Російсько-українські мовні зв'язки
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Російсько-українські мовні зв'язки. Впливи укр. мови на рос. літ. мову ішли книжним й усним шляхом через церкву ще від Київ. доби, згодом у час т. зв. другого півд.-слов. впливу (кін. 14 в. по 16 в., зокрема за митр. Кипріяна) та в період т. зв. «перелетних птахів» (17-18 вв.), коли від часу реформ патріарха Нікона українці (і білоруси) посіли впливові місця в рос. церк. ієрархії й закладали на рос. землях духовні школи, а укр. граматична наука (Л. Зизаній і зокрема М. Смотрицький) клала підвалини під норми й рос. літ. мови (граматики В. Адодурова, 1738-50 і. М. Ломоносова 1755 — 57). Під впливом укр. вимови ц.-слов. мови зазнала архаїзації і рос.-церк. вимова (а з нею в 17 — 18 ст. почасти й рос. літ. мова): 1) не допущення акання (вимови ненаголошеного о як а тощо), переходу наголошеного є перед твердими приголосними в 'о у ц.-слов. виразах (пор. одежда: одежа — одяг), не змішування етимологічних Ђ та є у вимові, пізніше тільки у правописі (до 1917), 2) вимова спірантного г (не ґ, у літ. мові до 1930-их pp. у словах церк. вжитку, напр., Господь, Бог, благо) також у зах. запозиченнях та назвах з h, що згодом було замінене на ґ (пор. ґалстук, Ґейне, Ґейдельберґ — супроти новішої передачі зах. h як х: Хельсінкі, Ейзенхауер). Укр. походження є, ймовірно, тверда вимова приголосних перед є в церк. текстах окремих півн.-рос. старовірчих безсвященицьких груп (деінде пізніше усунена уніфікованою вимовою духовних семінарій). Укр. ц.-слов. традиція співвплинула архаїзуюче й на морфологію літ. мови Москви в 18 в., сприяючи усуненню: 1) раніших удомашнених у рос. діловій мові нар. форм (у відміні іменників сер. роду: -ы/-и в називному множини типу окны, знаньи, в однині форми без поширеної основи в типі имя, в родовому множини закінчення -ов/-eu у типах местов, пулей «мест, пуль»), 2) ненаголошеного закінчення називного однини чоловічих прикметників -ой/-ей (велйкой, сйней «великий, синий»). Правдоподібно тоді ж поширився присудковий орудний іменника, замість називного (он был/будет учителем). Популярність укр. пісенного фолкльору у рос. двірських колах 18 в., участь укр. авторів у творенні нової рос. літ. мови, почавши з 18 в. (В. Капніст, В. Наріжний, Є. Гребінка, Ґ. Квітка-Основ'янечко, М. Гоголь, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Костомаров, О. Стороженко, Г. Данилевський, Д. Мордовець, В. Короленко), як і росіян, що виросли чи перебували на Україні (А. Чехов, І. Бабель, Е. Багрицький, І. Сельвінський, М. Островський та ін.), що ввели в нову рос. літ. мову деяку укр. лексику, синтаксичні конструкції й наголоси. Так само укр. тематика в творах рос. авторів (О. Пушкін, К. Рилєєв, О. Малишкін, О. Серафімович, І. Еренбурґ та ін.) спричинилися до вживання українізмів для створення льокального кольориту. З таких же міркувань появляються українізми і в мові персонажів М. Шолохова та ін. при відтворюванні донсько-козачих говірок.
Проникнення русизмів в укр. мову пов'язане з політ. експансією Росії на Україну, почавши від 17 в. Як поминути торг. й адміністраційно-військ. термінологізми (соболь; лазутчик — розвідник, приказ — канцелярія царська), то в укр. літ. мову 17 — 18 ст. (спершу Слобожанщини-Лівобережжя) русизми почали проникати у високий та ділово-канцелярський стиль (див. Стилістика) як спільні укр.-рос. словотвірно-лексичні й фразеологічні церковнослов'янізми (враг ворог, диявол) і термінологічні етранжизми (солдат — жовнір), що витіснювали тут укр. нар. вираз, поль.-укр. кальку чи польонізм. Ініціаторами тих процесів часто були освічені церк. й світські автори 17 — 18 ст. (не без традиції подібних укр.-білор. об'єднувальних тенденцій 16-17 вв.), що писали для укр. і рос. читача. Укр. автори, переходячи в Росію, усували з своєї укр. літ. та ц.слов. мови різкіші українізми (гол. синтаксичні й лексичні), замінюючи їх невтральними церковнослов'янізмами чи й русизмами (Є. Славинецький, С. Яворський, Д. Туптало-Ростовський, Т. Прокопович та ін.). Такий, ще й з фонетичного та морфологічного погляду зрусифікований варіянт літ. мови заведено в сер. 18 в. в Духовній Академії в Києві (митр. Г. Кременецький та С. Миславський), як і в держ. діловодстві після скасування Гетьманщини на Лівобережжі; ним писав і Г. Сковорода.
З запровадженням примусової рос. вимови для такої більш чи менш уніфікованої з правописно-граматичного й лексично-словотвірного погляду «укр.-рос.» літ. мови впродовж 18 в., при одночасній політ.-конфесійній відокремленості й культ. спольщеності осередньозах. укр. земель, дійшло до повного відриву цієї літ. мови від укр. фонетичної бази: спільні (укр.-рос.) і ц.-слов. лексеми стали відчуватися як русизми, а в правос.-царк. вжитку поширилася рос. вимова ц.-слов. тексту остаточно у 19 — 20 ст. (всепєтая Дсва Марія; алілуя).
Норми рос. літ. мови, зформульовані М. Ломоносовим (1755-57), популяризувала — ще паралельно з ц.-слов. традицією «Грамматики ..» М. Смотрицького (вид. 1648) — «Грамматика руководствующая к познанию славено-российского языка» (1794) українця Андрія Байбакова-Аполлоса.
Гал.-закарп. язичіє 19-20 ст. теж послуговувалося перев. спільними з рос. мовою церковнослов'янізмами, але їх, як і перейняті русизми, вимовляли на укр. лад (почтениє — поважання, дітство — дитинство).
Постання новітньої літ. мови від часів І Котляревського, О. Павловського, Т. Шевченка й П. Куліша було водночас актом відмовлення від звироднілої зрусифікованої традиції старшої книжної мови. Ця новітня літ. мова була в засаді й фактично майже зовсім вільна від русизмів. Її газ.-наук. стиль і термінологія поставали в 19 — на поч. 20 ст. у Галичині й на Буковині на поль.нім.-чес. (а не ц.-слов.) зразках шляхом калькування. І згодом, в УНР і в УССР літ.-мовно-нормативні пуристичні намагання у 1920-их pp. пішли в напрямі усування неприйнятних чужомовних елементів у словотворі, лексиці й синтаксі з запровадженням новотворів, що краще відповідали системі укр. мови в її нар.-фолкльорному стилі (термінологічні словники Ін-ту Укр. Наук. Мови, праці О. Курило, М. Гладкого, М. Сулими, С. Смеречинського й ін.). Цей процес був у 1930-их pp. насильно спинений адміністративним втручанням; йому на зміну прийшла така ж насильна русифікація норм укр. літ. мови в усіх ділянках від правопису чужих слів та прізвищ почавши (проект, діалект, Гегель), що викликало з часом і таку ж протиприродну «шкільну» вимову. В ортоепії й флексії підтримано збіжні з рос. мовою укр. діялектну вимову й флексійні морфеми (сполуку лише пом'якшених фонем з і: н'іс — носа, л'із' — лоза; батьку — батькові, в лісу — в лісі). Найяскравішої русифікації зазнали. словотвір і лексика в наук.-термінологічній ділянці. Погромниками раніших пуристичних праць виступили А. Хвиля-Мусульбас, С. Василевський, Н. Каганович, О. Фінкель, П. Горецький, Г. Сабалдир, І. Кириченко й ін. На місце раніших термінологічних словників Ін-ту Укр. Наук. Мови випущено у 1934 — 35 відповідно зрусифіковані «Термінологічні бюлетені» Ін-ту Мовознавства та заг. рос.-укр. словники (1937 за ред. С. Василевського й Н. Кагановича, 1948 — І вид., 1956 — 2 вид. за ред. М. Калиновича). Новостворені й частково вже удомашнені неологізми заступлено новими кальками з їх рос. відповідників, навіть не скрізь дбаючи про адаптацію до фонетичних законів укр. мови, себто без перезвуку о, є в і (взвод — чота, підготовка — готування) та з переходом є а 'о (рощот — обслуга гармати, польот — літ), збереженням префікса с (снаряд — набій, стрільно, гарматень). Хоч частина удомашнених зах. етранжизімів проникла в укр. мову без рос. посередництва, і вони з фонетичного погляду відрізнялися від їх рос. відповідників, тепер накинено українщині їхню рос. форму (лампа — лампа, клуб — клюб), а там, де замість етранжизмів існували удомашнені новотвори, запроваджено етранжизми, однакові з рос. (екватор — рівник, полюс — бігун). У словотворі термінологізмів поширено застосування звичніших у російщині суфіксів: -чик/-щик (пікіровщик — пікувальник), -тель (зачинатель — започаткувач) -ка (для назв дії: закльопка — заклепування), -о/е-видний (конусовидний — стіжкуватий), дієприкметники активні на -щий, а(ю)чий, -уючий, -вший (трудящий, служачий — працівник, співчуваючий — співчутливий, заіснувавший — заіснувалий, насталий; перемігший — переможний) й пасивний на -мий (любимий усіма — люблений), -ичати (важничати — вдавати важного), як і словоскладення ц.-слов. типу (злосмрадний — відразливий, горе-вчений — партач) і запозичення чи кальки (дітище — духова дитина, відщепенець — апостат, перекинчик). Всякі тенденції до унезалежнення укр. літ. мови від рос., як і раніші пуристичні намагання очистити її від калькових канцеляризмів, проголошено бездискусійно «укр. буржуазним націоналізмом та фашизмом у мові», а дотичних мовознавців репресовано. Після деякого відлруження у цьому курсі в 1939 — 41 та у 1955 — 67 адміністративні намагання до насильного наближення норм укр. ліг. мови до рос. відновилися наприкін. 1960-их pp. (у зв'язку з просовуваними від ком. партії теоріями про творення спільної «ареальної надмови» та гол. про рос. мову як «другу рідну» для всіх народів СССР). Цим разом наступ поведено й на мову красного письменства: черпати з говірок слід лиш вирази однозгідні з рос.-мовними; слова, відмінні від рос., відкидаються як небажані («нежиттєздатна») «вузькі діялектизми» чи «архаїзми»; новотвори допускаються лише як кальки з рос. (вертоліт — гелікоптер, супутник — космолітна ракета). Цій мовнонормативній політиці служать відповідні рос.-укр. словники термінологічні, заг. й тлумачний («Словник укр. мови». 1-4, а-м, 1970 — 73).
Фонетичні як і лексично-словотвірні русизми поширені гол. серед зросійщених міськ. низів та робітництва на півд. сході й півд. України, у вислуж.енців з армії по селах (як й у службовців раніше). Побутова лексичні русизми більше поширені по сх. говірках поза УССР, на Донеччині й Степ. Україні (духовка — братрура), у меншій мірі на Слобожанщині, Лівобережжі (даже — навіть) і Правобережжі. Після 1940 — 45 русизми проникли і в говірки Галичини-Буковини — Закарпаття, охопивши тут військ. (льотчик — летун), адміністративно-суд. (стрибки — истребители — озброєні активісти для боротьби з партизанами) й техн.-виробничу термінологію (постройка — побудова; наряд — приділ до праці). Русизми охоплюють перейняті з рос. мови фонетичні форми слів (факультет; з вєтерком — швидко вниз шахтовим ліфтом), граматичні категорії (розрізнювання предикативної й атрибутивної форми: щаслива юність нам дана — дана вимова хибна), морфеми флексійні професора — професори; ходімте, підемте — ходімо) та словотвірні (покажчик — показник, підшивка — підшивання, підшиття, бездільнмчати — байдикувати); є русизми семантичні.(направлення — напрямок, спрямування; збутися — здійснитися; заказати — замовити), синтаксичні (не женися на багатій — з багатою, нарада по питаннях зв'язку — з питань) і гол. фразеологічні (добро пожалувати! — ласкаво просимо!, приймати міри — вжити заходів) та лексичні (полоса — смуга, любий — будь-котрий, прийом — засіб, спосіб, підхід). Насиченість русизмами залежить від мовостилю, мовної культури, значеннєвої ділянки й може сягати від рос.-мовних кальок (слідуючий — наступний) до вкраплювання в текст однослівних і фразових цитат, більш чи менш узгіднених з правописними нормами рос. мови (канєшно/конечно — звичайно). Рос.-мовну фонетичну форму мають у розмовній мові звич. русизми низькостилевого вжитку (зануда грєшная — нудяр, див. Арґо, Сленґ), пестливі форми деяких імен (Серьожа — Сергійко, Свєта — Світланка) та деякі офіц. місц. назви на Україні (Ровно — Рівне, Сєверодонецьк — Сіверськодонецьке) й деінде (Бухарест — Букарешт).
У сх.-укр. говірках існує низка давніх спільних з рос. мовою лексем та синтаксичних конструкцій, що в укр. літ. мові уживалися з 19 в. чи то ще вживаються в поезії, хоч до нормативної лексики й синтакси не ввійшли (город — місто, год — рік, свадьба — весілля, пособйти — допомогти, у мене є — я маю, у мене болить голова — мені болить голова).
[ред.] Література
- Селищев А. Язык революционной эпохи. - М., 1928
- Сиповський В. Україна в рос. письменстві, І, (1801-1850 pp.). - К., 1928
- Виноградов В. Очерки по истории русского литературного языка XVII-XIX ст. - М., 1934 (1 вид.), 1938 (2 вид.), Лейден, 1949
- Іжакевич ( — Цілуйко) Г. Питання рос.укр. мовних зв'язків. - К., 1954
- Гнатюк Г. Рос.-укр. літ.-мовні зв'язки в 2-ій пол. XVIII — першій чверті XIX ст. - К., 1957
- Мирошник Д. Н.В.Гоголь. Его роль в укреплении русско-украинских языковых связей. - X., 1959
- Питання стилістики укр. мови в її взаємозв'язку з ін. слов. мовами. Тези доповідей міжвузівської наук. конференції. - Чернівці, 1963
- Респ. наук. конференція з питань рос.-укр. мовних зв'язків. Тези доповідей, XII, 1964. - Луганськ, 1964
- Зв'язки укр. мови з рос. та ін. слов. мовами в 16 — 19 ст., зб. ст. К. 1968
- Їжакевич ( — Цілуйко) Г. Укр.-рос. мовні зв'язки радянського часу. - К., 1969
- Русские писатели Украины, литературные портреты. - К., 1970
- Shevelov G. Zum Problem des ukrainischen Anteils an der Bilduhg der russischen Schriftsprache. Wiener slavistisches Jahrbuch 16. - Відень, 1970
| Це незавершена стаття з мовознавства. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

