Пан
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
ПАН (гр. Pan) — син Гермеса (або Зевса ) і німфи Дріопи (або Каллісто). За однією з міфічних версій, П. народила Одіссеєва дружина Пенелопа від Гермеса або від усіх своїх женихів (народна етимологія пов’язує ім’я П. з грецьким займенником pan — усе, pantes — усі). Бог лісів, отар, пастухів, пізніше — покровитель усієї природи (у давньому Римі культ П. злився з культом італьських божеств Фавна й Інуя ). Народився П. у горах Аркадії напівлюдиною-напівцапом — з цапиними ногами, ріжками та бородою. Його культ у післягомерівський період поширився по цілій Греції. Гермес забрав цапоногого хлопця на Олімп, де він веселив своїм виглядом богів. Олімп ійське життя не сподобалося П., і він повернувся на землю, де міг стрибати по горах та бавитися з білими отарами. Він мав лагідну, веселу вдачу, грав на сопілці (сиринзі). Навколо нього танцювали німфи й сатири. Коли хтось порушував його спокій, П. дуже гнівався і наганяв на людей неймовірний страх (звідси — паніка, панічний тощо). В Афінах П. почали віддавати божественну шану одразу після марафонської битви; афіняни вважали, що здобули перемогу під Марафоном завдяки П., який змусив персів утікати. В подяку вони збудували йому святиню на північному схилі Акрополя. Давні греки вірили, що П. своїм криком може примусити втікати навіть воїнів. Тому в багатьох районах Греції його шанували як помічника в бою. У жертву П. приносили корів, цапів, ягнят, робили узливання з меду, молока та різних соків. Часом жертви складали П. й Діоніс ові разом. У П. була закохана Селена, що любила слухати його гру на сиринзі. З переказом про те, що П. — винахідник сопілки, пов’язана оповідь про його кохання до німфи Сірінги. Він переслідував її доти, поки вона, втікаючи від нього, не сховалася в річці Ладоні (в Аркадії), де перетворилася в очерет, з якого П. вирізав сопілку. (варіант: П. вирізав кілька очеретин, зробив із них сім дудок різної довжини і з’єднав їх докупи в один ряд. Так виникла улюблена пастуша дудка, названа сирингою.) Вважалося, що П. володів даром провіщання і навчив цього мистецтва самого Аполлона. З розвитком загальногрецької міфології П. з місцевого божества перетворюється на одного із супутників Діоніса. Головні святилища П. були в Аркадії, Тройзені, Оропі. В елліністичну епоху змінилось уявлення про П. Філософи на підставі помилкової етимології тлумачили ім’я П. як «всесвіт» і вбачали в ньому якесь божество, розлите в усій природі, творця і володаря всього сущого. П. були присвячені дуб і сосна. Античні зображення П. дійшли до наших часів на вазах, монетах і гемах. Добре відома мармурова група, яка тепер зберігається в музеї у Флоренції. На ній зображено П., який навчає дівчину грати на флейті. Із П. пов’язаний вислів «помер Великий П.», узятий з оповідання Плутарха. Письменник розповідає, що під час владарювання Тіберія (14 — 32 р. н. е.) Таммуз, керманич корабля, що плив з Пелопоннесу до Італії, почув вигук: «Помер Великий П.». Цей факт тлумачили порізному. Християнські богослови пояснювали розповідь Плутарха, як повідомлення про смерть Христа. Таке тлумачення знаходимо в художній літературі (Ф. Рабле — «Гаргантюа і Пантагрюель»; І. Тургенєв — вірш «Німфи»). У середні віки П. вважали злим духом, а його постать стала зразком для перших відомих зображень чорта.
Міф про П. знайшов відображення в творах Рафаеля, А. Карраччі, П. П. Рубенса, М. Врубеля, П. Пікассо й інших художників.

