Скіфи
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Скіфи - група племен, споріднених з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї, які жили у 7-3 ст. до н. е. на території теперішньої України, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами».
Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.
За скіфською генеалогічною легендою, переказаною Геродотом, скіфи були автохтонами, за міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. З сучасних дослідників одні вважають скіфів автохтонним народом — нащадками зрубної культури, інші — іммігрантами, які прийшли з Азії наприкін. 8 або на поч. 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.
Пізніше більшість їх вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Надчорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли границь Єгипту. Засноване скіфами царство стало вирішальним чинником у взаєминах поміж малоазійськими народами.
Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 pоків, на думку сучасних дослідників — 90 pоків. Зазнавши у 595-594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.
Повернувшися з Азії в степи Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь на місці теперішнього райцентру у Запорізькій області Кам'янка-Дніпровська.
Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., вибивши під проводом своїх трьох царів з підвладної їм території армію перського царя Дарія І Гістаспа, котрий намагався завоювати Скіфію.
Найбільшої могутности скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з тракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи контролювали грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Середню Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.
Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після навали готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи поступово розчинилися серед сарматських племен.
Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).
Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті С., що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами.
Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.
Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гістії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля») (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.
Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.
У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.
Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.
[ред.] Література
- Латишев В. Известия древних писателей греческих и латынских о Скифии и Кавказе, тт. І-II. П., 1893-1906
- Minns Е.Н. Scythians and Greeks. Кембрідж, 1913
- Еbert М. Südrussland im Altertum. Бонн і Ляйпціґ, 1921
- Vasmеr M. Iranier in Südrussland. Ляйпціґ, 1923
- Rostovzeff M. Skythien und der Bosporus. Берлін, 1931
- Sulimirski T. Scytowie na Zachodniem Podolu. Л., 1936
- Геродот з Галікарнасу. Опис Скитії (переклад Коструби Т., передмова Домбровського О.). Л., 1937
- Граков Б. Скіфи. К., 1947
- Rice T. T. The Scythians. Лондон, 1952
- Жебелев С. Северное Причорноморье. М.-Л., 1953
- Нариси стародавньої історії Укр. РСР., К. 1959
- Пастернак Я. Археологія України. Торонто, 1961
- Тереножкин А. Лесостепные культури скифского времени. М., 1962
- Роtratz І. Die Skythen in Südrussland. Базель, 1963
- Смирнов А. Скифы. М., 1966
- Ильинская В. Скифы Днепровского лесостепного Левобережья. К., 1968
- Петров В. Скіфи: Мова і етнос. К., 1968
- Черненко Е. Скифский доспех. К., 1968
- Artamonov M. The Splendor of the Scythian Art. Нью-Йорк — Baшінґтон, 1969
- Археологія Укр. РСР, т. II. К., 1971
- Граков Б. Скифы. М., 1971
- Charriere G. L'art barbare scythe. Париж, 1971
- Скифские древности. К., 1973
- Артамонов М. Киммерийцы и скифы. Л., 1974
- From the Land of the Scythians. Metropolitan Museum. Нью-Йорк, 1975
- Енциклопедія українознавства
[ред.] Дивись також
- Скіфія
- Скіфське мистецтво
- Існує і інший погляд на походження скіфів. Про нього можна прочитати тут: Independent Ivestigations of Valentyn Stetsyuk

