Українська Головна Визвольна Рада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — орган політ. керівництва рев. боротьбою, який оголосив себе «верховним органом укр. народу в його рев.-визвольній боротьбі» (Тимчасовий устрій УГВР), утворений на Україні при кін. другої світової війни з ініціятиви УПА й рев. ОУН (ОУН(б)). Метою організаторів було створення ширшої суспільно-політ. бази для боротьби збройного підпілля проти німців і большевиків та притягнення до неї кадрів з-поза ОУН, хоч остання залишалася орг. й ідеологічною базою УГВР.

У січні 1944 з мандату командування УПА Л. Шанковський очолив ініціятивну комісію, яка встановила зв'язки з окремими представниками кол. партій та непартійними діячами. Представники ОУН полк. А. Мельника не погодилися увійти до планованого керівного органу. Установчі збори УГВР відбулися 11 — 15. 7. 1944 б. с. Недільна на Самбірщині під охороною відділів УПА. У зборах взяло участь 20 осіб, ін. 5 погодилися прийняти мандати, але не могли прибути. Між засновниками більшість не належала до ОУН; 10 з них походили з півн.-зах. Земель та Наддніпрянщини . На Україні згодом кооптовано 4 чл. (до 1950). На зборах, якими керував Р. Волошин, схвалено тимчасовий устрій, плятформу та універсал УГВР до укр. народу. УГВР ухвалила дем. засади держ.-політ. життя і соц.-екон. програму майбутнього устрою України. Обрано президію УГВР: през. К. Осьмак з Києва (помер у Владімірській тюрмі), віцепрез. В. Мудрий, о. І. Гриньох та І. Вовчук, ген. секретаріят (гол. Р. Шухевич — Т. Чупринка), ген. суд і ген. контрольного.

На Україні під сов. окупацією УГВР керувала через УПА збройною боротьбою та вела через ОУН політ. і пропаґандивну дію проти сов. влади. Офіц. вид. були «Вісник УГВР» (1944 — 45), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948 — 51); видано також 1 випуск ж. «Самостійність» (1946). Бюро інформації очолював кооптований чл. УГВР, публіцист П. Полтава. УГВР підтримувала Укр. Гр.-Кат. Церкву проти насильної ліквідації та вела пропаґанду серед червоноармійців у Зах. Україні. У 1946 проведено бойкот сов. виборів. У жовтні 1949 УГВР, УПА й ОУН видали «Звернення Воюючої України до всієї укр. еміґрації» з закликом активізувати визвольну справу за кордоном. По смерті Р. Шухевича (1950) ген. секретаріят очолив Ю. Коваль (справжнє прізвище В. Кук), який, однак, за сов. джерелами, у сер. 1950-их pp. попав у руки сов. органів. Більшість чл. УГВР на Україні загинула або була заарештована. Тоді ж практично УГВР на Україні перестала існувати.

Уже в кін. 1944 за кордон виїхала частина чл. УГВР і тут оформила Закордонне Представництво (ЗП УГВР), гол. якого став о. І. Гриньох. Зовн. зв'язки та інформацію провадив ген. секретар закордонних справ М. Лебедь, який у 1945 встановив зв'язки з альянтами в Італії. Ще на поч. 1944 представники визвольного підпілля, що діяли від імени ініціятивної комісії УГВР, вели розмови та досягли деяких узгіднень (взаємний ненапад на спільній території дій) з поль. підпіллям (АК) та урядовими і військ. представниками Румунії й Угорщини. Уже на еміґрації вислано низку меморіялів, серед ін. на Мирову конференцію в Парижі (спільно З представником екзильного уряду УНР), ведено інтенсивну інформативну діяльність (Укр. Пресова Служба), організовано допомогу рейдуючим на зах. відділам УПА та утримувано контакти з підпіллям на Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. До 1948 Закордонні Частини ОУН (С. Бандери) підтримували ЗП УГ ВР, але незабаром виникли між ними розходження — ідеологічні, тактичні й особисті; лише нова фракція, що в 1954 розійшлася з С. Бандерою — ОУН за кордоном, співпрацює з ЗП УГВР.

Спроби стати базою для ширшої консолідації через приєднання до ЗП УГВР ін. орг-цій і партій не мали успіху. З утворенням Укр. Нац. Ради ЗП УГВР заявило, що не має претенсій очолювати укр. політ. життя на еміґрації, а лише є представником рев. руху на Україні і по цій лінії веде свою діяльність за кордоном. Тут з кооптованих нових чл. утворено Раду референтів та постали в різних державах делеґатури ЗП УГВР.

З сер. 1960-их pp. відбуваються неперіодичні конференції середовища УГВР, на яких кооптовано нових чл. та обираються керівні органи ЗП УГВР, що вже перестало бути умандатованою установою. Разом з кооптованими ЗП УГВР має тепер (1980) понад 20 чл., у т. ч. 10 чл.засновників. З першого складу чл. УГВР на еміґрації померли: І. Вовчук, Є. Врецьона, о. О. Малиновський, В. Мудрий, З. Пеленський, І. Сім'янчук і П. Чуйко.

У Мюнхені ЗП УГВР почало видавати з 1951 двотижневу газ. «Сучасна Україна» і місячник «Укр. Літ. Газета», на базі яких у 1961 постав ж. «Сучасність». У Нью-Йорку ЗП УГВР створило в 1952 досл.-вид. установу «Пролог», який видавав короткий час (1957 — 60) одноіменний ж. англ. мовою, а також місячник „Digest of Soviet Ukrainian Press" (1957 — 77). В-ва «Сучасність» і «Пролог» видали разом понад 100 назв книг іст., політ. і літ.-мист. змісту. З 1970-их pp. пресове бюро ЗП УГВР публікує систематично матеріяли «Самвидаву» та популяризує укр. дисидентський рух. Гол. «Прологу» до 1973 був М. Лебедь, пізніше — М. Прокоп, заступник гол. ЗП УГВР.


[ред.] Література

  • Енциклопедія українознавства
  • Література: Лебедь М. УПА. Рим 1946; Шанковський Л. УПА, в кн. Іст. укр. війська. Вінніпег 19S3; УГВР у світлі постанов В. Збору та ін. документи . . . вид. ЗЧ ОУН. Мюнхен 1956; Armstrong J. Ukrainian Nationalism, 2 вид. Нью-Йорк, 1963; Прокоп М. Генеза, устрій і плятформа УГВР. ж. Сучасність, чч. 7 — 8, 1978.


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.