Районування економічне
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Районувáння економíчне, територіяльний поділ цілости нар. господарства країни, блоку чи світу на екон. збалансовані частини, які відзначаються фіз.-геогр., іст., техн., соц.-демографічною і, в першу чергу, екон. вигідною спільністю і сталістю структури гол. комплексу внутр. і зовн. міжгалузевих зв'язків, внутр. кооперацією й інтеґрацією, зовн. спеціялізацією та порівняльним рівнем розвитку. Спонтанно Р. е. формується гол. ч. під впливом екон. факторів: максимально вигідної продуктивности при мінімальних коштах виробництва, транспорту, розподілу й споживання, але на нього також мають значний вплив і такі позаекон. фактори, як урядова політика, міжнар. стосунки, адміністративне право, нац.-культ. особливості населення тощо. Сучасна наука про Р. е. — регіональна або просторова економія — є на межі політ. економії, екон. географії, теорії й практики зовн. торгівлі та матем. й статистичного моделювання рішень; вона аналізує ефективність територіального розміщення і переміщення виробництва і споживання, збалансованість та пропорційність міжгалузевоміжрайонових зв'язків, ефективність організації управління екон. р-нами та політики й планування їх розвитку.
До 1917 р. Початки Р. е. України можна віднести до кін. 18 в., відколи в рос. і австр. імперіях робилися описи й проекти Р. е. укр. земель з метою накладання податків, воєнно-стратегічні планування тощо. Перший наук. стосунок до Р. е. мали екон.-геогр. студії Рос. Імперії — П. Семенова-Тян-Шанського (1880), Д. Менделєєва (1893), А. Ріхтера (1898) та ін., в яких виділялися природно-екон. р-ни України; рос. праці з с.-г. Р. кін. 19 в. (А. Фортунатова, О. Челінцева) та укр. праця про розподіл рос. держ. доходів і витрат М. Яснопольського, що започаткувала першу в світі школу територіальної фінансової економетрії. Пром. Р. е. України розпочав вивчати С. Подолинський, а ґрунтовні праці написали у 1910-их pp. І. ФещенкоЧопівськцй, П. Фомін, згодом К. Воблий.
Іядустріялізація останньої чверти 19 — поч. 20 в. спершу спеціялізувала півд. й центр. Україну на с.-г. машинобудуванні, Лісостеп — на цукровій пром-сті, а незабаром, відповідно — на вугільній, гірничій, металюрїійній, хем. та металообробній про-м-сті, а всю Україну, крім того, — на харч. пром-сті. Далі розвинулося важке, зокрема — залізниче й корабельне машинобудуваня, будів. промсть, шкіряна тощо. Спеціялізація Степу на траринництві у першій пол. 19 в. створила тут окремий екон. р-н, який у другій пол. 19 в. змінився на зерновий, скерований на експорт до Зах. Європи. Тоді ж виділився й новий цукробуряковий с.-г. р-н у Лісостепу. Зах.-укр. землі під Австрією були окремим, сильно недорозвинутим аґрарним р-ном.
У праці «Розвиток капіталізму в Росії» (1899) В. Ленін висунув гіпотезу, що розвиток капіталізму об'єднує економіку Рос. Імперії в «єдиний всерос. ринок». «Спільний ринок» формально існував, бо не було внутр. митних кордонів, але на території імперії існував також ряд цілком окремих і відмінних екон. р-нів, обмін між якими ще не мав вирішального значення. Таким окремим р-ном була Україна, абож весь «Південь», включаючи Донщину, почасти Півн. Кавказ і Басарабію. Ін. р-ни: Польща, Прибалтицько-Петербурзький, Моск.-Центр., Уральський, Сер.-Азійський, Баку й Закавказький, невеликий Далеко-Сх., що інтегрувався з Манджурією; Фінляндія мала окрему екон.-адміністративну автономію. Ці екон. р-ни постали в наслідок внутр. екон. інтеґрації, взаємного доповнення власних галузів виробництва та внутр, ринків споживання, місцезнаходження природних ресурсів та спеціялізації промисловості на їх основі. Відносна недорозвинутість наземних шляхів сполучення, величезні віддалі й кошти міжрайонового транспорту та близькість і дешевизна водного транспорту теж сприяли формуванню цих р-нів, не зважаючи на те, що рос. уряд встановлював штучно знижені пільгові тарифи на далекі зал. перевозки. Вирішальну ролю відогравав і той фактор, що в окремих екон. р-нах імперії панував чужоземний капітал різної національности: франц.-бельг, на Україні та в Домбровському басейні Польщі; нім. — у Варшаві, Прибалтиці, Фінляндії й подекуди у Москві: англ. — в Баку і т. д. Рос. приватний капітал переважав тільки на Уралі, в Сибіру, Сер. Азії і подекуди в Москві, але й там втрачав позиції, зокрема в наслідок переможної конкуренції укр. територіяльних монополій. Харківська Рада з'їздів гірничопромисловців півдня Росії й ін. подібні організації (напр., Цукровий синдикат) планували економіку України, як окремий екон. р-н. Продукція екон. р-нів імперії у переважній частині споживалася на місці або вивозилася за кордон (напр., нафта Баку). Рос. Імперія була екон. інтеґрованою, як цілість, лише системою держ. фінансів та до деякої міри великими банками, центри яких були у Петербурзі, але які своєю чергою перебували під контролем зах.-евр. банків. Зах.-укр. землі були інтеґровані з Австрією та Чехією дещо тісніше, але і в їхній пром-сті панував закордонний капітал.
За сов. влади, у зв'язку з націоналізацією економіки та з запровадженням держ. планування. Р. е. стало пов'язуватися з орг-іціею й політикою централізованого управління нар. господарством. Розвинулася боротьба за встановлення монополії моск. уряду над усіма екон. рнами СССР та за збереження чи й розширення автономії місц. влади республік й ін. адміністративно-територіяльних одиниць над економікою своїх місцевостей. У зв'язку з цим розроблено безліч проектів і здійснено ряд реформ управління й планування нар. господарства СССР, що заперечували одна одну. Спільною й характеристичною рисою цих проектів і реформ було намагання поєднувати Р. е. з адміністративно-територіяльним поділом системи органів держ. управління й партійного керівництва. Часто це поєднування призводило до змішування понять і критеріїв ефективности Р. е. й адміністративного P.. і коли переважало це останнє, Р. е. на практиці виходило штучним та призводило до великих втрат для усього нар. господарства як окремих р-нів, так і рсього СССР.
Боротьба довкола Р. е. УССР розпочалася у 1920 — 21, коли за підтримкою деяких керівників РКП(б) (Г. Зінов'єва, Й. Сталіна, Ф. Артема, М. Калініна та ін.) ряд рос. урядових (Держплан) та наук. (Комісія по вивченню продуктивности сил АН СССР) установ і комісій виступали з проектами (М. Владимирського. І. Александрова, Г. Кржижановського й ін.) поділити Україну на три або дві адміністративні частини, залишаючи УССР тільки пізд. зах. та відокремлюючи від неї усі пром. р-ни — Харківщину, Донбас, Придніпров'я й чорноморські порти, бо, мовляв, у них не переважав укр. пролетаріят. Це було відновлення концепції утворення Донецько-Криворізької, Одеської та ін. сов. республік 1918 — 19. Укр. нац. комуністи виступили проти цих проектів, доводячи, що непролетарська, сел. УССР не зможе існувати. Вони висунули проект наближення сов. влади до населення — утворення кількадесятьох екон.-адміністративних округ та кількохсот р-нів що об'єднувалися б у єдиній централізованій УССР. Проти рішень уряду РСФСР. З сесія ВУЦВК УССР у жовтні 1922 оголосила цей проект основним принципом екон.-адміністративного Р. України. М. Полон та ін. обстоювали його у Москві і рішенням 12 з'їзду РКП(б) він впродовж 1924-29 був пО'ШИрений на весь СССР. Проте, у лютому 1924 від УССР відокремлено Сх. Донбас — Шахтинську і Таганрозьку округи, хоч це суперечило доцільному Р. е. У 1931 — 32 округи об'єднано в області, партійні органи яких відтоді почали підлягати не лише Києву, а й безпосередньо Москві. Ця централізація позначається й досі на управлінні й плануванні місц. пром-стю, сіль. господарством та культурою.
Р. е. промисловості й сіль. господарства на Україні, як і всього СССР. за НЕП в основному продовжувало складатися так само, як і перед 1917. До 1923 в УССР було створено 19 територіяльно-галузевих пром. трестів і ряд синдикатів й об'єднань, хоч конкуренцію їх проти трестів РСФСР обмежено. До кін. 1929 контроль над цими трестами здійснював сам уряд УССР з утворенням у 1932 — 34 централізованих галузевих союзних та об'єднаних союзно-респ. пром. наркоматів (з 1946 — мін-в), існуюче Р. е. було значно порушене, поперше, розподілом за списком і підпорядкуванням окремих підприємств різним органам держ. і партійної влади (почасти в Москві, почасти у Києві), а подруге, політикою планового переміщення ресурсів і прискореного розвитку одних екон. р-нів коштом занедбання та експлуатації ін.
Вже у першій п'ятирічці план для всього СССР був складений в розрізі 24 екон. р-нів. у другій — 32, у третій — 19. Нар. господарство УССР планувалося як респ. цілість, але у ньому виділялися також спеціяльні плани для Донбасу, Криворіжжя тощо. Почавши з 1930 й донині, т. зв. сх. р-ни СССР (Урал, Півн. РСФСР, Кузбас, Сибір, Казахстан — їх визначення мінялося) почали розвиватися штучно прискореними темпами гол. ч. коштом ресурсів України. Поскільки ці капітальні й людські ресурси на Україну не поверталися, не були позичкою й на них не сплачувано Україні % за втрачений продуктивний час, їх переміщення з України означало її екон експлуатацію. За приблизними обрахунками (див. стор. 1733, 2 129), за час 1923 — 40 і 1950 — 70 самих капіталів з України до ін. р-нів СССР перекинуто безпосередньо через держ. скарбницю СССР бл. 135 млрд карб. (у рублях «золотого змісту» 1961). Поскільки капітал, вкладений поза Україною, давав віддачу у сер. на 20 — 25% нижчу, ніж на Україні, на втраті цих ресурсів втрачала не лише Україна, а й нар. господарство всього СССР. Вигоду здобували лише ті р-ни, у які вкладалися ці капітали. Зростання всього нар. господарства СССР, крім ін. причин, сповільнювалося через невраховування коштів загосподарення неосвоених р-нів (інфраструктура), коштів транспорту та споживання продукції цих р-нів з ін. р-нах
Прискорений розвиток «сх р-нів» обґрунтовувано за Сталіна потребами оборони, а по війні — фантастичними переоцінками їхніх природних багатств. Гол. теоретиками цієї політики Р. е. були керівники «Совета по изучению производительных сил СССР» (СОПС) АН і Держплнну СССР (С. Струмілін, Л. Володарський, А. Лавріщев, А. Коробов, С. Славін, В. Нємчінов, А. Вєдіщев; тепер — А. Пробст, В. Некрасов, С. Токарев, В. Васютін, В. Кістанов). Опозиційні погляди висловлювали Ю. П'ятаков, Я. Діманштейн, Я. Фейгін, Н. Колосовський, П. Алімпіев та ін., зокрема Держплан УССР та Рада для вивчення продуктивних сил УССР. Керівники КПСС і після Сталіна послідовно підтримували політику розвитку сх. р-нів. За весь час в них вкладено від 40 до 50% усіх капіталовкладень СССР.
Вже впродовж двох останніх передвоєнних п'ятирічок Р. е. СССР допасовано до воєнно-стратегічних планів. У першому повоєнному десятиріччі в союзних планах виділювано 13 основних р-ніїв (серед них Україна і Молдавія). Впродовж реформи 1957-64, коли керівництво пром-стю й будівництвом було децентралізоване за територіяльним принципом та створено т. зв. раднаргоспи, а панівною була воєнна стратегія рухливих наземних збройних сил, весь СССР поділено на 105 екон.-адміністративних р-нів (в УССР: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський). Однак, у зв'язку з переозброєнням армії атомовою й ракетною зброєю та відповідною зміною воєнної стратегії, 1961 створено нову мережу з 17 (з 1963 — 18) т. зв. великих екон. р-нів. В основу цього сучасного Р. е. покладено два принципи: максимально можливу екон. самовистачальність і функціональність кожного району на випадок війни та уможливлення дальшого переміщення ресурсів у сх. р-ни СССР на перспективу до 1980 (тепер — до 1990) у випадку миру. Кожний великий екон. р-н має планову комісію і раду для координації, які є союзними органами. У плануванні продукції та запасів підприємств і галузів союзної підлеглости ці органи великих екон. р-нів після 1965 мають, здається, навіть більше влади, ніж уряди і держплани республік. Україну від 1961 поділено на три великі екон. р-ни: Донецько-Придніпровський, Півд.-Зах. та Південний; вони звуться офіц. р-нами СССР, не УССР. У Москві у 1970-их pp. з'явилися голоси, що пропонують ще більше обмежити значення республік (В. Кістанов) й перетворити великі р-ни на окремі автономні одиниці СССР. Натомість на Україні, як і в ін. республіках, керівники Держплану (Ф. Хилюк, П. Розенко) вимагали комплексного планування всього нар. господарства УССР та, зокрема, звітности союзних підприємств урядам республік.
Проте, не зважаючи на експлуатацію й на політику неекономного Р. е. СССР, зростаючий об'єм і рівень розвитку економіки України як цілости продовжує детермінувати специфічність її реґіонального положення в економіці СССР, Сх. Європи і світу. В наслідок розвитку економіки центр. Росії та сх. р-нів СССР, частка України в економіці СССР за повоєнний період зменшилася (див. стор. 2 360 — 61), але зменшилися й екон. зв'язки між Україною і Росією. Так, напр., вивіз металу з України до Росії — скоротився з 60% продукції України у 1940 до 24% у 1960 і 10% у 1970, вивіз вугілля з Донбасу — з 30% до 14% і 12%. Одночасно зросли відсотки споживання власної продукції на Україні, а також збільшилися зовн. зв'язки України з Білоруссю та Прибалтикою, з сх.-евр. країнами Раби Екон. Взаємодопомоги та за останній час — і з Зах. Європою, Півн. Африкою, Японією. За останніми даними на 1965 Україна експортувала дещо менше 20% всієї продукції: до Росії — 35%, до Сх. Європи поза СССР — 32%, на Білорусь і Прибалтику (й частково далі на зах.) — 13%, на Кубань і Кавказ — 6%, до решти СССР — бл. 6%, до капіталістичних країн світу 8% (числа приблизні). Тобто як цілість, Україна була окремим, внутр.-інтеґрованим економічним р-ном, розташованим збалансовано між СССР, Сх. Європою та Чорноморсько-середземноморським басейном. Таким р-ном Україна залишатиметься і в передбаченій перспективі.
Сучасне внутр. воєнно-стратегічне Р. е. УССР має лише агресивне цілеспрямування проти зах. та півд. сусідів СССР. Оборонного значення в умовах атомної війни воно не має жадного 3 погляду інтересів розвитку економіки України воно шкідливе, бо має тенденцію штучно ділити її цілість. Внутр. раціональне Р. е. повинно б складатися без жадних адміністративних перешкод, а держ. політика повинна б мати на меті створювання вигідних умов для вирівнювання екон. розвитку й життєвого стандарту в усіх частинах України згідно з оптимальною продуктивністю всіх наявних ресурсів, що призвело б до максимального зростання об'єму нац. доходу. Тепер різниця рівнів екон. розвитку р-нів України сягає пропорції 1 : 3 між найбіднішою Житомирською і найбагатшою Дніпропетровською обл. Зах. й вся Правобережна Україна залишаються від дорев. часів недорозвинутими, перенаселеними й бідними порівняно з рештою України. Усунення цієї нерівности потребувало б певного переміщення продо-сти на зах., що своєю чергою корисно гальмувало б зайву аґльомерацію індустрії й населення у великих м. Донецько-придніпровського району, де вже створюються несприятливі екологічні умови для життя.
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства
- Фомин П. Очерки экономического описания России. X. 1914; Фещенко-Чопівський І. Природні багатства України. 2 тт. К. 1919; Фомин П. Украина — экономическая характеристика. X. 1923: Буценко А. К вопросу районирования Украины. X. 1925; Воблий К. Екон. географія України. X. 1927; Воблий К. (ред.). Нариси екон. географії Радянської України. 2 тт. К. 1945 — 52; АН УРСР. Ін-т економіки. Нариси розвитку нар. господарства УРСР. К. 1949; АН СССР. Библиография по вопросам размещения и районирования промышленности СССР 1901 — 1957. М. 1960 (1958 — 64). М. 1966; Колдомасов Ю. Экономические связи в народном хозяйстве СССР. М. 1963; Укрупнені екон. р-ни УРСР. Довідник. 2. 1965: СОПС при Госплане СССР. Общая методика разработки Генеральной схемы размещения производительных сил СССР на 1971 — 1980 гг. М. 1966; Вовко Д. Україна в міжнар. екон. зв'язках СРСР. К. 1966; А Н УРСР. Ін-т економіки. Розвиток нар. господарства УРСР 1917 — 1967. 2 тт. К. 1967: Корецький Л., Паламарчук М. Географія промисловості УРСР. К. 1967; Соколов П Военно-экономические вопросы в курсе политэкономии. М. 1968; Экономические районы СССР. М. 1969: Гуржій І. Україна в системі всерос. ринку 60 — 90-их pp. XIX ст. К. 1968; Koropeckyj I. Industrial Location Policy in the USSR during the Postwar Period. Joint Economic Committee U . S Congress. Economic Performance and the Military Burden in the Soviet Union. Вашінґтон 1970: Koropeckyj I. Location Problems in Soviet Industry before World War II. The Case of the Ukraine. Чепел Гіл 1971; Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен 1971: Holybnychy V. National Economy. Ukraine: A Concise Encyclopaedia. T. 2. Торонто 1971; Волобой П. Поповкін В. Проблеми територіяльної спеціялізації і комплексного розвитку нар. господарствл УРСР. К. 1972: Bandera V. Melnyk Z. The Soviet Economy in Regional Perspective. Нью-Йорк 1973.
| Економічне районування України | |
|
Волинський (північно-західний) економічний район · Донецький економічний район · Карпатський економічний район · Північно-східний економічний район · Подільський економічний район · Придніпровський економічний район · Причорноморський економічний район · Столичний економічний район · Центральноукраїнський економічний район · |
|
| Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

