Степан Процюк
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Процюк Степан Васильович (13 серпня 1964 - ) - український поет і письменник.
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року на Львівщині. Закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті (м.Івано-Франківськ).
Літературна біографія розпочалася у 1992 році, коли була надрукована перша поетична збірка С. Процюка «На вістрі двох правд» ( збірник літгурту «Нова дегенерація», передмова Юрія Андруховича). Далі появилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (Ужгород, 1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (Львів,1999). У зв’язку із малоз’ясованими обставинами перестає писати вірші, переходячи виключно на прозу і есеїстику, зокрема, так звані письменницькі колонки у газетах України.
У 1996 році вийшла збірка літературних есеїв С.Процюка «Лицарі стилосу і кав’ярень» (Київ), а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». У 2001 році тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності», що заслужила чимало взаємовиключних своєю апологетичною патокою або іронічним чи навіть агресивним несприйняттям відгуків та рецензій. У 2002 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» друкує чергову збірку повістей «Серафими і мізантропи», де, як вказувала пізніше критика певного штибу, посилюються декадентські кольори, а також нездоровий інтерес до зображення межових невротичних станів людини чи «неопшибишевщина».
Також у 2002 році С.Процюк дебютує як романіст. Львівська «Піраміда» друкує його «Інфекцію». Як завжди, критичних контроверсій вистачало: від тверджень про появу роману «національної честі» до роздратованих реляцій у порожнечу, мовляв, справжній українець не міг би бути таким жорстким щодо критики національних негараздів і ментальних недоладностей. Також писалося про те, що «Інфекція» є поступом щодо композиції та поетики укр.роману і про те, що це взагалі не роман.
Доля наступного роману «Жертовпринесення» є трохи сумнішою. Адже у зв’язку із якимись метафізичними обставинами (може, справа у назві?) він донині не вийшов окремою книжкою.
У 2005 році вийшов третій роман – «Тотем» (видавництво «Тіповіт»). У цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація і неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії.
Автор мав літературні вечори у багатьох містах України (Києві і Харкові, Львові і Ялті, Тернополі й Ужгороді і т.д.), а також у Кракові (на запрошення Ягеллонського університету) та Берліні. Є лауреатом багатьох національних літературних премій: 7-разовий лауреат премії журналу «Кур’єр Кривбасу» (1998-2003 рр. включно), премії «Благовіст» (2000 р.), а також міської літературної премії ім. І.Франка (2002 р.) та обласної літературної премії ім. В.Стефаника. У 2003 році за роман «Інфекція» був номінованим на здобуття Шевченківської премії.
Окремі твори, переважно вірші, перекладені кількома іноземними мовами (німецькою, російською, словацькою).
Проза Процюка є одним із найконтроверсійніших елементів сучасної української літератури. Автора часто звинувачують у натуралізмі та фізіологізмі. Автора підхвалюють за екзистенційну сміливість. Автору закидають вульгарність та імітацію щирості. Проте багато читачів вважає, що так звана вульгарність у Процюковому виконанні – це лише страсті за чистотою духу. Процюку закидають як і хворобливий патріотизм, так і відсутність будь-якого патріотизму. Його не пестить як традиційна, так і постмодерна критика. Автор має низку читачів у різних містах України, з яких можна створити віртуальний фан-клуб. Деяка частина читачів стверджує, що ненавидить його прозу. Проте сам автор вважає, що найбільше потенційних читачів ще не познайомилося як і з його книжками, так і з творами його колег.

