Сибір
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Сибір, частина азіятської території Російської Федерації, яка простягається між Півн. Льодовим океаном на півн. до горбкуватих степів Казахстану і Монголії на півд. (бл. 3 500 км) і від Уралу на зах. до гірських хребтів тихоокеанського вододілу на сх. (бл. 7000 км); територія бл. 10 млн км2, ч. населення бл. 21 млн. До 1917 (інколи й тепер, зокрема в іст. і етногр. літературі) назва С. стосується і Далекого Сходу; разом з ним С. має 12,8 млн км2 (30% території всієї Азії) і 26 млн людности. Півд. межа С. покривається з півд. межею РСФСР з Казахстанською ССР і Монгольською Нар. Респ. С. обіймає Якутську, Тувинську і Бурятську АССР, Алтайський (разом з Горно-Алтайською Автономною Обл.) і Красноярський (разом з Хакаською Автономною Обл.) краї, Тюменську, Курганську, Омську, Новосибірську, Томську, Кемерівську, Іркутську й Читинську обл.; у межах цих одиниць є ще нац. округи. До 1917 до Сибіру зараховували Тобольську, Томську, Єнісейську і Іркутську губернії та Якутську і Забайкальську області; півд.зах. межа Сибіру (з Степовим краєм) покривалася назагал з сучасними межами Сибіру (але Омський пав. входив до Степового краю).
Зміст |
[ред.] Природа
Основні геоморфологічні області Сибіру: Західно-Сибірська низовина (велика акумулятивна рівнина, бл. 2 млн :км2); її продовження на північному сході — Північно-Сибірська низовина; Середньо-сибірське плоскогір'я між р. Єнісеєм і Леною (пересічна висота 500 — 700 м, найбільша 1 701 м), розчленоване глибокими долинами; основу становлять палеозійські відклади); гори Південного Сибіру (Алтай — до 4 506 м, Західний і Східний Саян, Яблоновий хребет, Становий хребет й ін.) та гори Північно-східного Сибіру — від Верхоянських на зах. до Колимських на сх. з низовинами Яни, Індігірки і Колими. Сибір має багаті, ще докладно не досліджені, природні ресурси, великі (3/4 загальносоюзних) поклади кам'яного й бурого вугілля (Кузнецький, Кансько-Ачинський, Іркутський та ін. басейни), нафти і земного тазу (у зах. С), залізної руди, рідкісних (золото) і кольорових металів, діямантів (Західна Якутія) тощо.
[ред.] Клімат
Клімат C. континентальний і в більшій частині краю помірковано холодний, на півн. — субполярний і полярний, на півд. зах. помірковано теплий і сухий. Середньорічна температура майже повсюдно нижча за 0°С. (на півн. сх. від -15 до -18°С), середньомісячні температури липня — від +2—+5°С на крайній півночі до +22°С на південному заході, січня від -16°С на південному заході до -50°С на північному сході (в околицях Оймякону мінімальна температура -71°С - абсолютний мінімум північної півкулі). Атмосферні опади (їх найбільше влітку) від 150 — 250 на північному сході, до 500 — 530 мм на заході, в горах до 2 м. Сніговий настил триває 5 — 10 місяців; на великих просторах панує вічна мерзлота. Річкова мережа густа; майже всі ріки належать до басейну Північного Льодового океану; найбільші: Об з Іртишем, Єнісей, Лена; скресання рік на 5 — 8 місяців; вони важливі для транспорту і будови ГЕС.
Уздовж Півн. Льодового океану простягається смуга безлісної тундри, бл. 7 млн км2 займає труднопрохідна тайґа, яка на півд. зах. переходить у лісостеп і степ з родючими для сіль. господарства ґрунтами (сірі опідзолені і чорноземні), а на півд. сх. у гірську тайґу.
[ред.] Історія
Найдавніші людські поселення, в С. відомі з пізнього палеоліту і неоліту, у другій пол. 1 тисячоліття нової ери в С. виникли різні союзи племен і перші держави. У сер. 13 в. майже весь С. став частиною імперії Чинґіс-Хана, по його смерті Зах. С. став складовою частиною Золотої Орди, а потім постало тут Сибірське ханство. Населення С. складалося тоді, з різних малочисленних народів на (різному ступені суспільного й екон. розвитку; на півн. вони займалися рибальством і мисливством та годівлею півн. оленів, на півд. переважало скотарство. Бони належали до різних етнічних і мовних груп: тюркської (татари, якути, тувинці й ін.), бурято-монгольської, угор., турґузо-манджурської, самоїдської, а також до т. зв. палеазіятських народів на півн. сх.
Півн.-зах. С., т. зв. Югорська земля перебувала під екон., а з 13 в. і політ. впливами В. Новгорода, а по його занепаді — в. Моск. князівства. Після підкорення Казані (1552) опинився в руках Москви Камський водний шлях, що вав за Урал, а разом з цим збільшилися впливи Москви на Сибірське ханство, яке вона остаточно окупувала після успішного походу на С. коз. найманих відділів під проводом Єрмака, що його організували пермські купці Строґанови. На опанованій території С. Москва будувала міста-остроги: Тюмень (1586), Тобольськ (1587), Томськ (1604), Кузнецькии остріг (1618), Єнісейськ (1619) та ін. у перші 10-літгя 17 в. Москва опанувала весь зах. С. по р. Єнісей на сх., у сер. в. дійшла до Байкальського оз. (Іркутськ, 1661); по побудові Якутську (1632) до Охотського моря (1649), над яким було засноване тієї ж назви місто (1697) і Камчатки(1698-99). В наслідок воєн з Китаєм Москва відмовилася від Приамур’я (Нерчинський договір 1689), яке добула назад щойно за Айгунським договором (1858). Швидке опанування С. було уможливлене незначним опором корінного населення. Про поширення рос. володінь в Азії див. карту на 2589 стор. Разом з політ. окупацією С. йшла колонізація рос. поселенців (спершу перев. з півн. Росії). До поч. 18 в. це були гол. «служилі люди» і промисловці та коз. відділи, які селилися гол. у городках; вони посувалися на сх. по ріках; гол. багатством країни були хутра (ними платили дань і місц. народи — т. зв. ясак). Кількість населення на поч. 17 в. обраховують на бл. 200 000 (у тому ч. бл. 25 000 зайшлих колоністів), в кін. 17 в. на бл. 420 000 (вже здебільша колоністів). У 18 в. у С. селилися гол. селяни, перев. на півд. зах. у смузі Лісостепу й Степу. Це були в основному держ. селяни, які селилися добровільно або під примусом; ні великої приватної власности (за винятком великих посілостей царя і його родини), ні панщини в С. не існувало. Гол. багатством краю і предметом експорту, крім хутер, були корисні копалини (срібло, оливо, мідь, залізо; з 1820-их pp. також золото). Для охорони півд.-зах. кордонів перед кочовиками у 1710 і 1750 — 60-их pp. побудовано кілька оборонних ліній (Ішимську, Іртиську і Кооливансько-Кузнецьку), що їх охороняли коз. війська, які 1808 об'єднано у Сибірське коз. військо. Кількість населення постійно зростала (у дужках ч. корінного населення; ч. приблизні) з 430 (200) на поч. 18 в. до 680 (260) у 1763, 939 (363) у 1795 і 2 936 (648) у 1858 (ч. стосуються також Далекого Сходу і степ. провінцій). Поселення відбувалися тоді гол. уздовж важливого сибірського тракту, який в'язав Європу з Зах. і Сх. З першої пол. 17 в. моск. уряд використовував С. як місце заслання, серед ін. і політ. в'язнів. 1708 утворено Сибірську губ. з ген.-губернаторством у Тобольську, 1822 її поділено на зах. і сх.
[ред.] 1860 — 1917
Скасування кріпацтва в Рос. Імперії (1861) і постале з тим малоземелля і безземелля селян спричинило значне збільшення еміґрації за Урал, насамперед на півд. землі С., які надавалися для хліборобства; вона стала масовою з кін. 19 в. після будови сибірської залізниці (1891-1905), а з 1907 через нездійснені надії селян на аґрарну реформу Столипіна. Еміґрація на С. охопила спершу гол. рос. центр.-чорноземні обл., згодом також Білорусь, з 1890-их pp. і Україну. Кількість всіх поселенців у С. можна припускати у 1861 — 91 на 0,5 млн (17 000 на рік) і на бл. 4,5 млн у 1892-1914 (200 000 на рік), у тому ч. бл. 0,6 млн українців. Додамо, що у 19 в. на С. заслано бл. 1 млн осіб, гол. селян; на поч. 20 в. кількість засланих нараховувано до 287 000 (без каторжан; у той час заслання вже були обмежені).
Разом з зростанням еміґрації зростала і кількість населення С. (у тис.):
| 1867 | 1897 | 1911 | |
| Зах. С. | 1 891 | 3 381 | 6 160 |
| Сх. С. | 1 380 | 2 198 | 2 836 |
| Весь С. | 3 271 | 5 579 | 8 996 |
| у тому ч. у містах | 244 | 394 | 836 |
Густіше була заселена лише півд. вузька смуга С. від Тюмені на зах. через Іркутськ до Чити на сх., яка охоплювала півд. окрайки тайґи, Лісостеп і півн. окрайки Степу. Тут жило 4 — 20 осіб на 1 км2, далі на півн менше ніж 1, а на 3/4 С. був майже безлюдний. За винятком Тобольську (1911 р. 21 000 меш.), більші м. С. розташовані в півд. смузі С.: Омськ 128, Іркутськ 127, Томськ 111, Красноярськ 73, Барнаул 52, Тюмень 28. Відсоток міськ. людности піднісся з 7,1% у 1897 до 8,4% у 1911.
У зв'язку з напливом колоністів з евр. частини імперії зменшувався відсоток корінного населення С. (їх називали інородцями), хоч їхнє абсолютне ч. зростало:
| 1897 у тис. | % | 1911 у тис. | % | |
| Корінна людність | 816 | 15,2 | 927 | 10,6 |
| Росіяни, українці, білоруси | 4416 | 81,9 | 7503 | 86,7 |
| Інші | 156 | 2,9 | 221 | 2,6 |
Корінне населення С., зокрема малочисельні народи, зазнавало впродовж століть примусової християнізації і часткової русифікації, натомість зберігали свій стан численніші народи (1911 у тис.): буряти (разом з монголами) 332, якути 246, татари 243.
Серед зайшлого населення вирізнялися дві групи: старожили або сибіряки, предки яких здавна оселилися в С., і новооселені, які прийшли на С. у другій пол. 19 в. (перев. за останні 20 pp. перед 1914). Сибіряки являли собою окрему групу росіян. Воїни зжилися з С., у якому селилися вже коло 400 pp.; їхній побут, частково мова й антропологічні прикмети зазнали впливів корінного населення, з яким від сотень літ вони схрещувалися (багато з них брало жінок з тубільного населення), і чимало їх асимілювалося. Сибіряки асимілювали також ін. поселенців з Європи, серед ін. й українців. Чисто рос. тип залишився лише на Забайкаллі і на півдні Алтайського краю. Сибіряки жили звич. окремими масивами (новим поселенцям виділено осібні ділянки), їхні зв'язки з новоприбулими були обмежені. Серед старожилів замкнену групу становили старовіри (понад 300 000) і козаки (1910 — 172 000), землі яких являли собою довгу, але вузьку смугу на пограниччі С. і Степ. краю (Сибірське коз. військо) і на Забайкаллі (Забайкальське коз. військо); менші частини: красноярські й іркутські козаки, об'єднані 1917 в Єнісейське козацьке військо та Якутський коз. полк. Їхні прикмети ті самі, що й коз. війська на Зеленому Клині (див. 775 стор.).
Ісг. минуле багагонац. С., що властиво був колонією царської Росії, яка провадила там політику екон. визиску й нац. гноблення, спричинилося у сер. 19 в. до утворення, навіть серед рос. населення С., політ. руху ( т. зв. «Сибирское обласничество»), що прагнув до нац.-держ. відокремлення С. від Росії. 1860 сибірський коз. сотник і студент Петербурзького Ун-ту Григорій Потанін (1835 — 1920; згодом відомий сибірський вчений етнограф і мандрівник), разом з своїми колеґами-земляками (Н. Ядринцев, П. Головачев, Н. Козьмин, П. Словцов та ін.), створив Сибірський земляцький гурток — «Общество независимости Сибири», що висунуло програму унезалежнення сибірської нації (відозва «Патриотам Сибири») й готувалося до повстання. Рос. уряд жорстоко розправився з учасниками цього руху. В наслідок суд. процесу 1865 чл. товариства було засуджено на каторгу, яку вони мусіли відбувати не в С., а на півн. Росії. Але цей рух, що згодом прийняв програму сибірського автономізму, ніколи не завмирав; по революції 1917 обласники частково реалізували свої постуляти.
[ред.] Народне господарство
У нар. господарстві основну ролю відогравало сіль. господарство (Зах. С. вивозив до Європи багато масла), гірнича промисловість (С. давав серед ін. 75 — 80% продукції золота Рос. Імперії), далі хутряна і ліс. та рибна промисловість (вся промисловість С. становила ледве 1% заг.-імперської). В давніші часи (зокрема в 17 — 18 в.) і особливо після будови сибірської залізниці С. мав значення в транзитній торгівлі Європи з азійськими державами, гол. з Китаєм. Разом з зростанням ч. населення і розвитком економіки ішов і культ. розвиток, носієм якого були часто засланці; 1881 відкрито в С. перший ун-т у Томську.
[ред.] Українці у Сибіру
Відомості про них до кін. 19 в., коли почалася масова сел. колонізація, досить спорадичні й недокладні. Немає сумніву, що їх участь в колонізації, госп. розбудові й культ. розвитку С. була значна. Серед рос. промисловців і «служилих людей», які у 17-18 в. освоювали С. і Далекий Схід, а згодом Камчатку й Аляску, були й українці. Але ще більше було засланих на С. моск. урядам українців з різних верств людности. 1642 на р. Лену були заслані «черкеси» (так називали в Московщині українців у 17 в.) з Слобожанщини з родинами, разом 188 осіб, які дісталися на Лену щойно 1646-47. Ці заслання тривали й далі (1646, 1649). Ще більше засланих українців у С. бачимо у другій пол. 17 в. Це були лерев. укр. держ.-політ. діячі, противники моск. політики на Україні, або ті, кото моск. уряд підозрівав у «шатості» і «зраді». У кін. 1650-их pp. на С. було заслано родичів і прихильників гетьмана І. Виговського; у 1660-их: pp. — противників моск. ставленика гетьмана І. Брюховецького; у 1670-их pp. був засланий гетьман Д., Многогрішний з усіма своїми родичами та їх родинами; у 1680-их pp. гетьман І. Самойлович з сином Яковом і небожем Михайлом. Після Полтавської катастрофи (1709) у С. опинилося чимало «мазепинців» (див. стор. 2596), зокрема ген. суддя В. Чуйкевич, компанійський полк. Г. Новицький, уся родина Мировичів та ін. 1723 був засланий до Якутську небіж Мазепи — А. Войнаровський. По знищенні Січі (1775) на Сибір заслано частину запор. старшини, а трохи раніше засуджено на каторгу в С. учасників Коліївщини (на чолі з М. Залізняком). У 19 в. на С. засилали за присудом суддів або адміністративним порядком, укр. рев. діячів (декабристи — чл. Півн. і Півд. Товариства З'єднаних Слов'ян; у другій пол. 19 в. — рев. народники, зокрема А. Красовський, С. Богомолець, С. Ковалик, Є. Ковальський, Я. Стефанович укр. соціал-демократи, згодом більшовики Г. Петровський, М. Скрипник та ін.; письм. П. Грабовський), учасників сел. заворушень і повстань (серед ін. У. Кармелюк), які були заслані або на каторгу, або на т. зв. вільне поселення, декого з укр. гром. і культ. діячів, яких за «сепаратизм», з наказу рос. влади, примусово переведено на службу до С. До коз. війська в С. було включено чимало українців.
Українці відограли поважну ролю в екон., адміністративному й культ. житті С. Знаходимо українців навіть у вищій адміністрації С. [ген. М. Сулима, ген.-губернатор Сх. (1833-34) і Зах. (1834-36) С.; ген. П. Капцевич тобольський і томський ген.-губернатор (1822-26); кілька губернаторів сибірських губерній були укр. роду], в управлінні скарбовими фабриками і заводами тощо.
Особливе визначне місце українці посідали у церк. житті С. 18 в. Митр. тобольськими і сибірськими були: Філофей Лещинський (1702-21, з перервами), Іоан Максимович (1711 — 15), Антоній Стаховський (1721 — 40), Арсеній Мацієвич (1741-42), Павло Конюскевич (1758-68); єп. іркутськими були: Інокентій Кульчицький (1727 — 31), Інокентій Нерунович (1732-47), Софроній Кристальський (1753 — 71). Вони здебільша оточували себе духовенством укр. походження, яке великою мірою спричинилося до культ. розвитку С. у 18 в. Чимало українців — духовних і світських (напр., Григорій Новицький), досліджували С. і Далекий Сх. Так було і в 19 в.
Масовий виїзд укр. селян почався з кін. 1880-их pp. У 1885-1914 виеміґрувало з 9 укр. губ. за Урал 1 742 000 осіб, а з усіх укр. земель понад 2 млн — майже самих українців. З цього ч. бл. 35% припадало на С. (докладніше про еміґрацію українців до Азії див. стор. 630 — 31). За переписом 1897 в С. жило 142 000 українців (у дійсності більше), у тому ч. в Зах. С. 120 000; найбільші відсотки вони становили в півд.-зах. частині Томської й Тобольської губ. Ч. українців в С. у 1914 було небагато менше, як за переписом 1926 (за воєнні і перші повоєнні роки іміґрація з України була незначна) — бл. 1 млн, тобто бл. 12% всього населення.
[ред.] 1917 — 20 pp
Березнева революція в Росії викликала жвавий політ. рух поміж всього населення С. Відкрилися також значні можливості для укр. поселенців в С. та багатьох укр. вояків, що там перебували в процесі мобілізації та формування. Незабаром постали укр. організації в Омську (Укр. Вільна Громада), Томську (Окружна Рада), Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську (Алтайська Губ. Рада) та ін. В Омську діяли філії допомогових установ, що постали в Києві з метою опіки над українцями з Галичини й Буковини, вивезеними рос. владою до Россії та українцями-вояками австр.-угор. армії, що опинилися в рос. полоні (див. Комітет допомоги населенню Півдня Росії... та Гал.-Бук. Комітет); вони мали відділи в низці міст С. Частина укр. полонених (вояків австро-угор. армії) включилася в укр. життя в С. Почали виходити укр. газ.: «Укр. Голос» в Омську та «Укр. Слово» в Томську. Одночасно постали військ. організації та в кін. 1917 велися формування окремих укр. військ. частин, що з них найбільш успішний був курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного в Омську і батальйони в Іркутську й ін. містах. Врешті, в Омську відбувся на поч. серпня 1917 Перший Укр. З'їзд С., який заснував Гол. Укр. Раду С. (гол. Г. Концевич, заступник М. Новосельський) та вислав делеґата до Укр. Центр. Ради в Києві.
Ще до жовтневої революції й перемоги більшовиків у першій пол. жовтня відбувся 1917 з'їзд дем. партій С. (серед них перевагу мали сибірські обласники й есери), який проголосив автономію С. і скликав Надзвичайний З'їзд С., що відбувся у Томську 6 — 15. 12. 1917 і створив орган тимчасової влади С. — Сибірську Тимчасову Обл. Думу (до складу її мали входити 5 укр. представників) та відповідальну перед нею Обл. Раду («Совєт») — уряд С., до складу якого вводив українець Сулима. Надзвичайний з'їзд С. вислав привітання до Укр. Центр. Ради у Києві з нагоди проголошення Третього Універсалу, а Обл. Рада 7. 1. 1918 повідомила больш. владу в Петрограді, що вона її не визнає. В кін. січня, 1918 Томський совєт робітників і солдатів розігнав Сибірську Обл. Раду, але з її доручення далі діяв Тимчасовий Автономний Уряд С., і т. ч. в С. утворилося двовладдя. Позиція Сибірської Обл. Ради і Тимчасового Автономного Уряду С. зміцнилася, коли проти більшовиків виступив в кін. травня 1918 Чехо-слов. корпус, а у квітні 1918 висадився япон. і англ. десант у Владивостоці, а у серпні — амер. корпус ген. Ґревса.
У житті українців С. важливою подією був Другий Сибірський Всеукр. з'їзд в Омську (11 — 13. 8. 1918), який вимагав від Сибірської Обл. Думи проголошення самостійности С. та здійснення принципу самоврядування для окремих національностей, зокрема для українців, і створення Сибірської армії для охорони країни. Однак, у громадянській війні перемогли сили білих росіян, і дем. Тимчасовий Автономний Уряд С. у листопаді 1918 передав владу центр. Тимчасовому Всерос. Урядові, який незабаром очолив адмірал А. Колчак, і разом з тим укр. рух у С. був загальмований. Укр. курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного, після великих втрат на уральському фронті проти більшовиків, перестав існувати в кін. 1919. У дальшій війні військо Колчака дійшло майже до Волги (березень 1919), але згодом зазнало поразки, а в січні 1920 його армія була розбита і С. здобули більшовики. Далекий Схід вони остаточно опанували у листопаді 1920 (див. Далеко-Східня Республіка).
[ред.] 1920-ті
Населення С. не понесло великих втрат під час війни, революції й голоду 1921-22; разом з тим майже зовсім припинився приплив іміґрантів з європейської частини СССР (він у незначних розмірах відновився з 1924). На поч. 1915 населення Сибіру нараховувало бл. 10 млн, у кінці 1926 - близько 11 млн (разом з Ішимською і Курганською округами, які офіційно входили до складу Уральського краю). Перепис 1926 вперше подає докланіші дані про національний склад населення Сибіру (також за поодинокими районами):
| Національність | Зах. С. 1000 | % | Сх. С. 1000 | % | Увесь С. 1000 | % |
| українці | 738 | 9,8 | 115 | 3,4 | 853 | 7,8 |
| росіяни | 5 938 | 79,2 | 2 366 | 69,5 | 8 304 | 76,2 |
| білоруси | 170 | 2,3 | 153 | 4,5 | 323 | 3,0 |
| буряти | 238 | 7,0 | 238 | 2,2 | ||
| якути | 236 | 7,0 | 238 | 2,2 | ||
| мордва | 100 | 1,3 | 20 | 0,6 | 120 | 1,0 |
| татари | 68 | 0,9 | 36 | 1,1 | 104 | 0,9 |
| німці | 77 | 1,0 | 4 | 0,1 | 81 | 0,7 |
| казахи | 50 | 0,7 | 50 | 0,5 | ||
| поляки | 28 | 0,4 | 21 | 0,6 | 49 | 0,5 |
| інші | 336 | 4,4 | 213 | 6,2 | 549 | 5,0 |
| разом | 7 505 | 100,0 | 3 402 | 100,0 | 10 907 | 100,0 |
Порівняно з 1911 відсоток росіян, українців і білорусів, разом взятих, залишився майже без змін (86,7 і 86,9), корінного населення зменшився з 10,6 до 7,5 (у тому числі найчисленніших національностей: бурятів з 3,9 до 2,2 і якутів з 2,9 до 2,2), інших збільшився з 2,6 до 5,6.
Українці С. жили переважно у суцільних масивах в півд.-зах. С., що має сприятливі умови для хліборобства — у лісостепу і степу з чорноземними ґрунтами. Ці українські поселенчі землі становили частину т. зв. Середньо-Азійського Степового краю, в частині якого (саме Сер.-Азійського Степ. краю) українці являли собою більшість всього населення. Сибірська частина цього саме Сер.-Азійського Степ. краю (вона охоплювала майже всю Славгородську і частини Омської і Каменської округ) займала площу 55 000 км2 з 580 000 меш., у тому ч. 310 000 (53 4% усіх) українців, бл. 200 000 (34%) росіян і 25 000 (4,3%) корінного населення. На 17 районів, положених у сибірській частині саме Сер.-Азійського Степ. краю, українці становили більшість у 12 районах. Бл. 400 000 українців жило у тій частині Зах. С., у якій більшість являли собою росіяни (перев. давно тут оселені старожили); українці у тих р-нах. становили 10-40% всього населення і звич. жили в окремих селах. Докладніше див. Сер. Азійський Степ. край і карту.
На 115 000 українців у Сх. С. більшість жила на островах з добрими чорноземними, ґрунтами (напр., на сх. від Красноярську).
За переписом 1926 лише 3,4% українців жили у містах (вони становили в них 2,8% всього населення; у селах — 8,8%). Найбільші міські скупчення українців (у тис.): в Омську (9,7), Славгороді (4,1), Красноярську (1,6), Іркутську (1,3), Томську (1,2) та ін.
Фактично чисельність українців в С. було більше (мабуть, 1,2 млн), про що свідчить високий відсоток серед меш. С. осіб, народжених в УРСР; в усьому С. українці мали становити 10%, але у ньому жило аж 19% осіб, народжених в УРСР; числа для округ, у яких українці становили великий відсоток: у Славгородській — 47% і 56%, Омській — 19% і 27% і т. д.
[ред.] 1930 — 60-ті pp
Значні зміни в екон., а також демографічних відносинах С. відбулися з кін. 1920-их pp., коли за планами п'ятирічок С. мав перетворитися з аграрної на аґрарню-пром., а згодом пром.-аґрарну країну. З цією метою розбудовано родовища корисних копалин і джерела енергії, а пізніше промисловість, зокрема важку. На поч. 1930их pp. освоєно Кузнецький кам'яновугільний басейн (у теперішній Кемерівській обл. у Зах. С.) і розбудовано його на другу після Донецького басейну кам'яновугільну базу СССР та створено (1929 — 32) потужний Кузнецький метал. комбінат, даті низку машинобудів. зав., збудовано у Зах. С. другу лінію Сибірської маґістралі (1930-36), освоєно північ С. (серед ін. створено гірничо-метал. комбінат у Норильську). Натомість сіль. господарство не розвивалося, воно багато потерпіло у наслідок колективізації. У 1940 в С. (разом з Далеким Сходом) вироблено 3,2 млр кіловат-год. електроенерґії, видобуто 39 млн т вугілля, витоплено 1,5 млн т чавуну і 2 млн т сталі.
Разом з тим зросло населення С. з 10,9 млн у 1926 до 14,1 млн у 1939 (або на 29%; у тому ч. З'ах. С. на 19%, Сх. С. на 52%), у тому ч. міськ. з 1,0 на 4,4 млн або з 9,2% иа 31,3% всього населення (сіль. людність зменшилася на 200 000). Цей високий приріст населення був можливий завдяки значній іміґрації з евр. частини СССР. Серед прибулих було чимало засланих з України куркулів (гол. у 1929-32), а також українців, які рятувалися перед голодом і репресіями виїздом в індустріяльні р-ни С. (зокрема до Кузнецького басейну). Тоді ж постав у С. ряд концентраційних таборів.
[ред.] 1940 — 45
У 1940 — 45 С. зазнав значних змін. Вже 1939 — 40 на С. було заслано чимало українців з Зах. України. Під час другої світової війни господарство С. було спрямоване на воєнні потреби: на С. евакуйовано (гол. з України) бл. 1 млн осіб і сотні зав. та збудовано нові. Розбудовано кам'яновугільну (в Кузнецькому басейні; Кузнецьке і Карагандинське вугілля мало замінити донецьке), важку та хім. промисловість; виникли нова пром. центри. Валовий об'єм промисловості за 1940 — 45 збільшився майже удвічі.
До війні С., як і вся сов. Азія, посідав особливе місце в екон. плануванні СССР. З 1950-их pp. на розвиток С. вкладається щорічно бл. 30% усіх капіталовкладень. За 1940 — 73 об'єм валової продукції С. зріс майже у 20 разів. Далі розвиваються, ті самі галузі промисловості, що й до 1945, з особливим наголосом на розвиток важкої і машинобудів. промети, зокрема нафтової (розбудова Зах.-Сибірського нафтогазоносного басейну) і хім. та гідроенергії (гол. у Сх. С.). Розбудовано мережу залізниць. У зв'язку з розоренням цілинних земель посівна площа у Зах. С. збільшилася удвічі. Тепер с.-г. вгіддя С. займають 60 мли га, у тому ч. 29 млн орної землі; посівна площа — 26,5 млн га, у тому ч. 17,3 млн зернових (13,6 млн — яра пшениця). Валовий збір зернових (пересічний річний за 1969-73) — 15,8 млн т. Кількість великої рогатої худоби (1974) — 11,2 млн (у тому ч. 5,1 корів), 4,8 млн свиней, 16,8 млн овець і кіз.
Видобуток кам'яного вугілля досяг 1970 — 160 млн т (у тому ч. в Кузнецькому басейні 113); за продукцією нафти С. має бути на першому місці в СССР (:за плином на 1975 — 125 млн т нафти і 44 млрд м3 газу). У виробництві електроенергії у Зах. С. гол. значення мають електростанції, що працюють на вугіллі, у Сх. С. найпотужнішою є Іркутська енергосистема (об'єднує Братську і Іркутську ГЕС). Чорна металюрґія скупчена гол. у Кузнецькому басейні, кольорова — у Сх. С., машинобудів. у всіх пром, р-нах. Гол. пром. р-ни, як і все екон. життя, зосереджені в півд. смузі С. — у Зах. С.: Кузнецький, Новосибірський, Омський і Томський; у Сх. С.: Красноярський і Іркутсько-Черемховський. На півн. С. важливим пром. р-ном є Норильський над дол. Єнісеєм.
З Зах. С. експортують вугілля, нафту і нафтопродукти, машини, хім. продукти, зерно; з Сх. С. гол. залізну руду, кольорові метали і машини; з усього С. — ліс і лісоматеріяли, масло і сир. Експорт іде гол. на Урал, Казахстан і Сер. Азію, далі до евр. частини СССР. Імпортують гол. оброблені метали і предмети широкого вжитку.
[ред.] Людність
Разом з зростанням екон. лотенціялу С. зростала кількість його населення як завдяки високому природному приростові, так і (до кін. 1950-их pp.) іміґрації з евр. частини СССР. Зміни в стані людности видно з табл. (у 1000):
| 1939 | Зах. С. | Сх. С. | Вся С. |
| міське | 2 678 | 1843 | 4 521 |
| сільське | 7 226 | 3 342 | 10 568 |
| вся | 9 904 | 5 185 | 15 089 |
| 1959 | |||
| міське | 6052 | 3653 | 9705 |
| сільське | 6199 | 3308 | 9507 |
| вся | 12251 | 6961 | 19212 |
| 1970 | |||
| міське | 7895 | 4986 | 12881 |
| сільське | 5 299 | 3142 | 8 441 |
| вся | 13194 | 8128 | 21322 |
| 1. 1. 1974 | |||
| міське | 8 535 | 5 545 | 14 080 |
| сільське | 4 841 | 2 924 | 7 765 |
| вся | 13 376 | 8 469 | 21845 |
Приріст людности був за весь час сильніший у Сх., ніж у Зах. С. (тут він був значний у Кемеровській обл., натомість в Алтайському краю кількість людности зменшувалася), у 1960-73 баланс міґраційних процесів був для С. (зокрема Зах.) неґативний, весь час поступала урбанізація (1939 у м. С. жило 30% всієї людности, 1974 — 64%), натомість зменшувалося ч. сіль. населення, що спричинює брак робітників у сіль. господарстві. Вперше у 1960-их pp. міґраційнії процеси між Україною і С. були для України позитивні: за 1968-69 з УССР до С. виїхало 50 000 осіб, приїхало з С. до УССР — 68 000 (звич. це були перев. поворотці). Однак, і далі (зокрема в Сх. С. і в півн. р-ни) їдуть на працю укр. робітники, звич. на 2 — 3 роки, бо платні в С. у 2 — 3 рази більші, ніж на Україні.
Як у минулому, густіше в С. заселена лише вузька смуга на півдні (див. карту на стор. 2791); решта С. (також гори) є майже не заселена, за винятком смуг уздовж великих рік.
Нац. склад населення С., зокрема укр. стан посідання зазнав за останні 40 pp. значних змін. З кін. 1920-их pp. на С. постійно припливає укр. людність: заслані і ув'язнені (на території С. є численні концентраційні табори, у яких українці становили більшість), поселенці у 1950-их pp. на цілинних землях, оселені в процесі організованого набору на працю або ті, що добровільно переселилися, завдяки кращим умовам життя — високий зарплатні, меншому тискові режиму. У 1940-их pp. на С. переселено 300—400 000 німців (гол. з Надволжя і України). Дані сов. переписів з 1959 і 1970 не подають докладної ста- тистики нац. відносин (так само, як і в Сер.-Азійському Степ. краю), бо вони дають дані лише для цілих обл. і зменшують кількість українців й ін. нерос. національностей евр. походження. Нац. склад населення С. за переписом 1970 такий:
| Національність | Зах. С. 1000 | % | Сх. С. 1000 | % | Увесь С. 1000 | % |
| українці | 359 | 2,7 | 219 | 2,7 | 578 | 2,7 |
| росіяни | 11517 | 87,5 | 6604 | 81,5 | 18121 | 85,1 |
| німці | 402 | 3,0 | 66 | 0,7 | 468 | 2,2 |
| татари | 292 | 2,2 | 121 | 1,5 | 413 | 1,9 |
| буряти | — | — | 312 | 3,8 | 312 | 1,5 |
| якути | — | — | 295 | 3,6 | 295 | 1,4 |
| казахи | 108 | 0,8 | 3 | 111 | 0,5 | |
| білоруси | 76 | 0,6 | 65 | 0,8 | 141 | 0,6 |
| чуваші | 70 | 0,5 | 32 | 0,4 | 102 | 0,5 |
| мордва | 50 | 0,4 | 33 | 0,4 | 83 | 0,4 |
| інші | 300 | 2,3 | 377 | 4,6 | 677 | 3,2 |
| разом | 13174 | 100,0 | 8 127 | 100,0 | 21 301 | 100,0 |
Порівняно з 1926 і 1959 мали б відбутися в нац. складі населення всього С. такі зміни:
| Національності | 1926 у 1 000 | у % | 1959 у 1000 | у % | 1970 у 1000 | у % |
| українська : | 853 | 7,8 | 692 | 3,6 | 578 | 2,7 |
| російська | 8304 | 76,2 | 16075 | 83,6 | 18121 | 35,1 |
| білоруська | 323 | 3,0 | 139 | 0,7 | 141 | 0,6 |
| корінна людність | 841 | 7,7 | 1062 | 5,6 | 1455. | 6,8 |
| інші | 586 | 5,3 | 1244 | 1027 | 4,8 | |
| Разом | 10 907 | 100,0 | 19 212 | 100,0 | 21322 | 100,0 |
Порівняння нац. складу людности 1926 і 1959 виявляє зменшення укр. (як в абсолютних числах, так ще більше у відсотках) та корінного населення (лише у %) і одночасне зростання росіян, а також групи «інші» (завдяки припливові німців). У 1960-их pp. кількість українців й ін. нерос. евр. народів далі зменшується, натомість збільшується ч. і відсоток корінного населення (серед ін. за 1959-70; в тис.): татар з 246 до 413, бурятів з 252 до 312, якутів з 238 до 295) гол. завдяки їхньому високому природному приростові.
В розміщенні українців в С. мали відбутися — у світлі переписів — значні пересунення. Катастрофічно мав би зменшитися укр. стан посідання в Зах. С.: з 738000 (9,8% всього населення) у 1926 до 463 000 (3,8%) у 1959 і 359 000 (2,7%) у 1970. Натомість зросла кількість українців у Сх. С. — з 115000 (3,4%) у 1926 до 229 000 (3,3%) у 1959 (у 1970 вона зменшилася до 219 000, або 2,7%). Т. ч. стан посідання українців зменшується гол. в півд.-зах. С., у якому вони у 1920-их pp. становили бл. 1/5 всього населення, а то й більшість (у тій частині, яка входила до складу Сер.-Азійського Степ. краю), натомість збільшується у Сх. С., зокрема у його субполярній смузі (напр., в Якутській AССР з 100 у 1926 до 1 200 у 1959 і 20300 або 3,1% всього населення у 1970). Найбільший відсоток українці становлять в Омській обл. (5,8; 1959 — 7,8), в Іркутській (3,7) і Якутській АССР (3,1), у всіх ін. обл. від 1,3 до 2,4 (див. також карту розміщення українців в СССР у гаслі Союз Сов. Соц. Республік).
Чимраз більше українців живе у м. С.: 1926 ледве 3,4% всіх, 1959 — 45%, 1970 — 66% (в УССР — 46%), серед міськ. людности вони становлять 2,9% (1926-2,8%); серед сіль. 2,8%. (8,8%). Мабуть, найбільші скупчення українців є у великих м. Кузнецького басейну, в Новосибірську, Омську, Іркутську і Красноярську.
Поділ людности за мовою не збігається з поділом за національністю, бо частина неросіян, зайшлих з евр. частини СССР, вживає рос. мови. За переписом з 1959 лише 54% українців за національністю подало укр. мову як рідну, 46% рос. За переписом 1970 мовна русифікація українців С. мала б бути така:
| у тис. | % | |
| за національністю | 578 | 100 |
| за мовою | 252 | 44 |
| тих, що знали укр. мову як другу | 83 | 14 |
| тих, що не знали укр. мови | 243 | 42 |
| тих, що подали рос. мову як рідну | 326 | 56 |
| тих, що знають рос. мову як другу | 225 | 39 |
| тих, що не знають рос. мови | 27 | 5 |
Мовна русифікація українців більше посунена в тих обл., у яких українці оселювалися з кін. 19 в., менше — у Сх. С.
До сов. нац. і мовної статистики можна ставитися з застережнням і можна припускати, що в С., до якого постійно припливали українці, живе понад 2 млн осіб укр. походження. Однак, не можна заперечувати далекосяжну русифікацію укр. людности в С., як і всіх українців, що живуть за межами УССР (див. Русифікація). Її полегшує значно посилена урбанізація українців у С., змішування різних національностей в радгоспах, а також факт, що великий відсоток, а то й більшість українців творить мішані подружжя; все це — при одночасній відсутності укр. шкіл (вони існували в Зах. С. недовгий час, на поч. 1930-их pp.), преси, видань. Такої самої русифікації зазнають й ін. нерос. народи евр. походження, за винятком німців; натомість русифікація не посувається серед більших корінних національностей (всі вони мають свої автономні ССР або автономні обл.).
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства
- Ветошкин М. Сибирское областничество. ж. Современный мир. М. 1913;
- Азиатская Россия. т. І, II. П. 1914;
- Олесіюк Т. Українські колоніяльні землі, ж. Табор. В. 1932 — 34;
- Kubijowicz W. Rozmieszczenie Ukraiucow w Azji. Biuletyn Polsko-Ukrainski. чч. 21 — 23. В. 1934;
- Кисилев С. Древная история Южной Сибири. (друге вид.) М. 1951;
- Покшишевский В. Заселение Сибири (Историко-географический очерк). Іркутськ 1951;
- Sweet J. The Problem of Nationalities in Soviet Asia. Ukrainian Quarterly, т. IX. Нью-Йорк 1953;
- Народы Сибири. М.-П. 1956; Сибирское отделение АН СССР. Институт Истории, Филологии и Философии. Проблемы изучения национальных отношений в Сибири на современном этапе. (Зб.). Новосибірськ 1967;
- История Сибири с древнейших времен до наших дней. тт. І — V. П. 1968 — 69;
- Этнография русского населения Сибири и Средней Азии. М. 1969;
- Советский Союз. Российская Федерация. Восточная Сибирь. М. 1969,
- Западная Сибирь. М. 1971;
- Морозова Т. Экономическая география Сибири. М. 1975.
| Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це! |


