Скрипник Микола Олексійович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Скрипник Микола (1872 - 1933) - радянський партійний і державний діяч.
Після лютневої революції працював у більшовицьких організаціях Петрограда. З грудня 1917 р.– на Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р.– голова Народного секретаріату. Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення більшовицького режиму на Україні. З 1921 р.– на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1925–1933 рр.– нарком освіти. Був активним провідником українізації.
[ред.] ЕУ-II
Скрипник Микола (25. 1. 1872 — 7. 7. 1933), один з керівних больш. партійних і держ. діячів на Україні 1917 — 33. Нар. у слободі Ясинуватій Бахмутського пов. Катеринославської губ. в родині зал. службовця. Вчився в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за рев. діяльність. На цей час припадає його знайомство з укр. історією й літературою, зокрема з творами Т. Шевченка., П. Куліша, нар. творчістю. 1900 С. склав у Курську екстерном іспит за реальну школу і вступив до Технологічного Ін-ту в Петербурзі, де став спершу чл. укр. громади, але скоро від неї відійшов і пристав до ленінського крила рос. соц.-демократії. Заарештований уперше 1901, С. не закінчив навчання, став «проф. революціонером» і вів підпільну больш. роботу до 1917, зазнавши кількох арештів 1 заслань (з яких кілька разів утікав); перед і на поч. війни 1914 був якийсь час ред. больш. газ. «Правда», а в 1917 чл. гол. штабу Жовтневої революції — Петроградського військ.-рев. комітету. У грудні 1917 С. на больш. з'їзді рад у Харкові заочно обрано чл. першого сов. уряду на Україні (т. зв. Нар. Секретаріату), і він, на доручення В. Леніна, виїхав туди з Петербургу, ставши з березня 1918 гол. згаданого уряду, який під натиском нім. військ натоді опинився в Катеринославі, а пізніше в Таганрозі, де й перестав існувати. На т. зв. Таганрізькій нараді (19 — 20. 4. 1918) С. обрано гол. бюра для утворення КП(б)У, на першому з'їзді якої, що відбувся в Москві (5 — 12. 7. 1918), він виступав гол. доповідачем. Але після з'їзду був усунений від керівництва КП(б)У і залишений у Москві, де якийсь час був чл. колеґії Всерос. ЧК і завідувачем її відділу для боротьби з контрреволюцією. У 1919 — 20 працював у Червоній армії, а з квітня 1920 повернувся на Україну, де був спершу нар. секретарем робітничо-сел. інспекції, 1921 — 22 — нар. комісаром внутр. справ, 1922 — 27 — нар. комісаром юстиції, з березня 1927 до лютого 1933 — нар. комісаром освіти, а останні місяці перед смертю — гол. Держплану і заступником гол. Раднаркому УССР. С. відогравав також велику ролю у партійному керівництві, бувши з 1920 чл. ЦК КП(б)У і кандидатом у чл. (з 1923), а з 1925 чл. його політбюра, брав активну участь в організації Комінтерну, в якому очолював делегацію КП(б)У. Крім того С. був дир. Укр. Ін-ту Марксизму-ленінізму, гол. Укр. товариства істориків-марксистів (з 1928), а 1929 став д. чл. УАН.
До революції 1917 С. ішов цілковито в течії рос. большевізму і з укр. визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши з доручення Леніна на Україну. Розуміючи вагу нац. питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пполет. революції, яка. на його думку, мала принести справедливе розв'язання всіх соц.-політ. питань, у тому ч. й нац. Але в практичній діяльності С. наразився на воронеє ставлення чужої нац. складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього укр., трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму («люксембурґіянства») в нац. питанні, зокрема проти тодішніх керівників КП(б)У Е. Квірінґа і Д Лебедя, автора теорії боротьби двох культур. По усуненні їх з України С. став ініціатором запровадження українізації. Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши нар. комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культ. будівництва. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і сер. шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у високих школах. Крім того, С. скликав у 1927 всеукр. (з участю вчених і з-поза УССР) правописну конференцію, в наслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений 1928, який усував русифікаційні впливи з укр. мови.
Політ. позиція С. в держ. будівництві УССР була суперечлива і неминуче мусіла закінчитися його поразкою. Як послідовний більшовик-ленінець він був догматик, непримиренний до ворогів сов. влади, у тому ч. й до укр. націоналізму, ведучи боротьбу проти якого, сприяв винищенню значної частини старої укр. інтеліґенції, а пізніше й нац. опозиції в КП(б)У (шумськізм, хвильовізм). З другого боку, визнаючи, за тією ж ленінською схемою, «гол. небезпекою» великодерж. рос. шовінізм, С. ще нещадніше боровся й проти нього; постійно підкреслював самостійність укр. культури і незалежність її від рос. Виходячи з конечности держ. об'єднання всіх укр. земель, він багато уваги приділяв питанням життя українців поза УССР й охоче гуртував коло себе нац. свідомі кадри, що походили з зах. земель, особливо з Галичини. З цих самих позицій С. виступав у 1918 проти планованого в ЦК РКП(б) відриву від України т. зв. «Донецько-Криворізької респ.» і домагався приєднання до УССР суміжних з нею етногр. укр. земель (Курщина, Вороніжчина), а також українізації віддалених укр. масивів (на Далекому Сході, в Сер. Азії тощо). Бувши активним публіцистом, С. залишив у всіх цих питаннях велику кількість брошур, ст. і промов, друкованих у пресі і почасти зібраних у не закінченому вид. його творів «Статті й промови»: т. І (1930); т. II, ч. 1 (1929) і ч. 2 (1931); т. IV, ч. 1 (1929), т. V (1930).
Така діяльність С. суперечила імперіяльним планам Москви, і П. Постишев, прибувши в січні 1933 з доручення Й. Сталіна на Україну, всі труднощі й зриви здійснюваної тоді індустріялізації і колективізації приписував «контреволюційній» діяльності укр. націоналістів, що гуртувалися навколо С. і прикривалися його авторитетом. С. піддали гострій критиці й увільнили від керівництва нар. комісаріяту освіти. Не бачачи ін. виходу, С. попередив неминучу ліквідацію, поповнивши самогубство. Попри суперечності в політ. діяльності С., незаперечні заслуги у зміцненні позицій українства оточили його ім'я авреолею борця за суверенність України, на авторитет якого посилаються й діячі укр. опору останніх десятиліть. Тому, хоч формально у другій пол. 1950-их pp. С. реабілітовано, вся його літ. спадщина лишилася далі під забороною.
Література: Бабко Ю., Білокобильський І. Микола Олексійович Скрипник. К. 1967; Майстренко І. Сторінки з історії Ком. партії України, чч. 1. 2. Мюнхен 1967 — 1969; Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен 1972.
| Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
[ред.] Джерела інформації
- Енциклопедія українознавства
- Марія КАРМАЗІНА «ФЕНОМЕН МИКОЛИ СКРИПНИКА ЧЕРЕЗ ОКУЛЯР СЬОГОДЕННЯ»
- Геннадій ЄФІМЕНКО "«УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ» — ГОЛОВНА НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ КРЕМЛЯ У 1933 РОЦІ АБО СПРАВЖНЯ МЕТА ПРИЇЗДУ ПОСТИШЕВА В УКРАЇНУ"
| Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |

