Страйк
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Страйк – організоване масове або часткове припинення роботи чи інша протидія нормальному (традиційному) ходу виробничого процесу з метою домогтися виконання певних вимог.
Страйк, одна з форм розв'язання конфлікту між працюючими і працедавцями, яка полягає в тимчасовому колективному припиненні праці з метою домогтися поліпшення умов праці або протесту проти їх зміни (на гірше), проти запровадження механізації й автоматизації праці (це призводить до масового Звільнення працюючих), солідарности з ін. страйкуючими тощо. Форми С. різноманітні: повне або часткове припинення праці, праця за правилами (формальне виконання обов'язків), уповільнення праці, сидячий та італ. С. (різке зниження темпу праці, а то й цілковите її припинення при залишенні на робочих місцях). Розрізняють С. льокальні (на одному підприємстві чи в одному р-ні), галузеві, що охоплюють якусь галузь господарства і заг. (генеральні), що охоплюють всю країну.
С. часто супроводжуються демонстраціями, пікетуванням (охороною) підприємств від штрайкбрехерів, захопленням підприємств працюючими. Все це призводить до сутичок з поліцією і може обернутися на бунт, а то й на збройне повстання, особливо в умовах тоталітарного режиму.
Нинішні С. не є класовими конфліктами і в пром. розвинених країнах перев. не зумовлені крайніми життєвими потребами, якими вони були на поч. цього і минулого ст. Тепер страйкують не тільки робітники й службовці зав., а й держ. службовці, адвокати, лікарі і навіть поліціянти, домагаючися підвищення зарплати для зрівняння з працівниками ін. галузів господарства, а то й тому, що підприємці якоїсь галузі за даної коньюнктури мають великі зиски.
Хоч екон. моменти відогравали і відограють домінуючу ролю в історії С., були й є С., які поєднують екон. і політ. мету, або й такі, де політ. мета переважає, оскільки політ. партії завжди намагаються мати на С. свій вплив. Але не зважаючи на свою початкову стихійність, С. були колискою організованости працюючих по найму і, зокрема, спричинили виникнення проф. спілок, що потім перебрали на себе ролю посередників поміж працедавцями і працюючими та, зокрема, й саму організацію і керування С. Нині С., що виникають без санкції відповідної профспілки, вважаються дикими С. (вони бувають малоуспішними).
На Україні (як і в усій Рос. Імперії) перші стихійні С. мали характер бунтів. До скасування кріпаччини (1861) селяни-кріпаки, які працювали на дьогтьових, поташних, салітрових, горілчаних, соляних, суконних та ін. поміщицьких і казенних підприємствах, на оборону своїх прав застосовували різноманітні форми боротьби: подання скарг, відмова виконувати роботу, втеча з підприємства, руйнування чи підпал пром. підприємства, побиття фабричної адміністрації. Особливо помітним на той час було повстання у 1798 робітників і посесійних селян Глушківської мануфактури, в якому взяло участь бл. 9 000 осіб, що вимагали підвищення винагороди і полегшення фабричної панщини. Повстання було придушене військом, а його керівники заслані на каторжні роботи. Відомі виступи вільнонайманих друкарів Києво-Печерської Лаври (1805; їм підвищено платню) та робітниківселян Писарівської (1817) та Машівської (1823) суконних мануфактур.
Першим значним організованим виступом робітників по сел. реформі 1861 був С. на Грудецькому цукровому зав. (Кам'янець Подільський пов.) у 1868. За того ж часу С. відбувалися перев.. на інтенсивній тоді будові залізниць." Усього протягом 1860 — 94 відбулося 149 С. і заворушень, у яких взяло участь 44 000 осіб, тоді як протягом лише одного наступного п'ятиріччя (1895 — 99) відбулося 212 С. з участю 120 100 працюючих. С., спершу часто місц. й спонтанні, набирали з часом, не зважаючи на терор поліції, дедалі масовішого характеру. Заг. С. на півдні Рос. Імперії (вимоги підвищення платні і введення 8-годинного робочого дня) у липні-серпні 1903 охопив майже всю Україну; одночасно страйкувало бл. 150000 робітників; при придушенні С. було бл. 100 убитих, 500 поранених і понад 2 000 заарештованих. За революції 1905 — 07 С. були охоплені майже всі міста України.
Піднесення страйкового руху мало місце за першої світової війни. За УНР відбувся заг.-укр. С. залізничників, інспірований і керований комуністами.
На окрему увагу заслуговують сел. С. і заворушення. Найвизначнішим з них було сел. заворушення у Полтавській і Харківській губ. 1902. Причиною їх були обтяжливі викупні платежі, численні податки і масове безземелля. Вони були придушені військом, 836 селян засуджено на різні строки ув'язнення, з селян стягнено на користь поміщиків 800 000 карб. контрибуції. Це заворушення викликало ряд ін. сел. заворушень у Київ., Чернігівській, Катеринославській та ін. губ.
На Зах. Україні (в Галичині, на Буковині й Закарпатті) до С. дійшло щойно з 1870-их pp. Через недостатню індустріялізацію і нечисленність міськ. робітництва це були насамперед. сел. С. Спершу спорадичні і неорганізовані акції с.-г. робітників і сіль. бідноти за покращення винагороди за працю на панських маєтках, 1902 набрали форму масового С., організованого укр. політ. партіями (страйкувало бл. 200 000 осіб — перший масовий сел. С. в Європі) і змусили поміщиків до поступок. Менші сел. С. виникли 1901 — 02 на Закарпатті і Буковині та новий С. у Галичині 1906 (докладніше див. Селянські страйки в Галичині на поч. 20 в.). Пізніші С. не набирали вже такої сили. З сел. С. споріднені місц. С. ліс. робітників (ними були селяни) за підвищення платні.
Перші С. міськ. робітників на Зах. Укр. Землях датуються 70-ми pp. 19 в. (С. львівських друкарів, пекарів тощо); за п'ятиріччя 1895 — 99 в Галичині відбулося 35 С. з участю 3 350 осіб (числа для Центр. і Сх. земель: 212 і 121 000). Ін. більші С. — Бориславський (1904), будівельників на Буковині (1904).
У 1920 — 30-их pp. кількість С. на Зах.-Укр. Землях (у кордонах Польщі, Румунії й Чехо-Словаччини) була незначна і мала місц. значення. Слаба індустріялізація й аґрарне перенаселення, заг. зубожіння, екон. кризи (1921 — 23 і 1929 — 33) і безробіття не давали шансів на успіхи С. Деякі з них: С. залізничників у Галичині 1921 (ними були перев. поляки і С. був частиною заг.-поль.), С. на кількох зав. у Львові (1929, 1936), с.-г. С. в кількох пов. (1937), С. ліс. робітників на Закарпатті.
С. в СССР офіц. не визнаються як форма розв'язання конфлікту між працюючими й працедавцем і кваліфікуються як ворожі антисов. виступи. У трудовому законодавстві про них немає згадки; т. ч. вони офіц. не заборонені. Згідно з сов. пропаґандою, в СССР відсутня соц. база для виникнення страйкового руху, бо ніби «сама держава захищає права трудящих, висловлюючи в своїх законах інтереси народу» (Статут профспілок СССР). Т. ч. сов. профспілки офіц. відмовилися від С.
Все ж С. в СССР бувають, лише не як розрахована організована акція тиску працюючих на працедавця, а як крайня спонтанна акція протесту проти особливо дошкульних надуживань влади. Випадки С. в СССР влада ретельно приховує з престижевих міркувань. Методи ліквідації С. бувають мирні і військ. Мирні — працедавець-держава погоджується задовольнити всі вимоги страйкарів. Але згодом ці поступки зводяться нанівець ін. заходами держави, а організаторів С. пізніше репресують під різними претекстами. Коли ж вимоги страйкарів через будь-які причини не задовольняються і С. перекидаються на ін. підприємства та починаються демонстрації протестів, тоді С. придушують силою.
По смерті Сталіна хвиля С. прокотилася по концтаборах: у Норильську (7. 5. — 2. 8. 1953), на Воркуті (липень-серпень 1953), у Темір-Тау та ін. місцях; у них брало участь багато українців. Основні вимоги С.: зменшення робочого дня з 12 до 9 год., припинення мореннл голодом в'язнів, видалення з таборів стукачів і сексотів, скасування лімітів на листування і побачення з рідними, ґарантії від пострілів охорони на в'язнів та ін. Всі ці С. і заворушення придушено військ. силою з великою кількістю жертв. Новочеркаський С. (1962) почався на електровозобудів. зав. і поширився на ін. підприємства з тієї причини, що декретоване по всьому СССР підвищення цін на м'ясо і масло співпало з місц. зниженням відрядних розцінок на 30%. С. придушено військ. силою. В результаті 70 — 80 осіб убито і багато поранено. Родини убитих і поранених, а також багатьох ін. демонстрантів вивезено без суда на Сибір; 9 осіб засуджено до розстрілу, багато ін. на ув'язнення.
Роб. бунт у Прилуці (1967) був викликаний тим, що заарештованого робітника міліція побила так, що він помер. Робітники міста застрайкували, розгромивши міський відділ міліції під гаслом: «Геть сов. есесівців!». Всі вимоги робітників були задоволені, крім однієї: видачі на самосуд міліціонерів, що побили робітника, яких обіцяно покарати судом.
Тому що С. в СССР суворо караються, вони виникають лише у випадках крайнього розпачу. Але працюючі на свою оборону мають ін. засіб, який за своєю ефективністю не поступається С., — це плинність робочої сили. Вона полягає в тому, що кожен, не задоволений чимось, на праці (низька зарплата, брак житла, дитячих ясел, погане ставлення адміністрації), може її залишити і шукати собі ін. Цей засіб працюючі в СССР використовують дуже широко, особливо в тих р-нах СССР, де немає безробіття. У пром-сті СССР протягом року міняють працю 10 — 12% робітників спискового складу. На підшукання нової праці витрачається в сер. бл. 30 днів. За даними сов. екон. літератури, різні втрати СССР в результаті плинности робочої сили в пром-сті складають річно 100 млн чол.-днів. А за тими ж даними 6 пром.-розвинутих країн (США, Англія, Франція, Федеративна Респ. Німеччина, Італія і Японія) разом мали втрат від С. в 1960 — 50 млн, а в 1962 — 55 млн чол.-днів.
Література: Туган-Барановский М. Основи лолитической экономии. П. 1915; Стадник А., Прохоренко М. Профсоюзы Украины до великой октябрьской социалистической революции. М. 1959; З історії зах.-укр. земель, 1 — 2 тт. К. 1960; Hayenko F. The Fluctuation of Manpower in the USSR. Bulletin, ч. 9. Мюнхен 1964; Hayenko F. Trade Unions and Labor in the Soviet Union. Мюнхен 1965; Історія робітничого класу Укр. РСР, тт. 1 — 2. К. 1967.
| Це незавершена стаття з Енциклопедії українознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

