. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
- 1949 рік. Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП(б)У виключено за націоналізм 3% комуністів на ХVІ з'їзді партії. На цілину - в Казахстан та Сибір - вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
- 1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
- 1961 рік. ХХІІ з'їзд КПРС - нова програма партії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.
- 1962 рік. Репресії проти захисників української мови.
- 1970 рік. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
- 1972 рік. Друга після війни чистка і репресії проти українства. Усунення з посади Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за недостатню боротьбу з націоналізмом. Арешти.
- 1975 рік. Нова цензура Кобзаря Т.Шевченка.
- 1978 рік. Колегія Міносвіти УРСР. Директива Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах.
- 1979 рік. Ташкентська конференція - Російська мова - мова дружби народів.
- 1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу Про поліпшення вивчення росіиської мови у школах республік. Доплата за російську мову викладання 15% та поділ класів.
- 1989 рік. Постанова ЦК КПРС Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
- 1990 рік. Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за росіиською мовою статус офіційної на всій території Союзу.
- 1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні.
- 1995 рік. Алма-Ата. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.
[ред.] Дивісь також
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства;
- Вовк Ф. Порабощаемый народ. Львів. 1895;
- Михайленко (Лозинський) М. Росія й Україна. Відень 1915;
- Савченко Ф. Заборона українства. Київ 1930 (передрук, Мюнхен 1970);
- Соловей Д. Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 р. Вінніпеґ 1963;
- Дзюба І. Інтериаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968;
- Від українізації до русифікації. Інформаційний бюлетень ЗП УГВР, ч. 2. Нью-Йорк 1970;
- Колиска І. Освіта в Радянській Україні. Дослідження дискримінації і русифікації. Торонто 1970;
- Кубійович В., Нац. склад населення УРСР за переписом 1970. ж. Сучасність, ч. 9. Мюнхен 1971;
- Кравців Б. Прогресування русифікації в Укр. РСР. ж. Сучасність, ч 10. Мюнхен 1972;
- Итоги всесоюзной переписи населения 1970 г. т. IV. Национальный состав... Москва. 1973;
- Hunczak T. (ed.) Russian Imperialism from Ivan the Great to the Revolution. Нью-Брунсвік 1974;
- Silver B. Social Mobilization and the Russificalion of the Soviet Nationalities. American Political Science Review, LXVIII March 1974;
- Етноцид українців в СССР. Укр. Вісник ч. 7 — 8. Париж — Балтимора — Торонто 1975.
[ред.] Посилання
| Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |


