Аналітична філософія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ - у вузькому значенні домінуючий напрям в англо-американській філософії XX ст., насамперед у післявоєнний період. У широкому плані - А.Ф. - це певний стиль філософського мислення, що припускає строгість і точність використовуваної термінології поряд з обережним ставленням до широких філософських узагальнень і спекулятивних міркувань. Респектабельність процесів аргументації в границях А.Ф. не менш важлива, ніж одержаний за їхньої допомоги результат. Мова формування філософських ідей виступає в А.Ф. не тільки як важливий засіб дослідження, а й як самостійний об'єкт вивчення. Для досягнення цих цілей А.Ф. широко використовує дослідницький потенціал формальної логіки, емпіричну епістемологію, дані суміжних наук. У певному значенні правомірно трактувати А.Ф. не стільки як якусь "школу", скільки як особливу інтелектуальну "течію" у границях філософської думки XX ст. у ранзі специфічної метафілософської дисципліни. Традиційно А.Ф. асоціювалася з неопозитивізмом, одним з етапів філософії позитивізму. Терміном "неопозитивізм" нерідко позначалося будь-яке суворе і самоусвідомлююче філософське вчення, що приділяло помітну увагу логіко-лінгвістичним аспектам аналізу розглянутих і реконструйовних явищ і процесів. Позначення "неопозитивізм" припустимо лише для окремих різновидів А.Ф. і лише на деяких етапах її розвитку (наприклад, Віденський гурток). Багато ведучих представників А.Ф. були акцентовано антипозитивістськи орієнтовані. Гіпотеза історії науки про те, що А.Ф. (тотожна неопозитивізмові) поступово витісняється з масиву філософської думки Заходу постпозитивізмом, у певному розумінні відповідає реаліям тільки такої дисципліни як філософія науки. До теоретичних і концептуальних передумов А.Ф. традиційно відносять: сократичні індуктивні схеми; платонівську діалектику; арістотелівські аналітики, експлікуючі формальні структури мислення і міркування; семантичні знахідки софістів і стоїків; логіко-семантичні відкриття Оккама й Іоанна Дунса Скота; ідеї Ф. Бекона про "ідолів ринку", що перешкоджають рухові до істини внаслідок хаосу і безладдя в мовній комунікації через різні смисли уживаних людьми словосполучень; концепцію утворення понять Локка; розуміння Г’юмом сфери перцептуального досвіду як складної комбінації уявлень і ідей на основі асоціативного принципу єдиною реальністю в контексті особливої значимості сигнальної функції слова; філософію мислення Декарта; гіпотезу про процедури концептуалізації досвіду і конструювання об'єктів наукового пізнання Канта. А.Ф. очевидно виявляє собою акумульовану сукупність вищих досягнень класичного філософствування. До реальних і справді новаторських досягнень і наробок у рамках А.Ф., що обумовили її справжній філософський вигляд і надавшим їй високий професійний статус, прийнято відносити творчість низки мислителів англо-саксонських держав. Роботи Фреге, а також "Prіncіpіa Mathematіca" Рассела й Вайтгеда продемонстрували ефективність апарату математичної логіки для реконструкції засад математики. У розвиток цього підходу Фреге в статті "Про смисл і значення" ("Смисл і денотат") (1892) поклав початок прагненням використовувати підходи математичної логіки для розв’зування уже власне філософських питань. Фреге сформулював базові проблеми і запровадив головні поняття А.Ф. Порівнюючи пізнавальний потенціал "синтетичних" (A=B) (відповідно до Канта) і аналітичних (A=A) суджень, Фреге відзначив, що нове знання породжується завдяки першим, але при цьому залишається відкритим питання про те, на чому реально ґрунтується їхня істинність, тобто які саме підстави ототожнення суджень A i B, що відрізняються між собою. За Фреге, "імена власні" (вирази, слова і позначення) - елементи синтетичних суджень - ототожнюються тоді, коли вони мають спільний референт (спільний зовнішній об'єкт, на який вони спрямовані). Значення цих "імен" і є зводимим до вказівки на якийсь об'єкт (до "референції"). Позначення значення іменами власними необхідно доповнюється і тим, що вони також виражають і певний смисл. Екстраполюючи підхід на сукупність оповідальних речень, Фреге зробив висновок, що думка, покладена в них виявляє собою смисл поряд з тим, що їхня справжня значимість (істинність або хибність) суть їхнє значення. Традиціоналістська редукція таких речень до суб'єкт-предикатних суджень не забезпечує осягнення їхнього значення, унаслідок чого Фреге і розробив (за допомогою так званої "логіки кванторів") підходи для конституювання логічно бездоганної мови, у рамках якої будь-яке ім'я власне вказує на відповідний референт, а справжня цінність речень не кореґується включенням до їх скаду будь-яких нових імен. Наступний крок в еволюції ідей і концепцій А.Ф., що одночасно став поворотним пунктом у її історії (саме цей етап трактують як вихідний більшість її адептів) зв'язаний із творчістю Рассела і Мура. Рассел, відстоюючи ідею про плюралістичний Всесвіт (тобто такої, коли дійсність існує поза свідомістю), припустив, що інше бачення її може бути пояснене тільки споконвічною порочністю прийому редукції речень до суджень суб’єктно-предикатної організації. Переосмисливши референціальну теорію значення Фреге, Рассел став розглядати мову як "картину", що відображає атомарні факти. Він, а потім і Вітґенштайн розробили наступні типові процедури логіко-філософського аналізу: протиставлення "глибинного" логічного аналізу мови традиціоналістському і "поверхневому", надання математичній логіці статусу універсального засобу для вирішення багатьох філософських і наукових проблем з використанням граматичного аналізу. Мур розробив концептуальні підходи для процедур перефразування неясних висловлень у синонімічні і більш ясні. З Мура починається поступовий перехід від аналізу математичних і логічних структур до дослідження реального функціонування повсякденної мови. Із середини 1930-х позитивістська програма редукції мови поступово втрачає свої позиції, тому, що її обмеженість визнається ключовими авторитетами неопозитивізму - представниками Віденського гуртка і Вітґенштайном. У 40-і-50-і XX ст. позитивістські методи в А.Ф. замінюються методами лінгвістичного дослідження, що відмовляються від використання математичної логіки і принципів емпіричного атомізму. Починаючи з цього моменту, А.Ф. починає знову звертатися до традиційних філософських проблем і включати в поле власних інтересів принципи інших течій, зближаючи з засадами прагматизму, герменевтики і структуралізму. Зберігаючи критичний пафос стосовно метафізики, проблеми якої повинні бути дозволені за допомогою терапевтичних процедур лінгвістичного аналізу, А.Ф., у теж час, відмовляється від ідеї усунення метафізичних передумов з мови філософії і науки. Уточнюючи статус і функції метафізичних міркувань, представники цього етапу А.Ф. прийшли до висновків про те, що метафізика - не нісенітниця, вона не є інформативною дисципліною, але задає якесь специфічно-парадоксальне бачення світу ("як у перший ранок його народження"), закликає до нетрадиційного погляду на світобудову, постійно динамічно генеруючи в границях цього процесу оригінальні наукові гіпотези; метафізика пронизує релігію, і мораль, психологію і релігію. Метафізичне бачення світу організується на таких же підставах як і інше знання людей, тому усвідомлення "глибинної граматики" її - зовсім не марний процес. У випадку неможливості фальсифікувати ті або ті метафізичні системи, необхідно пам'ятати про потенційну можливість їхньої взаємної конвертації в рамках науково-інтелектуальних співтовариств. Етико-юридичні досліди представників А.Ф. виявилися сконцентровані в руслі трьох домінуючих парадигм: інтуїціонізму (Мур, В. Росс, Г. Причард), що заперечував об'єктивну іпостась цінностей; емотивізму (Ч. Стивенсон та ін.), постулювавшого наявність подвійного смислу - дескриптивного (намір дати іншому якесь знання) і емотивного (обопільні стимули для відповідного діалогу) - в етичних судженнях і термінах; прескриптивізма (Р. Хеар та ін.), що звертали особливу увагу на імперативну навантаженість висловлень подібного характеру. Роботи пізнього Вітґенштайна, П. Стросона, Куайна, М. Дамміта, Д. Девідсона та ін. підкреслюють непереборну двозначність і історичність мови, що розглядається як сукупність "мовних ігор", "схем", "парадигм", що задають множинні стандарти інтерпретації. Логічний аналіз замінюється аналізом "граматики", що змінюється в залежності від конкретних ситуацій або "мовних ігор". Постпозитивізм і лінгвістичний аналіз відмовляються від референціальної теорії значення, розрізнення аналітичних і синтетичних суджень, трактування досвіду як чогось трансцендентній мові. А.Ф. другої половини XX ст. активно використовує принципи лінгвістики і психології, а також багатьох течій континентальної філософії. Центральними темами стають проблеми розуміння, смислу, комунікації, що розглядаються з різних точок зору. Таким чином, сучасна А.Ф. являє собою вкрай неоднорідне явище, що поєднує цілком різні концепції, що найчастіше становлять взаємносуперечні підходи. При цьому, незважаючи на порівняно невелику кількість загальних базових передумов, поділюваних представниками А.Ф. у 1990-х, ця філософська школа (або група філософських шкіл) зберігає могутній потенціал і евристичну значимість. Прихильники А.Ф. наприкінці 20 в. знову визнали за необхідне зберігати вірність вихідним теоретичним підставам даної інтелектуальної традиції (інтерес до проблем метафізичного порядку, пошук усе нових і нових підходів до загальної теорії мови). З іншого боку, здійснили (наприклад, П. Гакер і Г. Бейкер) ряд успішних модернізацій традиціоналістських парадигм А.Ф. (подолання жорсткого вододілу між підходом "історії ідей" і підходом "історії філософії", що знаходить результат у визнанні продуктивності врахування історико-культурного контексту для адекватної реконструкції поглядів мислителів минулих епох).
[ред.] Див. також
Позитивізм Рассел Мур Вайтгед Вітґенштайн

