Мокшень Мастор
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Ця стаття є кандидатом на видалення.
Якщо Ви вважаєте це рішення помилковим, роз'ясніть свою позицію на сторінці голосування: Вікіпедія:Статті, що необхідно вилучити. |
Мокшень Мастор, Мокшанія - фіно-угорська країна. Корінне населення - мокшани. Розташована у заплаві річки Мокша.
Сьогодні мокша компактно проживає у західних районах Республіки Мордовія, виходячи на ерзянські рубежі в районі столичного Саран Оша.
У фіно-волзькому русі вони стоять на колабораціоністських позиціях. Президент нинішньої Республіки Мордовія Ніколай Мєркушкін — мокша, основні міністерські портфелі Республіки, засоби масової інформації, фінансові, будівельні та горілчані компанії також контролюються мокшанами. Фактично, з 30-их років ХХ століття і до сьогодні аграрна мокшанська бюрократія не випускає владу з рук. Державне видавництво Мордовії у 2000 р. фактично згорнуло видавництво ерзянською мовою, хоча ерзянська література відома чудовими письменниками. Можливо б ерзяни толерували цю “мокшанізацію”, але її вожді використовують адміністративну владу для інтеграції в слов’яномовне населення. Мокшанські націоналісти мляво висувають претензії на свої історичні території — Пензенську і Тамбовську області, схід Липецької та північ Воронезької областей. Ідеологи Великої Мокшанії також могли б претендувати на хозарський спадок – відомо, що північ Хозарського каганату складалася з мокшанських територій. Дані про поширене в Хозарії поклоніння священним деревам вказує на поважний вплив мокшанського язицтва на доюдейські культи імперії. Зокрема, історик Ісраел змальовує величезний дуб, якому хозари приносили в жертву коней – їх голови і шкури розвішували на його гіллі. Це пряме свідчення тривання в Юдейській Хозарії мокшанського культу мертвих – одного з найконсервативніших ритуалів дохристиянської Мокшень Мастор.
Вользкі булгари всіляко підігрівали великомокшанські настрої ще у часи Брежнєва, намагаючись врятувати Мокшень Мастор від остаточної декомпозиції. Зокрема, вчений-топограф Едуард Мурзаєв протягнув у свої академічні “Нариси топонімії” (1974) такий пасаж: “Про фіно-угорське походження деяких топонімів Тамбовської області писав П.Я.Горбунов (1965), їм присвятила спеціальну статтю М.Н.Морозова, яка відмічає, що “мордовські елементи в сучасній топонімії області зустрічаються в назвах вод, населених пунктів та урочищ. Ці назви збереглися переважно на півночі та північному сході області” (1971) …Відомо, що одна з найбільш розповсюджених етимологій імені Рязань походить від етноніма “ерзя”. Та й ім’я іншого обласного центра – Воронеж окремі дослідники також пов’язують з мордовським «вирьнеже» - «лісовий захист», що підтверджується іменем річки Лєсной Воронеж (Кожемякін, 1964) (стор.157)» . Це не було прийнято мокшанськими націоналістами – почасти через ерзянський ухил в дослідженнях “мордовського” субстрата, почасти через вікопомну етнічну «нєсознанку» основної маси «зарубіжних» мокшан.
Поза межами Мордовії мокшани витіснені на маргінеси владного та громадського життя. Механічна присутність мокшан у владі спостерігається хіба що в Пензенській області: на чолі місцевого Законодавчого зібрання перебуває Юрій Вечкасов, головою Пензенської міської ради є Світлана Пінішина, випускником марійського політеха є губернатор Васілій Бочкарьов. Уплив на громадську думку області мав і нещодавно померлий журналіст Пьотр Максяшев. Однак на офіційному сайті Пензенської області немає жодної згадки про 86-тисячне мокшанське та ерзянське населення, про всесвітньовідому усну культуру мокшан Белінського району – саме там збереглися цілі корпуси мокшанських поховальних та весільних плачів, архаїчні свята зустрічі весни, що увійшли в фінороську культуру піснею “Во поли берёза стояла”. В офіційній історичній довідці про Пензу ігнорується мокшанське середньовіччя з впертістю, гідної кращого застосування. Хронологія краю ведеться від першого мігрантського намета, а сама назва міста трактується з будь-яких мов і говірок, але лише не з мокшанського кореня. Відсутність радикальних мокшанських організацій як в області, так і в самій РМ призвело до вимивання сільських націоналістів-мокшан до ерзянських реваншистських груп, згуртованих навколо саранського тижневика “Ерзянь Мастор”. На сторінках цієї газети виступають пензенські ерзяни, зокрема Леонід Лєжиков – ветеран Служби зовнішньої розвідки СССР. За відсутності у мокшан волі до десловянізації краю цю місію можуть перебрати місцеві групи ерзян, а відтак створити через Пензу коридор до стотисячних громад співвітчизників у Самарській та Саратовській області. У своєрідному індексі культурних здобутків самарські та саратовські поселення ерзян мають першорядне значення для всієї Ерзянь Мастор. Чого тільки варті особистості “діаспорян” Артура Моро та Чіслава Журавльова – їх твори стали етапними для ерзянської літератури. Парадоксально, але історичним постатям мокшан цілком таланило з кар’єрою у Московському царстві, — наочним тому прикладом є придворні історики Василій Ключевський та Микола Костомаров. Доброї слави зажив в російській літературі нащадок мокшанського роду Наришкіних Михаїл Лєрмонтов. Він ріс в мокшанському оточенні в маєтку Тархани (Пензензська область). Саме тут він просякнувся містикою Темніковської Мещери – середньовічної федерації булгар, мокшан та мещеряків – звідси й подиву гідна антиукраїнська налаштованість поета, яка може бути потрактована як “консервативний фіно-волзький антисловянізм”. Його рід походить з Шотландії та Біларуси, однак від 1648 року Лєрмонтови зв’язані саме з мокшанським краєм – прапрапрадід поета Пьотр Лєрмонтов був першим воєводою острога Саранськ, який через 300 років став столицею Республіки Мордовія. Особлива причетність Лєрмонтова до фіно-угорського світу коментується ще й таким фактом: один з перших іноземних перекладів його творів здійснено комі мовою – їх автор Іван Куратов. Модним письменником в Російській імперії став уродженець мокшанського Наровчата Алєксандр Купрін. Він залишив чудові київські оповідання та витончені расові спостереження в збірнику есеїв “Трохи Фінляндії”. Певний час він редагував російськомовну газету в прифронтових містах Інгерманландії – країні, що на початку 20-тих претендувала на створення Союзу фіно-балтських народів на території нинішньої Ленінградської області. Мокшанського походження і син пензенського поміщика Струйського, який отримав славу письменника під ім’ям Алєксандра Полєжаєва. Саме мокшанам Москва дозволила мати свого космонавта. Ним став уродженець с.Явас (місце відсидки тисяч українських дисидентів) Владімір Дєжуров. Він командував космічним кораблем «Союз ТМ-21» з американським екіпажем на борту. Українське прізвище полпрєда президента РФ у Північно-Західному Федеральному окрузі Валентини Матвієнко затирає її мокшанське походження – своє дитинство шепетівська дівчина провела не де-небудь, а в рідному селі матері у Мокшанському районі Пензенської області. Вже перебуваючи на посаді віце-прем’єра уряду РФ вона не забувала лобіювати економічні інтереси південної Мошканії. Досить дивним залишається намагання мокшанської республіканської еліти впливати на морську політику РФ. Як правило, хворобливо ощадливі мокшани раптом почали фінансувати морські проекти Москви, вклали чималі бюджетні кошти в будівництво нового крейсера «Мордовія». Культивується серед призовників сухопутної республіки і романтика флотової служби. День ВМФ РФ стихійно відзначається строковиками військової служби по всіх містечках Мордовії, особливо ж в мокшанському місті Рузаївка. З мокшанського Інсару походженням і відомий контр-адмірал ВМФ СССР Георгій Парійський. Сам глава РМ Ніколай Меркушкін почутий пристрасним мореманом, так що на одній з імпрез в Саран Оші йому подарували книгу про морську політику РФ. Цілком можливо, що в мокшанах лишилась якась антична інтуїція морського простору, яким вони могли володіти хіба що в міфічні дохозарські часи десь в районі Тмутаракані (Тумо Таркань?). Однак більш реальним поясненням мокшанської мореманії є недавнє прославлення в лику святих флотоводця з Мокшень Мастор прп.Феодора Ушакова, який наприкінці життя уславився в цій фіно-угорській країні особливим благочестям та турботою про вбогих. Євразійський вимір особистості прп.Феодора підвищив статус самої Мордовії як одного з центрів православного благочестя і невимушено ввів Мокшень Мастор в орбіту міжнародної політики. У жовтні 2002 року архієпископ Саранський і Мордовський Варсонофій очолив делегацію РПЦ на грецький острів Корфу. А учасником самих урочистостей на честь канонізації Феодора Ушакова був адмірал Українського флоту Михайло Єжель, який ніс труну з мощами святого Феодора в день його прославлення. До речі, ще до канонізації Феодора Ушакова єдиний вищий навчальний заклад українських військових моряків отримав ім’я новопрославленого святого мокшанської землі. Не зважаючи на “местночтимий” статус, шанування праведного Феодора широко розповсюджено в українських храмах – чудовий образ благочестивого адмірала нещодавно з’явився в Свято-Пантелеймонівському монастирі Одеси. У Свято-Троїцькому храмі Києва у правому приділі розміщені великі образи як праведного воїна Феодора, так і його дядька – св.прп.Феодора Санаксарьского, також прославленого в мокшанській землі. Здається, українські православні навіть перехопили ініціятиву вшанування пам’яти святих Мокшанської землі у самої Мордовії: влітку 2002 року архієпископ Львівський та Галицький Августин очолив морську прощу православних України та РФ на українському крейсері “Костянтин Ольшанський” на честь річниці прославлення прп.Феодора. Восени архієпископ Херсонський і Таврійський Іонафан оголосив святого Феодора небесним покровителем міста Херсон. Ікона цього святого стоїть на столі у глави Деснянського району міста Києва Віктора Лаги. В дивний спосіб зв’язана доля предстоятеля Української Православної церкви Блаженнійшого митрополита Володимира та першого архієпископа Саранського і Мордовського Варсонофія. Після постригу в Троїце-Сергієвій Лаврі, яка розташована в Мерянії (Інерома), майбутній мордовський архієрей 1978 року був рукоположений в ієродіякона та ієромонаха саме владикою Володимиром, на той час архієпископом Дмитрівським. Прикметна й сама прив’язаність владики Варсонофія до святих фіно-угорських місць. Під час навчання в Московських духовних школах він щороку виїжджав до Естонії, де йому довелося співслужити в Пюхтицькому монастирі митрополиту Талліннському та Естонському Алексію – майбутньому патріарху Московському і всія Руси. Сьогодні, завдяки паломницьким програмам УПЦ МП, сформувався феномен прямих україно-мокшанських звязків - мало не щомісяця до Мокшень Мастор відправляються паломники-українці, відвідуючи Санаксарський, Пайгармський, і, розташований північніше, вже на ерзянській землі, Серафимо-Дівеєвський монастир. Часто-густо духовними лідерами чернечих громад Мордовії є або українці, або люди, що пройшли чернечу школу в Свято-Успенській Почаєвській Лаврі в Західній Україні. В цілому, протягом 90-их років ХХ століття усталюється поняття “мордовське православ`я”, яке у досовітські часи не мало шансів на будь-яку інституалізацію. І, очевидно, що воно має саме мокшанське обличчя, адже й сама Мордовсьска єпархія виділена РПЦ зі складу Пензенської – фактично, розташованої в південній Мокшанії. Відносна молодість мордовського православ’я, велика кількість неофітів-мокшан продукує і певну езкальтованість вірних, що позначилося на хворобливій реакції Мордовської єпархії на виставку воскових фігур святих РПЦ, виготовлених СПб музеєм за технологією пані Тюссо. Може це цілком виправдана реакція православної людини, яка не допускає перетворення зображень святих на атракціон, однак може бути і реакцією фіно-угорської пам’яти на об’ємні, скульпутрні зображення людей, що мали язицький сенс. В цілому Православна церква користується в Мордовії безпрецеднетною державною підтримкою, яку надають знов-таки чиновники-мокшани. Власне, на тлі спроб федерального уряду знищити фіно-угорські республіки шляхом влиття їх до сусідніх “безнаціональних” областей, діяльність мокшанської номенклатури виглядає як ідеологічне страхування. І вони не помиляються: саме посилення позицій Православної Церкви гарантує Республіці Мордовія звичний федеральний статус і стабільність на ближчу перспективу. Концтабори
Небезпеку цілісності та стабільності Мокшень Мастор в час її державної емансипації може скласти обширна територія концтаборів “Дубравлаг”, який знаходиться в Теньгушевському районі РМ. Дубравлаг непідзвітний саранському уряду і є екстериторіяльним володінням Управління виконання покарань РФ. Тут знаходяться тисячі в’язнів, зокрема й рецидивістів. Сам табір будувався спеціально для японських військовополонених наприкінці 40-их років. Їх доля у цьому таборі смерті найкраще проілюстрована українським політв’язнем Георгієм Москаленком. Він писав, що ще в 60-их роках на подвір’ї тюрми не рідкістю були знахідки кісток закатованих японців. Всього ж через систему чоловічих та жіночих концтаборів Мокшень Мастор пропущено більшість військових УПА з 25-річними термінами ув’язнення та мало не всю українську опозицію 50-их, 60-их та 70-их років. В таборі ЖХ-385/3 поблизу мокшанського селища Барашево утримувалися такі відомі українки як Надія Світлична, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Ірина Сеник, Катерина Зарицька, Дарка Гусяк, Ніна Строката-Караванська. Чоловічі табори обжили Михайло Сорока, Володимир Леонюк, Вячеслав Чорновіл, Левко Лукьяненко, Василь Овсієнко, Богдан та Михайло Горині, Микола Руденко і багато інших достойників. В якийсь час теньгушевська Мокшанія заговорила українською мовою, а сама Республіка Мордовія зажила нарицательне ім’я серед українців. Як не дивно, але прямих мокшано-українських контактів ані під час відсидки дисидентів, ані після неї встановлено не було. Українські правдоборці ніколи не згадують мокшан як носіїв якихось самостійних політичних чи культурницьких інтенцій. Виняток тут складає хіба що нинішній голова УРП, народний депутат Левко Лукьяненко, який хоча б приблизно знайомий з самостійницькими ідеями мокшан з часів першого перебування в Дубравлазі (Мордовія). (*У 60-тих роках державницькі ідеї мокшан розвивалися в річищі відродження волзької федерації “Ідель-Урал”, що й пітвердив у спогадах Л.Лукьяненко. В теперішній час ідея повністю приватизована булгарськими ісламістами). Мешканці Мокшень Мастор відповідали українцям тією ж монетою: їх досі не цікавить те, що на їх землі побував весь цвіт українського визвольного руху. Одного з них у ті часи – втікача Віктора Бабича – вони швидко здали тюремникам. Втім, людей можна зроуміти: з кримінальними зонами в Мокшень Мастор з’явилися повальні крадіжки і мокшани не ділили мешканців “архіпелагу Дубравлагу” на політичних та кримінальних. Отже, якщо в “дозонівські” часи українська громадська думка просто не помічала мокшан, то в 70-их стався цілком реальний факт мокшано-українського відчуження, яке в концетрованому вигляді міститься у жартівливому іменуванні Мордовії “Ментовською АССР” (*Психологічні причини цього відчуження мають глибоку традицію, пояснити яку автор намагається в розділі №15 «Комі»).
[ред.] Мокшани України
Поява самих мокшан в Україні почалася на добровільній основі і то переважно в совітські часи. Це була, власне, економічна еміграція. Організацією мокшанської діаспори в 90-их роках займався народний депутат Іван Куньов – виходець з Краснослободського району РМ. Однак 2000 року він раптово помер, переживши перед цим конфлікт з оточенням Президента України. (Інший мокшанин – народний депутат Чукмасов – досі цікавився лише бізнесом. Перевірити!) В цілому мокшанська діаспора атомізована, хоча мала і має своїх людей в солідних бізнес-структурах, органах влади та науковій інтелігенції. Так, президентом найбільшої інтернет-компанії є Інна Новокшанова (сама твердить про своє “татарське коріння”, що властиво для мошкан), заступником директора одного з дочірніх підприємств концерну “Бліц-Інформ” є Алєксандр Ульянов, в Україні нині замешкує відомий кіноактор Віктор Стєпанов – автор кінообразів Великого Комі Михайла Ломоносова та погромщика Мансійських князівств Єрмака Тимошовича. Понад 10 років партійним начальником Сумської області був Дмитрій Козеняшев, уродженець мокшанських земель Республіки Мордовія - в його світогляд вкарбувалися родинні перекази про участь мокшан у походах угорців в Передкавказзя. Відома мовознавчими роботами мокшанка Свєтлана Медвідь - доцент Ужгородського університету. Маловідомий журналіст-мокшанин – Юрій Вєдяшкін. Поки що дискусійним залишається питання фіно-угорського походження роду Іоанна Мазепи. Прізвище славетного гетьмана всія України може бути потрактоване і як суто українське, і як фіно-волзьке. Але цю загадку слід лишити до часу, коли буде досліджено обставини та динаміку влиття мокшанських та марійських втікачів до паланок Запорізької Січі. Нагадаємо, що інституалізація Війська Запорізького відбулася в часи шалених московсько-булгарських та, пізніше, московсько-марійських воєн, в які були втягнуті і мокшанські громади.

