Просвітництво
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Просвітництво - широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії (вчені, філософи, письменники) вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого - переустрій суспільства відповідно до розуму; були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.
[ред.] Просвітництво в Україні
В українській філософській думці виділяється етап раннього П., яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть 18 ст.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджуєься одна з основних ідей П. - ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Українське П. мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів - Вольтера, Дідро, Руссо, Ла-метрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції -це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва, Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою Зібрання, яке дбає про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, "Енциклопедію" Дідро. Своєрідність українського П. полягає в тому, що тут ще не було середнього класу -носія ідей П. в Європі, тому українські просвітники-це ліберально-різночинна інтелігенція, об'єднана вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення уксплуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління "філософа на троні" -Катерини II, коли роль Киево-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища "єпархіальних євреїв", закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени "Попівської академії" (у с. Попівцях на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського ун-ту, яку здійснив у 1805 член гуртка В. Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. В.Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родюість грунтів. Сучасники називали його "українським Ломоносовим". В. Капніст - відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників - випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, В. Рубан, Г. Полетика, Я. Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі "Філософські речення". Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи "повсякчасне прагнення до вищого стану". Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті - прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського унту, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 -полювання, живлення плодами землі; 2 - пастуший стан; 3 - хліборобський стан; 4 - комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа - основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновокпросвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія - першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському ун-ті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера "Моральна філософія". Із ряду праць просвітників виділяється "Історія Русів", П. 18 ст.-це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського П., а також утвердженням в Україні двох типів ідеології П.: 1) ідеологія дворянського П., яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це -науково-освітній напрям. 2) Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Г. Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині 19 ст. ідеї П. становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

