Театр абсурду
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Театр абсурду, або драма абсурду — абсурдистський напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль. Найбільш повно принципи абсурдизму були втілені в драмах «Лиса співачка» (The Bald Soprano, 1950) французького драматурга Ежена Іонеско і «Чекаючи Годо» (Waiting for Godot, 1953) ірландського письменника Семюеля Бекета.
[ред.] Особливості жанру
Театр абсурду заперечує реалістичні персонажі, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші причинні зв'язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, й безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, все має одну мету — створення казкового, а можливо й жахливого, настрою.
[ред.] Історія
Термін «Театр абсурду» вперше використаний театральним критиком Мартіном Ешліном (Martin Esslin), що написав 1962-го року книгу з такою назвою. Ешлін побачив у цих творах художнє втілення філософії Альбера Камю про безглуздість життя у своїй основі, що й проілюстрував у своїй книзі «Міф про Сізіфа». Вважається, що «Театр абсурду» йде коріннями у філософію Дадаїзму, поезію з неіснуючих слів й абстракціоністське мистецтво 1910-20-их. Незважаючи на гостру критику, жанр отримав популярність після Другої Світової війни, що вказала на значну невизначеність людського життя. Введений термін також зазнавав критики, з'явилися спроби його заміни на «Анти-театр» й «Новий театр».
За Ешліном, абсурдистсько-театральний рух базувався на постановках чотирьох драматургів - Ежена Іонеско (Eugene Ionesco), Семюеля Бекета (Samuel Beckett), Жана Жені (Jean Genet) і й Артура Адамова (Arthur Adamov), однак він підкреслював, що кожен з цих постановників мав свою унікальну техніку, що виходить за рамки терміна «абсурд». Часто виділяють наступну групу письменників - Том Стопард (Tom Stoppard), Фрідріх Дюрренматт (Friedrich Durrenmatt), Фернандо Аррабаль (Fernando Arrabal), Гарольд Пінтер (Harold Pinter), Едвард Олбі (Edward Albee) і Жан Тардью (Jean Tardieu). Натхненниками руху вважають Альфреда Жаррі (Alfred Jarry), Луїджі Піранделло (Luigi Pirandello), Станіслава Віткевича (Stanislaw Witkiewicz), Гійома Аполлінера (Guillaume Apollinaire), сюрреалістів і багатьох інших.
[ред.] Театральне сьогодення
Нью-йоркська Театральна компанія без назви №61 (Untitled Theater Company #61) заявила про створення «сучасного театру абсурду», що складається з нових постановок у цьому жанрі й перекладань класичних сюжетів новими режисерами. Серед інших починань можна виділити проведення Фестивалю робіт Ежена Іонеско.

